Чтение онлайн

– Дякую, що зайшли, – втомлено промовила Гулякова, глянувши в обличчя наїжаченому Вітковському. – Мені треба уточнити дещо в справі Ключини.

Володимир, не підіймаючи очей, пробубонів:

– Хіба вам ще не все ясно?

– Майже все. За винятком кількох деталей.

Вітковський насторожився. Хоча б йому не сказати нічого зайвого.

Міцніше притиснувши до коліна шапку-ушанку, з вдаваним спокоєм мовив:

– Якщо зможу згадати, будь ласка…

– Що змусило вас, Чилікіна і Ключину найняти квартиру на Роздольній вулиці? По-перше, це далеченько від технікуму, а по-друге, ваша господиня не дуже приємна людина.

– Бачте, ми, тобто я, Чилікін і Ключина, знали один одного ще раніше, до навчання. А коли вступили до технікуму, здружилися ще більше і вирішили жити разом. Знайти таку кімнату було нелегко – не кожна господарка погоджувалась брати трьох квартирантів. А Волкова не відмовила. Ось і довелося поселитися в неї, хоч мешканці будинку і попереджали нас, що у неї важкий характер.

Слідчий дослівно занотувала відповідь і, щось згадавши, знову запитала:

– Ви не скажете, вночі після новосілля Ключина випадково нікуди не виходив?

– Ввечері виходив, а як уночі – стверджувати не можу, не чув. Я взагалі дуже міцно сплю. Є в мене такий недолік. Прокидаюсь рідко.

– А Чилікін?

– Він теж не страждає від безсоння.

Тулякова відірвалась од протоколу.

– Отже, ви думаєте, що Ключина міг одержати травму тільки ввечері, спіткнувшись в сінях?

– Я вже про це вам сказав. Та ви й самі бачили вм'ятину в стіні.

– Так, бачила. Вм'ятина – дуже важливий речовий доказ, який підтверджує ваші свідчення про причину смерті Ключини, – задумливо мовила Тулякова і тут же запитала: – А ви певні, що в час вашої відсутності, коли вам довелося вернутися за здачею в гастроном, між Чилікіним і Ключиною нічого не могло відбутись?

Ну, скажімо, сварки або бійки хоча б через Віру Зоріну?

– Ну, що виї – мнучи шапку в руках, заперечив Вітковський. – По-перше, ми втрьох жили дуже дружно. По-друге, як вам відомо, Віра Зоріна не прийшла на наше новосілля. Та й чекав її лише один Ключина. Я, наприклад, її тільки раз і бачив, а Чилікін Дімка зовсім не був знайомий з нею. Тому ніякої сварки через неї між ними бути не могло. Я вам кажу правду. Можу дати чесне комсомольське.

Тулякову, очевидно, задовольнила така відповідь, хоч вона голосно цього не висловила. Сама того не помічаючи, ствердно хитала головою, коли він давав пояснення. Потім вона поцікавилася, як реагували на смерть Ключини в технікумі. Запитала, з ким той ще дружив, які в нього були взаємовідносини з хазяйкою квартири, чи не ворогував Іван з кимось на Роздольній вулиці.

Дружній тон бесіди підбадьорив Вітковського. Він відчув, що слідчий ставиться до нього прихильно і ні в чому поганому звинувачувати його не збирається. Тепер йому стало зрозуміло, чому Дімка Чилікін повернувся сьогодні з прокуратури цілком спокійним. Виявляється, Тулякова зовсім не з причіпливих.

І от дописано останній аркуш протоколу.

– Тепер, здається, все, – відкинулась на спинку стільця Тулякова. – Більше вам нічого додати в справі Івана Ключини?

– Єдине: дуже жаль, що він так рано помер… – тихо промовив Вітковський.

І у відповідь почув повні співчуття слова:

– Так, жаль. Хороший був хлопець…

Залишившись сама, Туликова перечитала в протоколи свідчень Вітковського, Чилікіна, Волкової, мешканців будинку № 82, уважно проглянула інші документи, що стосувалися справи № 3-172 (г). І чим ретельніше вона співставляла факти, тим ясніше бачила, що до смерті Ключини ні його друзі-квартиранти, ні хазяйка не мають ніякого відношення.

Справа була припинена за відсутністю злочину. Висновок слідчого і прокурора свідчив, що смерть студента другого курсу технікуму фізкультури Івана Ключини сталася внаслідок нещасного випадку.

ЗНИКНЕННЯ ЧИЛІКІНА

Пройшло два місяці. В технікумі поволі забували про загадкову смерть студента другого курсу Ключини. Гострота першого враження поступово стерлась, притупилась. Життя невблаганно йшло вперед, висуваючи перед однокашниками померлого чемпіона нові турботи, радощі й печалі. Зітхати і сумувати у них не було часу.

Поступово поверталася душевна рівновага і до Вітковського. Його більше не викликав слідчий для пояснень в прокуратуру, не турбували розпитуванням і однокурсники. Він знову віддався навчанню, захопився гімнастикою.

Жив Вітковський, як і раніше, разом з Чилікіним на Роздольній у Волкової. Вони збиралися перейти на іншу квартиру, бо хазяйка поїдом їла їх обох без ніяких причин, але з дня на день відкладали переселення. Кожного разу щось заважало: то не вистачало часу, бо наближалася гаряча пора екзаменів, то не було грошей розрахуватися з Волковою. Але надії на кращі часи хлопці не втрачали.

Вітковський і Чилікін дружили, як і раніше. Вони завжди були разом, хоч і вчилися на різних курсах, купували вскладчину речі, скрізь стояли один за одного горою. Але, буваючи вдвох, вони зовсім не згадували про Івана Ключину. Наче раніше і не знали його.

Незважаючи, здавалося б, на всю близькість їхніх відносин, Вітковський все ж не знав того, що відбувалося в душі Чилікіна, про що той довго думав вечорами. Зовні Дмитро залишався таким же, як і раніше, – мовчазним, спокійним, трохи відлюдькуватим. В навчанні був старанним, хоч стати відмінником не прагнув, але й трійок теж не терпів. На комсомольських зборах більше відмовчувався, в гострі дискусії встрявав рідко, ніяких гуртків у технікумі не відвідував, зате з великою охотою грав на баяні.

А баян у Чилікіна був прекрасний, найкращої марки. Він привіз його з армії як пам'ятний подарунок командира дивізії за перше місце в армійських змаганнях. Тоді на біговій доріжці середньоазіатського стадіону Чилікін обігнав найсильнішого стайєра з'єднання Івана Ключину, якому ще в роки військової служби всі пророкували спортивну славу. Та не встиг Іван піднятися на її вершину.

Останнім часом Чилікін майже не розлучався вечорами з баяном. Схиливши свою чубату голову, він тихо награвав тільки йому знайомі мелодії і зажурено мовчав. Від цього мовчання ставало в кімнаті якось сумно і важко. Навіть хазяйка квартири із своїм черствим, нечутливим серцем і та не витримала. Якось, коли не було дома Вітковського, вона зауважила Чилікіну:

– Що це ти, Дімо, все сумне граєш? Наче з білим світом прощаєшся.

– А вам що до того? – байдуже запитав Чилікін.

Волкова поправила перед дзеркалом свої старомодні буклі.

– Цікаво все-таки…

– Цікавість – не хліб, Катерино Іванівно. Спробуйте без неї обійтися, – відклав убік баян Чилікін і роздратований ліг на ліжко обличчям до стіни. Що їй від нього треба, цій перетрушеній нафталіном жінці? Скрипить і скрипить. Тут і без неї тоскно!

– Все-таки ти, Дімо, потайна людина, – не дочекавшись відповіді, попрямувала в свою кімнату Волкова. Під замком душу тримаєш, боїшся, щоб хто не заглянув у неї…