Чтение онлайн

— Думаєш, ти — веселіший?

— Я — в бійці, це зрозуміло, а ти у нас тепер спостерігач…

— Нам, спостерігачам, важче, Митяй… З боку все набагато страшнішим видається, бо є час на обдумування наступного ходу… Ходять же не самі лише чорні; білі також обдумують кожен свій хід…

— Раніше ти говорив без натяків.

— За те й вигнали… — він раптом злобно засміявся. — «А у вас яка справа?» Треба ж, га?!

— Славо, ми почали півроку тому… З розгульної демократії почали: «ніякого табеля про ранги, всі рівні, робимо спільну справу, однодумці, людину оцінюємо за кінцевим результатом праці…» Все, як і належить… І — понесло! Шофер став учити журналіста, як писати, стенографістка дає поради художникові, як верстати номер, бухгалтерія: «так — не можна і так не можна, а тут не дозволяє інструкція»… А — як можна? Ти мені це скажи, я ж на госпрозрахунку, самофінансуванні і повній самоокупності! І — закрутилися рідні російські чвари: а чому він таку премію одержав?! я йому не підлягаю! а по якому праву його послали за кордон, а мене — ні?! Рівність?! Е-е-е, Славику, ні, до рівності ми ще повинні рости й рости, п’янюга генію не рівня, виконавець творцеві не пара…

Костенко здивувався:

— Щось чуються в твоєму плачі нотки звичного: «хай живе геніальний пожежник, біолог, філолог, економіст і жандарм усіх часів і народів»… Ач, як тебе за рік зігнуло…

— Мушу сказати, що наша генетично-рабська душа, на жаль, усе ще жде дубини й окрику… «Ми ліниві й недопитливі»… Не дисидент писав — Пушкін…

— Нема на тебе «Пам’яті»…

— А що — «Пам’ять»? Чи може вона взяти верх? Не вона, то тенденція? Може, Славо. Але хто тоді Росії хліб продаватиме? Америка? Не буде. На віки вічні заборонить своїм фермерам мати з нами справу… Синдром гітлеризму став єдиним з поняттям «погром», а цього інтелігентський світ більше не прийме…

— А чого ти непокоїшся? — Костенко хотів усміхнутись, але вийшла якась гримаса скорботного, презирливого подиву. — Чи таїш у крові гени Христа, Ейнштейна, Левітана і Пастернака?

— Владі, Славику, якщо вона не хоче перетворитися в бузувірську, доведеться виводити на захист маленьких ейнштейнів і пастернаків російських солдатів. А це й буде початком громадянської війни. І презирством цивілізованого світу… А втім, Каддафі нам поаплодує…

— «Пам’ять» не кличе до погрому… Вона вимагає вислати інородців у Ізраїль…

— Татари і якути в Ізраїль не поїдуть… А також калмики з черкесами… І Гітлер спершу пропонував вислати німецьких євреїв на Мадагаскар… А кінчилося — Освенцімом, незмивною ганьбою німецької нації…

Офіціант стояв віддалік, вилощений, готовий до роботи, сама коректність: коли люди розмовляють, не можна перебивати; але погляд Степанова спіймав одразу, ступив крок до столу, приготувався запам’ятати, хоч блокнотиком не гребував.

— Що хочеш? — спитав Степанов. — Давай замовимо пельмені і копчену курку, це в них фірмове… Пельмені, як в «Іртиші»… Пригадуєш?

— Це в підвалі, навпроти Мінфлоту? Де тепер «Дитячий світ»?

— Ага… Ти ж там з нами виступав… Пам’ятаєш, як Левон Кочарян відшмагав п’яного Волоху?

— Також помер…

— Мені сказали… Міни рвуться поряд… Смерть однолітків уже не дивує нас… Жах смерті друзів став нормою…

— Горілку тут подають?

Степанов похмуро всміхнувся:

— За валюту. Спасибі, хоч хліб ще за карбованці продають… А горілку випросимо… У директора Федорова, вони тут з Генераловим добрі… До речі, ніколи ми хабара не переможемо… Ідеалістом був Ленін… Вважав, що цю генетичну виразку можна виправити законом, судом чи — більше того — розстрілом… Ясак триста років несли, потім триста років хортенятами платили, при Леонідові Іллічу брильянти були в ціні, а тепер хто на що здатен… Вічне у нас це… Лише російський інтелігент ніколи нікому не давав, тому й страждав завжди… А втім, Некрасов шефу таємної поліції Дубельту засаджував — примудрився у вінт програвати, за це цензорський штамп на Чернишевського одержав, де таке можливе, от вона, наша особливість, у цьому — безперечно — ми надзвичайно особливі…

— А ти Федорову якого хабара даєш, що він тобі горілку за карбованці відпускає?

— Дружбу я йому даю, Славо… Дружбу й захоплення…

…Федоров немовби відчув, що говорять про нього, виріс як з-під землі, весь ніби вібруючий (такий напружений внутрішньо), сміхотливо запитав, коли у місті почнуть стріляти; «тобто як це не почнуть?! Смішиш, пане! Ми без цього не можемо»; діловито розказав два анекдоти, один страшніший за другий, бо це ж не анекдоти, а зойк душі; горілку подати, підморгнувши усмішливо, голосно відмовився; прислав графин з «соком»; справжнісінька «лимонна».

— Чудовий бізнесмен, — мовив Степанов. — Почав на пустому місці, за кілька років вийшов у лідери, партзборів з колективом не проводить, а дисципліна — як в армії… А втім, це не так, бо про неї там почали забувати… До речі, тобі прізвище Панюшкін нічого не говорить?

— Чув, але толком не знаю…

— Дивовижна доля цієї людини… В двадцять першому, після введення непу, перейшов в опозицію: «Ленін зраджує соціалізм, кооператори — акули капіталізму, їм місце у концтаборі, а не в столиці»… Його й попереджали, й умовляли добром — нізащо: «Вимагаю надзвичайного з’їзду!» Справа закінчилася тим, що Дзержинський вкинув його на Луб’янку. Врятував Сталін — послав на низовку в провінцію, сховав до пори… Повернув у тридцятих, провів через випробування — кажуть, доручив Панюшкіну разом з керуючим справами ЦК Крупіним знищити Миколу Івановича Єжова… А в того — за півроку перед стратою — радянські люди мали вчитися «сталінським методам роботи»… Після цього Панюшкін став послом у Китаї і США, а потім очолив відділ ЦК, який формував наш закордонний корпус, усіх тих, хто кібернетику вважав підступами космополітів, а генетику — разом з усякими там бугі-вугі, Пікассами, Хемінгуеями і Ремарками — сіоністською змовою. І став на Русі найвидатнішим письменником Бубеннов разом з Павленком та Суровим… Але ж Бунін тоді ще був живий… Та й Платонов вулиці підмітав — не в Парижі, а тут, на батьківщині, в Москві…

— Я інше зараз у бібліотеці відкопав, Митяю, — озвався Костенко. — Я переконався в тому, що більшість сталінських міністрів, кого він привів до влади в тридцяті, були родом з бідняцьких селянських сімей… Почитай некрологи — переконаєшся…

— Це ти до того, що після непу бідняками лишилися тільки ті, хто горілку жер та рвав на грудях сорочку: «дайош загальну рівність?!» Тоді як справний мужик з усією сім’єю колупався в землі? Ти про це?

— А про що ж іще? Саме про це… Сталін привів до влади тих, для кого головний смисл життя: «постав будиночок»… Але при цьому — «розори хазяйство»… І Даля вони — через безграмотність свою — не читали, а він же писав: «Тільки видаток створює прибуток»…

— При Сталіні, Митю, Даля заборонили, це я достеменно в своїй бібліотеці з’ясував… Знаєш чому? — Достеменно — ні, але здогадуватися — здогадуюсь.

— Ну і?

— Ніхто так любовно не роз’яснював нещасним росіянам — здебільшого позбавленим права на власність, — що таке «земля», «хазяїн», «купець», «вигода», «підприємництво», «труд», «закон», «право», «найм», «карбованець»…

— Сходиться, — зітхнув Костенко. — Нещасний народ, позбавлений права на розуміння істинного смислу найживотворніших понять…

— Це точно, нещасний…

Солодко вицідивши лимонну, Костенко посміхнувся:

— Той, хто п’є вино і пиво, той найманець Тель-Авіва… Бачив майки «пам’ятників»? Нічого собі поезія, га? Віршомази з товариства непитущих писали, не інакше… Послухай, Митю, ти коли Щолокова вперше побачив?

— Щось через півроку після того, як він в’їхав на Огарьова, шість.

— А коли він вам про запонки Ростроповича говорив? Що, мовляв, пишається великим російським музикантом і тому подібне?

— У самий розпал шабашу, Славику… До речі, це мене дуже здивувало… Ні, спочатку обрадувало… Здивувало — потім уже… У той час така ремарка вимагала мужності.

— Не пригадуєш, це вже після того було, як його молодики до смерті побили андроповського чекіста у метрополітені?

— Не «його», а «ваші»… Ти ж при ньому третю зірку одержав, чи не так?

— Це ти мене добре підцюкнув, — посміхнувся Костенко. — І по заслузі, немає кращого адвоката для людини, як вона сама…