Чтение онлайн

Кому вірити, думав він, охоплений жахом; кому відкрити серце, у кого поради просити?! Немає довкола людей, пустеля; затаєна, льодяна, окаянно-задушлива, з низькою чорнодимною хмарою, в якій рояться вороги, що вже давно готові кинутися на спину, розпластати на льодовій паморозі й знайти гострими різцями слабеньку синяву сонної артерії…

Кожного ранку він вставав з безсонного барвихінського ліжка пригнічений, ждучи чергового дзвінка Суслова: «Що у вас нового у справі Федорової? Що з Буряцею? Чи q інформація про те, де саме справжній штаб, що фабрикує ці мерзенні чутки про сім’ю того, хто такий дорогий радянському народові?»

Ну що, що відповідати цій страшній людині, що?!

Генерал-лейтенант у відставці, Герой Радянського Союзу Строїлов, удостоєний цього звання у сорок третьому, після поранення, повільно підвівся з кушетки назустріч сину й Костенку, важко обіперся на величезну палицю (як він її тільки в руках тримає, він же легший за неї, пушинка, в чому тільки душа держиться) і, хистко ступивши крок до столу, кивнув на масивні стільці:

— Прошу…

Сідав він обережно, немов по частинах, — спочатку завів одну ногу, потім, учепившись довгими (точнісінько, як у сина) пальцями за краєчок столу, повільно опустив торс, після цього підтяг рукою ліву ногу, а вже потім відкинувся на спинку, ставши величним й відсторонено-недоступним.

— Знайомся, тату, це…

Генерал ледь досадливо перебив його:

— Сідайте, Владиславе Романовичу… Ім’я моє ви знаєте, по батькові Іванович, радий, що відгукнулися на прохання заїхати… Пробачте, що не протягаю вам руки, вірний нашому революційному девізу: «рукостискання відмінено»…

— А чому, скажіть? — спитав Костенко, сідаючи навпроти генерала.

— Думаю, профілактика тифу. Етична підоснова — якщо вона була — мені невідома… Я ж з свого села Мирославлево — прямо в Смольний…

Строїлов-молодший посміхнувся:

— Батькові сподобався анекдот про двох англійців. Один запитує: «Джон, ось ти рафінований, справжній інтелігент, скажи, як і мені стати таким же?» — «Треба закінчити Оксфорд». — «Я закінчив!» — «Не тобі — дідові!»

— Це не просто анекдот, — озвався генерал. — Це притча, а в будь-якій притчі приховане Біблейське. Слава Богу, мій батько був справжнім селянином, до церковної книги був запопадливий, чого й нас, дітей, навчав… Андрюшо, якщо це тебе не обтяжить, зроби каву… Ви голодні, Владиславе Романовичу?

— Ні, дякую.

— Дивіться, — генерал посміхнувся. — Мене, як ветерана, прикріпили до гастроному, в дні свят отоварюють копченою ковбасою, гречаною крупою й фінськими плавленими сирками…

— Спасибі, — повторив Костенко, — я, чесно кажучи, сиджу як на голках, у нас чепе, знайшли злочинця, треба починати діло…

— Розумію… Постараюсь говорити стисло… Я побачив у сина робот того, кого ви шукаєте… Це мій слідчий Сорокін.

Він страшна людина, бо в ньому поєднано розум, садизм, силу й сентиментальність.

— Але ж він мертвий… Так мені сказав Бакаренко, так вважають в чека…

— Це він, — повторив генерал. — У такому не помиляються.

Костенко зразу поліз по сигарети, генерал похитав головою:

— Єдине прохання: якщо можете не курити хоч півгодини — утримайтесь, будь ласка. Я вас більше як тридцять хвилин не затримаю… Деякі психологічні риси до портрета цього ката допоможуть вам намалювати образ злочинця…

— Так, так, звичайно, — сказав Костенко. — Коли стане невтерпець, вийду на сходи й там покурю.

— Ви дуже люб’язні, дякую вам. Отже, Сорокін… Знаєте, з чого почалася наша з ним співбесіда? З побоїв? Нічого подібного. З мук безсонням? Це — потім. З лампи в очі? Також — після… Він почав працювати зі мною, зачитуючи уривки з книжки «Історія царських тюрем»… Так, так, саме з цього… Я процитую по пам’яті ряд пасажів, коли хочете… Ще наприкінці вісімнадцятого століття, втовкмачував мені Сорокін, було прийнято інструкцію, за якою секретні арештанти доставлялися в острог глупої ночі — він багатозначно подивився на мене тоді, — і тюремному офіцерові нема діла ні до імені, ні до злочину секретного в’язня… Тоді ж придумали арештантів заштовхувати на ніч у довбані колодки — щоб зробити втечу неможливою… Він прочитав також, що на спійману поліцією людину, яку ще не судили, часто невинну, в повіті — за наказом не тільки справника, а й чергового судового писаря — надівали рогатки на шию або ж приковували ланцюгом до стільця, здебільшого до дубового, так що арештант і кроку ступити не міг… А ще Сорокін зачитав мені про те, як розгромили Запорізьку Січ і останнього кошового Петра Калнишевського кинули до Соловецької катівні, ув’язнили в башту, й помер він там у віці ста дванадцяти років — без права побачень і листування, живий труп… Отак… Посміявшись, пускаючи мені тютюновий дим в обличчя, — генерал якось дивно усміхнувся, глянувши на сигарети Костенка, що лежали на столі, — тільки він папіроси курив, «Герцеговину Флор», Сорокін закінчив читання уривків з праці Гарнета висновком: «Ми нічого нового не винайшли, дотримуємось того, що було в державі споконвічно… Ми не поспішаємо, час для нас не існує, ми його регулюємо, він не обмежує нас своїми рамками… Можемо ждати скільки завгодно, поки ви наважитесь вишкребтися, облегшити себе щиросердними показаннями, тільки це може зберегти вам життя». Це було, хочу нагадати, у сорок восьмому році, тут, у цьому місті, за три кілометри звідси, на Луб’янці… Я готовий відповідати на ваші запитання, Владиславе Романовичу… Я — єдиний, хто вижив і пам’ятає його обличчя — до найменшої зморшки, до шрамика на брові, до манери розмовляти, думати, до виразу його очей, коли він уперше вдарив мене резиновим кийком — згори вниз, з відтяжкою… нижче пояса… Ви не можете уявити собі його очей, коли він зазирав мені в обличчя, після того як я прийшов до пам’яті після больового шоку… В його очах стояли сльози, на губах тремтіла істерична усмішка, але часом обличчя завмирало, і він не міг стримати оскалу… Так, так, він якось не по-людськи скалив зуби, мені навіть здалося тоді, що в нього ростуть різці, наче у вампіра, перед тим, як накинутися на жертву…

— У нього справді досить помітні різці, — сказав Костенко. — Скільки йому тоді було років?

— Запитайте комітет, — порадив Строїлов. — Я можу відповісти досить приблизно… Років двадцять сім, не більше…

— Отже, зараз йому під сімдесят? — Костенко здивувався. — Він виглядає значно молодшим… Яке в нього було тоді звання?

— Він допитував мене у цивільному… Незручно бити, коли ти під погонами…

— Коли закінчилася війна — якщо він почав роботу з вами у двадцять сім, — йому було двадцять чотири?

— Ну то й що? Олександр Ісаєвич Солженіцин був капітаном, коли його схопили, і було йому тоді трохи більше як двадцять…

Строїлов-молодший прийшов з підносом, на якому стояли три чашечки кави:

— Я вже подзвонив до чекістів, — сказав він, — і мені пояснили, що після того як вивели з Політбюро Молотова і Кагановича з Маленковим, Микита Сергійович дав усне розпорядження — «почистити архіви»… Іван Сєров почистив досить круто, особливо московські, львівські та київські сховища…

— Я зобов’язаний дати свідчення, Владиславе Романовичу, — вів далі Строїлов-старший. — Я — єдиний свідок звірств Сорокіна… Всі інші — уже на тому світі… А мені — вісімдесят дев’ять, з вашого дозволу.

— Треба подзвонити в прокуратуру, — сказав Костенко.

— Але ж прокурор спитає, хто показав мені ваш фоторобот? Це ж поки що зберігається у вашій справі, отже, секретне. Ось чому я хотів, щоб ми обговорили ситуацію разом… У мене вже було три інфаркти… Зафіксованих…

— Якщо ми… Якщо ви, — Костенко обернувся до капітана, — звернетесь до начальства з проханням опублікувати в газетах фоторобот? Пройде?

Строїлов-молодший заперечливо похитав головою:

— Які підстави? Справу проти Хріна ще не порушено… Докази побічні… Прокуратура нас потопче…

— Мене трохи лякає, — зітхнув Володимир Іванович, — що ви хочете боротися з фашизмом методами міцної парламентської демократії… А нашій демократії усього лише кілька років, а парламентській і року немає… Глядіть, не скрутили б вам шию… Фашизм сильний єдністю, а ви одне з одним порозумітися не можете… До речі, це традиційно: праві у нас завжди були єдині, кодло, а ліберальні інтелектуали дерли один одного за чуба, от їх по одному й клацали…

— Вихід є, — сказав Костенко. — Або Ваню Варравіна я до вас пришлю, бойовий репортер, славний хлопець, на ти, або письменника Дмитра Степанова… Це буде документ… Це друкувати треба в газеті… Ви готові розповісти детально про систему тортур, яким вас піддавав Хрін… Сорокін?