Чтение онлайн

Порівняннє текстів дає змогу зміркувати, що козацькі посли викладали бажаня війська не тримаючися невільничо їx писаного тексту-ні порядку пунктів, а ні їх стилізації; інтерпретували свобідно, вносячи дещо, очевидно, з тих дискусій, які велись над сими пунктами на раді старшини, а не без того-що і з власного розуміння і оцінки їx. Припускаючи, що де які відхилення від офіційного тексту походять від дяків-записувачів, ми можемо все-таки в богатьох місцях відчувати інтерпретацію самих послів, хоча й не маємо змоги докладно відділити, що тут іде від послів, а що від тих ріжних течій, що були представлені на чигринських нарадах.

В короткій записи зазначено тільки 16 пунктів-що приблизно відповідають 17 пунктам писаної петиції; решту того, що говорилося, подано без поділу на пункти просто як зміст дискусії. В ширшій редакції з кінцевого матеріялу вилучено ще кілька пунктів, так що загальне число їx тут 20, вони відповідають 23 пунктам писаної петиції, і потім ще зістається деякий інформативний матеріял не розділений на пункти. Льоґічного пляну нема в них так само, деякі теми повторюються кілька разів, все в нових варіянтах (особливо се помітно на питанню про воєвод, що мусіло бути бойовим в сій дискусії, і до нього кілька разів повертались). На абсолютну повноту ширшої записи покластися не можна так само як і короткої: очевидно дещо пропало зовсім, або майже зовсім, тому що не досить було підчеркнено- зблідло і загубилося між темами що виступали яскравіш, випукліш.

Перший пункт московської записи відповідає змістом першому пунктові петиції: поняттє прав і вільностей війська те саме, але виложено стилістично відмінно тому що сюди війшов пункт 6-про вільний вибір гетьмана, і покрив все инше.

В короткій редакції: Вільности як перше бувало: що їм самим з-поміж вибрати гетьмана і старшину, а воєводи й старости щоб їx не видали, а судитись їм між собою.

Редактор вилучив відси питаннє про воєводів і старост, а додав порядок затвердження гетьмана:

“Вольности-як перше бувало: щоб їм вільно було самим вибирати гетьмана, полковників, сотників та инших старшин. Кого виберуть (очев. гетьмана), про те пришлють бити чолом государеві-просити потвердити. І судитись їм собою своїм правом”.

Поняттє військового суду таким чином виложено коротше, а на перший плян вийшла вибірність влади. Посім (в ширшім протоколі осібним, 2 пунктом) про суд воєвід:

“По тих більших містах де будуть царські воєводи, суд і розправа зістанеться за козацькими урядниками. Шляхта, козаки і міщани мають судитися своїм правом, а царські воєводи їх не судять. Хіба хто не схоче козацького суду, а забажає перенести свою справу до царського воєводи, тоді царський воєвода може їx розсудити, як буде міркувати” (за московським правом себто). В коротшій редакції се трактується в пп. 6, 7 і 16:

“Щоб воєводи бували з їx же людей, люде вірні, такі щоб знали козацькі права,-вони б і доходи на государя збирали. Коли ж государь велить буть воєводам (з московських людей), то нехайби зборщики були з їx (українських) людей, і віддавали (зібране) государевим приказним людям-се було б для них (Українців) лекше, щоб збирали їхні люде”.

“А де по більших містах будуть государеві воєводи, урядники (маґістратські) нехай будуть з їхніх людей-щоб їм судитись своїм правом; а кому їx суд не сподобається, можна розправу вчинити государевому воєводі”.

“Нехай би були воєводи государеві в Київі та Чернигові, а по инших городах аби їх не було. А колиб государ згодився, щоб у всій Малій Руси воєводів не було, то гетьман володітиме по давньому, а государеві посилатиме щороку зібравши гроші, скільки буде”.

В ширшій редакції се висловлено повніш і ясніш з деякими додатками, в пп. 7,14 і 15:

“Нехай би государ велів, щоб по їх козацьких городах воєводи були з їx же людей, людей значних (знатных), вірних і обізнаних з козацькими справами. Тоді вони б і на государя збирали всякі доходи. Коли ж государ на се не згодиться і звелить щоб у черкаських городах були його воєводи, тоді доходи нехай збирають свої (українські) люде, і зібравши віддають царським воєводам і приказним людям. Бо коли збиратимуть дохід на царя свої люде-козаки, то хоч декому і здається тяжко, але досадувать не будуть, тому що робитимуть то згідно з їх правами (звичаями)”.

“Нехай би государ велів бути своїм воєводам тільки в (двох) більших містах: Київі та в Чернигові, а в инших містах, щоб воєводів (царських) не було. Коли ж би государ згодився, щоб воєводів його не було у всій Малій Росії, а доручив би гетьманові (всім) завідувати по давньому, тоді гетьман присилатиме государеві гроші кождого року, порахувавши скільки треба платити з кождого місця 4).

“Як що государ згодиться, то гетьман і військо платитимуть від війська Запорозького так як збирає турецький султан з Венгерської, з Мутьянської й Волоської землі: обрахувавши, скільки треба з кожного місця. А переписати ті всі доходи і обрахувати государ велів би свому чоловікові”.

Все се зусилля якось відкараскатися або до найменших розмірів звести інститут московських воєвод, висуваний з московської сторони і попереду, і в сих розговорах очевидно. Чи коли небудь в нещасливу годину гетьман і старшина необережно висловили се побажаннє, щоб цар прислав до їх міст своїх воєводів з адміністративними функціями (не просто з військом), се зістається під сумнівом. Але цілком ясно, що вже довший час московські політики завзято підсували, і просто таки-витягали з гетьманських послів і з самого гетьмана згоду на се, стилізуючи в своїх протоколах як їx побажаннє. Гетьман і його посли, роблячи всякі зусилля, щоб штовхнути Москву до негайної воєнної інтервенції, не мали відваги на сім пункті своєчасно дати рішучу одсіч, і тепер даремно, в 13 годину, розкидали думками, як би його спекатися сеї халепи і повернути до необмеженого гетьмансько-військового правління. В сих переговорах, як і в писаній петиції, тільки ще виразніш, виступають такі варіянти з української сторони:

Найкраще аби гетьман зістався єдиним правителем (“государь прикажет вЂдать гетману по прежнему”), щоб ніяких воєводів не було, а тільки військове правліннє і міське самоврядуваннє, а гетьман на взірець васалів Отоманської Порти платив би цареві щорічний харач, згідно з оцінкою доходів, яку зроблять царські ціновщики.

Коли б таки мали бути воєводи (бо ж і за Польщі були в Київі і Чернигові, і трудно буде відмовити “благочестивому цареві” права їх призначення, що мав “невірний” король польський!),-то нехай би цар призначав їx принаймні з значних Українців. (Стилізація московської записи не дуже ясна в сім пункті, чи ті воєводи мали б бути виборні чи призначені, але, я думаю, що про виборність таких воєвод старшина ледви чи могла думати з огляду на польську практику).

Коли б мусіли бути воєводи неодмінно з московських людей, то нехай будуть тільки в Київі і Чернигові (відповідно до московської формули, що се повертаються під владу московського царя його предківські, дідичні “великі князівства” Київське і Чернигівське, де в польських часах були воєводи).

Але в кожнім разі суд і розправа має зістатися в козацьких, шляхетських та міщанських установах.- Одначе і тут, видимо в дискусії, видерто у послів сю уступку: хто хоче, може свою справу переносити з сих установ на суд воєводи...

Се найбільш інтересна тема дискусії. Відкладаючи надалі до військової справи мову про реєстр, я спинюсь тут і ще на пункті про заграничні зносини гетьмана, бо в ширшій редакції він стоїть безпосереднє за п. 15-побажаннями для гетьмана становища анальоґічного з васалями Порти; очевидно право заграничних зносин асоціювалось з ідеєю повноти державної влади гетьмана:

“Бє чолом государеві гетьман Б. Хм.-Коли з сусідніх країв приходитимуть до нього посли, то послів, що приходитимуть з важнішими справами, він відсилатиме до царя, і цар дасть рішеннє в тих справах; послів же з менше важними справами аби государ дозволив гетьманові приймати і відправляти, і того б йому за зле не мав”.