Чтение онлайн

5) Універсал виданий під Берестєм 14 (24) травня, див. нижче.

6) ркп. Чортор. 2446 л. 23, 25, 29, виривки у Липинського Z dziej'ow Ukrainy c. 564.

СПОЛУЧЕННЄ ВІЙСЬК ШВЕДСЬКИХ З СЕМИГОРОДСЬКИМИ Й УКРАЇНСЬКИМИ, ШВЕДСЬКІ ВІДОМОСТИ ПРО НИХ), ФЕРЕНЦ ТРАК, КАРЛО-ҐУСТАВ ШУКАЄ КОЗАЦЬКОЇ ПІДТРИМКИ, МІСІЯ ЛІЛІЄКРОНИ ДЛЯ УЛОЖЕННЯ ФОРМАЛЬНОГО СОЮЗУ, ІНСТРУКЦІЯ ЙОМУ, ПЛЯНИ НА КРИМ. МІСІЯ ШЕБЕШІ.

Коли вже стало ясно, що прихід ракоція не викликав в Польщі ніякого сприятливого руху і про проголошення його королем Польщі самими Поляками-дисидентами і людьми прихильними йому-нема чого сподіватись, навпаки-його напад викликав тільки загальне роздражненнє, обгострив ситуацію і для нього і для Шведів, і справа може рішатися тільки зброєю, Карло-Ґустав в середині березня рушив з Прусії, де він пробув сю зиму, на сполученнє з семигородським і козацьким військом, лишивши в Прусії свої залоги. Ракоцієве військо за той час товклося на Підгіррю-з невеликим успіхом облягало Перемишль, Ярослав, Ланцут; під Замостєм погромило військо Потоцкого, так що сам він ледво втік, стративши коня, як хвалився Карлові Ракоцій 1). Сам він рушив на Краків, з його приходом комендант шведської залоги, що сиділа в краківськім замку з осени 1655 р., вивів її на сполученнє з шведською армією, а на її місце Ракоцій поставив свою, і таким чином нібито закріпивши за собою Підгіррє рушив на зустріч Карлові, що йшов горі Вислою. В середині квітня оба війська зійшлися недалеко Сендомира.

Але прибувши на територію війни, шведський король-як оповідає його історіограф Пуфендорф 2), був дуже прикро вражений неорґанізованістю Ракоцієвого наступу. Приїхавши 9 н. с. квітня до Ракова-славного колись соцініянського гнізда, він наскочив тут, каже Пуфендорф, на неприбрані козацькі трупи-сліди нещасливого козацького набігу, що стався два тижні тому: 400 їх було, і вирубано їх до ноги, трупи лежали на вулицях, і незносно смерділи. Другого дня прийшли до Іваниск-де був визначений ночліг, але за кілька день перед тим козаки розграбували се містечко і здебільшого спалили, так що ночувати прийшлося по сусідніх селах. З'їхавшися того самого дня з Ракоцієм, що приїхав привітати Карла з тисячею угорського й козацького війська, Карло-Ґустав звернув його увагу на неможливість такої ситуації, і другого для почалися в сій справі наради, що протяглися на кілька день. Карло-Ґустав вказував, що против такої значної мілітарної сили, яку становили разом зібрані війська Ракоція, Ждановича і його, Поляки очевидно не рішаться виступити. Супроти того цілком недоцільно сидіти в сих місцях “цілком спустошених недисціплінованим козацтвом” 3), а треба шукати способу задати рішучий, удар польській стороні. Карло-Ґустав для сього радив перейти за Вислу і вдарити на Замостє, Люблин, Берестє. Під Люблином, казали, купчиться польське військо, і там його можна погромити; але особливо цінним пунктом здавалось Карлові Берестє-туди можна підвозити провіянт з Литви, Мазовша, України, “можна буде викликати більше полків з України, а з Прусії тим часом наспіє тяжка артилєрія”.

“Але крім того він радив Ракоцієві призвичаїти військо до дисципліни, аби запаси провіянту не марнувалися нашвидку через таке своєвільство і між самим військом не виникало з сього непорозумінь і ворожнечі. Призвичаїти своє військо, щоб воно переймало шведські порядки в строю, в веденню бою, в закладанню табору. Бо не міг королеві в високій мірі не подобатися нелад Ракоцієвого війська, що він давніше чув, а тепер і на очі побачив. Доходило до того, що коли військо наступало лавою, а на полі десь показався заяць або инша дичина, то не тільки начальники, але цілі хоругви і полки, кинувши всякий порядок, кидалися за звірятем, так що часом 40,50 і більше хоругов гонило за заяцем”.

По закінченню сих нарад привітав короля Жданович, “окружало його дуже скромне товариство, тим не менше король дуже привітно його прийняв і щедро обдарував”. Визначними ватажками козаків крім самого Ждановича називаються у Пуфендорфа “якийсь Сулейман, з роду Турок, але знайомий з мовою латинською й иншими і досить тонкий в манєрах; далі Ференц Трас-з роду Тракієць, магометанської віри, проворний і визначний вояк; нарешті скарбник військовий Крицький, чоловік ініціятивний і хитрий”.

Відомости сі очевидно фантастичні. Так про того Ференца розповідає в сучасних своїх записках Янчинський, що був він родом “з українського міста Гуманя”, Мартин Каліновский уманський дідич узяв його до свого пішого війська, потім пізнавши його хист і проворність зробив своїм обозним наглядачем (custodem rhedac suae), “і хоч був він Русин (Russita), прозвав його угорським іменем-“наче б він був Франціском”. Під Батогом, по смерти Калиновського, пристав він до козацького війська і скоро дістав уряд сотника (legionis questorem). В Варшаві, за рекомендацією Ждановича настановлений був від Ракоція над пятитисячним відділом війська” 4). Загальне тодішнє число війська угорсько-козацького і шведського Пуфендорф означає на 60 тис. і з вдоволеннєм підносить, що хоч Шведи з Прусаками разом становили в нім незначну скількість, але за весь час що вони були разом з Ракоцієвим військом, ті ніколи не насмілялись далеко віддалятись, і хоч Карло домагався, щоб вони не наближались до його війська близче як на 5-6 миль-щоб його вояки не переймали угорських звичок до білого хліба, вина тощо,- але Ракоцій ніяк на се не годився, покликаючися на можливість несподіваного нападу неприятеля.

У сих обставинах-розглянувшися в військах угорських, волоських і козацьких, обміркувавши всебічно ситуацію, дочекавшися повороту Велінґа і вислухавши історію його невдалих заходів у Хмельницького, Карло-Ґустав постановив вислати нове посольство до козацького війська, щоб пішовши на зустріч всім його бажанням, напевно дійти союзу і порозуміння. Пропустивши стільки добрих нагод для утворення міцного звязку Швеції з Україною і кооперації шведських сил з козацькими, що під таким зручним керівництвом, яке міг їм дати Карло-Ґустав, могли дійсно показати себе і стати таким сильним мілітарним і політичним фактором в тодішній ситуації, як тільки можна собі уявити,-Карло-Ґустав знову захвилювався і заспішився з шведсько-українським союзом. Істинно-в дванадцяту годину, коли час його побуту на території Річипосполитої був уже порахований, і данська загроза з хвилини на хвилину мала його відси відкликати. Чи не рахувався він з тим, чи навпаки-саме рахуючися з перспективою кинути на якийсь час, як йому думалося, польський терен війни, щоб завчасу зломити роги Данії,-він хотів забезпечити собі в Польщі певного і цінного союзника в козацькім війську, яке нарешті починав відповідно цінити? Се трудно, розуміється, рішити; але серьозніше трактування справи сим разом ясне.

Після невдалої спроби з Велінґом доручено справи королівському камергерові, Ґуставові Лілієкроні. Посольську повновласть виставлено йому 6 (16) квітня в Завихості на Вислі, де стояв Карло, чекаючи поки побудують тут моста через Вислу; 10 (20) квітня датована присяжна грамота Карла, що Лілієкрона мав повезти гетьманові. Ту ж дату має велика, незвичайно детально розроблена інструкція; але зареєстрована вона тільки під днем 15 (25)-се показує як уважно її вироблювано 5). Нам треба пильно приглянутись до сього матеріялу, дуже цінного-не тільки для пізнання шведської політики (се ще було б для нас менше важним, бо реального значіння вона вже не мала),-але цілої тодішньої політичної ситуації.

Лілієкрона мав виїхати з Ракоцієвими людьми на Угорщину, там з'їхатися з Шебеші і з Данилом, що їхав сим разом уже з титулом шведського резидента при молдавськім дворі: разом мали їхати до молдавського господаря, далі до гетьмана і до хана з ріжними делікатними дипльоматичними дорученнями,-потім назад і знову через Чигрин. Молдавському господареві Лілієкрона мав переказати міркування про потребу далі продовжувати фактичні союзні відносини, що виникли через союз Швеції з Семигородом-союзником обох господарів. Офорлемннєм і укріпленнєм сього союзу занятись мав Данило, що свого часу привіз королеві вісти про приязні настрої Яського двору; Лілієкроні ж треба було тільки помочи господаря в своїй подорожі на Україну і до Криму, інформацій про відносини кримські, кримсько-українські, кримсько-московські, і т. д.

Діставшися до гетьмана мав він, іґноруючи Велінґове фіяско, поставити справу так, що переговори ведені Велінґом спинилися на тім, по перше, що гетьман без ради старшини і без порозуміння з своїми союзниками не міг приступити до формального союзу, по друге-він хотів мати королівську деклярацію що до задоволення вимог козацького війська поставлених ним у сій війні. Тому король посилає тепер з Лілієкроною провізоричну свою деклярацію, уповажняючи його присягнути на Євангелії “на душу короля”, що поскільки гетьман і військо Запорізьке не будуть претендувати ні нарушати тих земель, які собі Швеція застерігла в Польщі,-постільки й король і його наступники не будуть ні претендувати ні оспорювати тих провінцій і воєводств, які гетьман і військо хочуть одержати в Польщі “як сатисфакцію” 6). З свого боку приймаючи сю деклярацію гетьман мав би дати одночасно таку саму деклярацію королеві від себе. Щодо обміркування умов союзного договору з старшиною, король сподівається, що воно вже пройшло, і з союзниками справа теж полагоджена; посольство ж, обіцяне гетьманом королеві, досі не прибуло,-тому Лілієкрона має просити гетьмана сим разом порішити з ним справу нагайно і відправити як найскорше до Криму. Наказувалось йому також обійтися з усякою чемністю з Виговським: йому посилався окремий лист від короля, і Лілієкрона мав до того щедро доложити всяких компліментів на тему його високого авторитету, впливів і заслуг.

Виясняючи становище справ в данім моменті, треба було наладити те, що свого часу переказувалось нераз: мовляв король у своїх відносинах до Польщі йшов за інформаціями, поданими від гетьмана через Данила, і ніколи не згоджувався на польські пропозиції на шкоду Козацтва, тим менше на повне його знищеннє, хоч як клопоталися коло сього Поляки. Останні пропозиції мирних переговорів на тім і розбилися, що король шведський не згоджувався вести переговорів сепаратно, без своїх союзників, і настоював на тім, щоб комісари від козаків також були допущені до переговорів й отримали охоронні листи: Поляки не годилися на се, і король тоді відкинув переговори 7) і постановив відновити воєнні операції з усею енерґією. Тепер зійшовшися з семигородським і козацьким військом він хоче привести Поляків до повної капітуляції на тих умовах, які їм будуть поставлені (§ 1-8).

Для сього Карло і Ракоцій потрібують більших козацьких сил. Незалежно від армії Ждановича королеві треба ще 20-30 тис. козаків-щоб вони прийшли під Берестє для сполучення з шведським військом, в розпорядженнє шведського короля і відповідно його інструкціям наступали чи то на Поляків чи то на Москву, утримуючи себе власним промислом-але заховуючи відповідний порядок і дісціпліну (§ 13). Для сього, очевидно, з одної сторони між шведським королем і козацьким військом мусить бути уложений постійний союз, приблизно на взірець того проєкту, що мав показати їм Лілієкрона (§ 12). Карло минулого грудня уложив воєнний союз з Ракоцієм, відступаючи йому частину польських земель, але без шкоди козацьких інтересів (§ 17). Тепер він хоче війти в безпосередню спілку з господарем молдавським і волоським, головно для звязку і впливу на Татарську Орду: для того визначив своїм резидентом при господарі молдавськім Данила, після того як гетьман звільнив його з своєї служби і дав дозвіл вступити до служби королеві. Звязки з Татарами, Молдаванами і Волохами, союзниками козаків, мають послужити доповненнєм до союзу шведського короля з гетьманом і військом Запорізьким (§ 18).

З другого боку передумовою сього союзу має бути коли не повний розрив, то можливе ослабленнє звязків козацького війська з Москвою. “З огляду що для корол. вел. незвичайно важно, аби Хмельницький і козаки були в ворожих відносинах з Москвою, Лілієкрона мусить в сім напрямі вести переговори, але з незвичайною обережністю, слідячи за настроєм Хмельницького що до Москви. Найлекше можна прихилити його до війни з Росією переконавши, яка велика небезпека загрожує йому і всім козакам з того, що Росіяне стають панами всеї Польщі, згідно з виленським договором, а козаки мають бути приборкані й поневолені. Річ відома, що Москва не зносить вільного народу і хоч приняла (козаків) під свою зверхність з мотивів спільности віри, але се не перешкоджає їй змовлятися против них” (§ 9). Лілієкроні, як перед тим Велінґові 8), доручалось звернути увагу гетьмана на небезпечні московські пляни, що виявляються в царських титулах-що він претендує на козацьку територію, на Поділлє і Галичину, на Білу Русь і т. д., і на всю небезпечність останнього замирення Москви з Польщею. “Москва, в гадках своїх проковтнувши вже всю Литву і Польщу, думає через з'єднаннє з Поляками приборкати козаків і позбавити свободи, котрої вона не зносить ні в сусідстві ні в самих своїх землях. Поляки сподіваються наперед погодившися з Москвою, потім приборкати Шведів і козаків, заплутавши Швецію в тяжку війну з Росією і її союзниками, а потім сповнивши сей плян вони знайдуть спосіб відчепитись і від Москви” 9). “Король з персональної доповіди Велінґа, так і з власного листу гетьмана до кн. Ракоція, з приємністю довідався, що коли в. князь (моск.) не піде за порадою даною йому гетьманом: не замириться з королем, не поверне йому захоплених городів, не нагородить зробленої шкоди,-то гетьман готов його змусити до того силою і вважатиме своїм неприятелем”. Послові доручалось підтримати такі настрої вказуючи, що козаки матимуть змогу збогатитися сею не тяжкою і не довгою війною, позбутися московських залог і коли схочуть мати стик з Швецією, можуть забрати Смоленськ з кількома містами в сім напрямі. Коли ж гетьман ніяк не схоче розривати з Москвою, нехай не дає помочи Москві, а з усіми силами йде на Польщу разом з Ракоцієм, щоб зняти з Шведів польську війну, а Татар постарається напустити на Москву. Його посередництва, коли б він брався мирити короля шведського з царем, не треба відкидати, але Лілієкрона повинен вважати, щоб не дати гетьманові викрутитися сим посередництвом від воєнної помочи (§ 10-11).