Чтение онлайн

— «Нам».

— Ні. Саме вам… Ви ж вважаєте, що Сорокін мертвий…

— А ви?

— А я ні…

…Уже біля «Волги» Костенко — у звичній своїй манері (цілковита, трохи лінива незацікавленість) — спитав капітана:

— Ви не думали над тим, чому після вбивства Федорової у неї дома вилучили дванадцять касет?

Строїлов немов спіткнувся:

— Де вони?

— Спробуйте пошукати… Та й чи збереглися ці записи? Ось у чому річ…

Коли Семену Кузьмичу Цвігуну в п’ятдесятому році виповнилося тридцять три, день цей відзначали славно, було багато гостей, говорили добрі слова, святкували чудово, по-справжньому дружно, хоч винуватець урочистості немов кінчиками пальців відчував, що серед присутніх тут є дехто, хто чіпко й насторожено стежить за кожним його жестом, не те що за словом. А втім, через тиждень це відчуття розмилося, відійшло, проте не зникло, бо не вперше за останній рік йому доводилося чути за спиною шарудливий шепіт, ніби він ніякий не запорізький козак, а справжнісінька жидівська морда, бо на їхній хазарській мові слово «цві» означає «олень», а в них тільки аристократів так називали, головних шейлоків і рабинів…

Про всяк випадок він послав запит у архів, одержав метрику не тільки на батька, а й на діда з бабусею; ніби між іншим показав товаришам по службі; усміхаючись, мовив:

— Хочу докопатися до Січі, все-таки саме звідти починається мій рід, рєпінську копію недаремно тримаю в спальні…

Через місяців три після святкування іменин хазяїн Молдавії Брежнєв запросив його (рядового начальника відділу республіканського КДБ) у кабінет і, почастувавши чаєм з традиційними бубличками, жартівливо сказав:

— У тридцять три Христа вже розп’яли, а ти все відділом командуєш… Гляди, пропустиш свій час, Семене…

Наділений кмітливим гумором, від природи рисковий (хоч трохи й загальмований), Цвігун знав про Брежнєва все: Центр вимагав інформації про республіканську верхівку; шепталися, що товариш Сталін обмовився про можливість проведення з’їзду; як-не-як, а від останнього минуло дванадцять років, та й війна вже давно кінчилася, пора б.

До його, Цвігуна, невеличкого кабінетику на третьому поверсі одного з найбільших та найкрасивіших будинків молдавської столиці стікалася інформація про всіх, хто бодай трохи був на виду, тобто мав реальну силу, а таких — п’ять процентів від усього населення, не більше, над ними й працювали. Над ними й водночас під ними — саме в цьому й крилася трагедійність ситуації, могутньо-безправними підданими якої були всі працівники апарату КДБ, що стали — волею Сталіна, ще в тридцятих роках, — суверенними власниками секретних досьє на тих людей, яким вони — за старими нормами партійного етикету — мусили підкорятись.

Зв’язки начальницьких жінок, поведінка дітей, утіхи самих керівників, думки, висловлені ними в колі друзів, кількість згадувань імені великого вождя в рапортах, звітах, промовах, бенкетах — усе це надходило у сейф Цвігуна — перш ніж бути (чи не бути) переданим міністру, якого, певна річ, призначала Москва, їй одній служив, на неї в усьому й орієнтувався.

— Якби моя воля, — відповів тоді Брежнєву волоокий, статурний красень Цвігун, гамуючи дивну, трохи підморгуючу усмішку на округлому, по-жіночому лагідному обличчі, — я давно вже призначив себе заступником міністра, Леоніде Іллічу… Але ж сил немає, без благословення партії ніщо в республіці неможливе…

Брежнєв пружно підвівся; засміявся; зняв трубку телефону й з’єднався з домом:

— Віко, нехай щось на стіл поставлять, скоро буду…

Цвігун відразу зауважив, що хазяїн не сказав «ми будемо», хоч людина він — гостинна й відкрита для гостей; а втім, який я йому гість; дрібнота; в нього Черненко, Щолоков, Димшиць, Гречко, Тихонов — гості; разом починали в Запоріжжі і на Дніпропетровщині, мала батьківщина, та й, крім того, тримаються молодості своєї; тільки в молодості дружба безкорислива, на все життя закладається.

У машині їхали мовчки (хіба поговориш, коли поряд охоронник стовбичить), і лише в особняку, коли Леонід Ілліч ішов по стежці до дверей, Цвігун зрозумів: зараз вирішується його доля.

І — не помилився.

— Послухай-но, Семене, — Брежнєв легко утвердився у звичному для нього односторонньому «ти», — що це за плітки такі ходять, мовляв, секретар ЦК, — він тицьнув себе пальцем у груди, — ганяє на трофейних машинах, купує їх: у Москві, сам сидить за кермом, їздить кудись один?! А що якусь гидоту починають плести на моїх дітей?! Хто за цим стоїть?! Думав? Подумай, я не кваплю. Май на увазі, якщо на наступному з’їзді більшовицької партії усе буде так, як має бути, тобто товариш Сталін посуне до себе саме нас, молоде покоління, яке пройшло війну, то і всім вам відкриються дуже й дуже серйозні перспективи… Отож, міркуючи про мене, ви всі насамперед про себе думайте… Ясна позиція?

— Звичайно, Леоніде Іллічу… Я радий, що одержав від вас настанову…

Брежнєв похитав головою, чомусь усміхнувся:

— Ніяких настанов я нікому не даю… Я обмінююсь думками. Настанови — по твоїй лінії… З товаришами з Москви я переговорив, отже, чекай призначення, олень-цві…

…Того ж дня, після обіду, в садку, Цвігун і назвав благодійникові кілька імен інформаторів, чого робити не мав права — порушення службового обов’язку.

Саме він наважився сказати Леоніду Іллічу про те, що дехто з апарату почав обговорювати зв’язок першого секретаря з Надією, розумницею-красунею, дружиною члена бюро Івана Івановича, говорять і про те, що за містом утримується спеціальний особнячок для їхніх потаємних, трепетно-ніжних зустрічей, — Брежнєв любив цю жінку високо й самовіддано.

Молдавський хазяїн нічого на це не відповів, замкнувся потім з дружиною, Вікторією Петрівною (справжня хазяйка дому, дружочок); розмова була тиха, довга, добра; вона погладила чоловіка по голові, гірко зітхнула:

— Я все про тебе знаю, Льонечко… Бог тобі суддя… Не хвилюйся марно, я завжди поруч з тобою, захищу, коли хто посміє написати до Москви… Нам з тобою тепер про майбутнє треба думати, а його досягають лише ті сім’ї, де дружина вміє все прощати… Мені вже тепер тільки про дітей клопотатися, жінка старіє швидше… Не бійся…

Саме він, Цвігун, розшукав дочку хазяїна, коли та втекла з Кишинева з циркачем; просив простити дівчинку й зрозуміти її: «скандал треба обернути на романтичну трагедію, лише це зможуть простити московські пуритани».

Саме тому він увійшов у вузьке коло довірених людей першого — Щолокова, Черненка і Бодюла.

…Тільки коли Сталін рекомендував Брежнєва кандидатом до Президії і секретарем ЦК на дев’ятнадцятому з’їзді партії, яка перестала бути «більшовицькою», перетворилася в партію держави, Цвігун уперше за останні два роки заснув спокійно й без кошмарних сновидінь, що стали за останні місяці звичними, вони краяли серце, навіть у вухах стукало молоточками — «цві, цві, цві…»