Чтение онлайн

Прощаючись із соратниками, Брежнєв (ширяв, мов на крилах, уночі прокидався, щипав себе за руку — «чи не уві сні все це, Боже?!») сказав Цвігунові:

— Жди виклику, Семене. Буде для тебе і в Москві робота…

Однак до Москви перевести його не встиг, бо невдовзі після закінчення з’їзду великий вождь богові душу віддав; практично зразу ж після похорону Брежнєв загримів заступником начальника політуправління Військово-Морського Флоту; був у Молдавії королем, перемістився в трамплінний секретарський кабінет на Старій площі — і, на тобі, нищівний обвал…

Але й за ті короткі місяці, що пробув у Москві, він устиг налагодити зв’язки, а в нас лише той переживає смутні часи, хто порозставляв таємні віхи; наша спільність тим і разюча, що не тільки мурашечки й свистокрилі чирки живуть законами зграї, а й людинки також. Що один може? Та — нічого! Хто на крило поставить? Хто дорогу вкаже? Це на Заході — один і є один, а в нас він не один, він — нуль без палички, лайно, ніщо. У нас спільність потрібних держить, у них — надмірна особиста гординя, на ній вони лоби й розіб’ють, зогниють зразу, потрапивши у вир чергової кризи капіталізму…

Саме тому всі його кадри не полетіли шкереберть, хоч ждали цього (коли хазяїн нагнувся, всі його близькі загримлять), а принаймні зберігали свої позиції. І коли — шляхом складної інтриги — Брежнєв вимолив собі пост другого секретаря ЦК КП Казахстану, Цвігун невдовзі опинився неподалік — на посаді заступника голови таджицького КДБ; республіки поруч, то на полюванні побачаться, то на якомусь зльоті передовиків; найчастіше збиралися в Ташкенті, бо Брежнєв зміг перемістити Рашидова з посади декоративного президента Узбекистану на ключову партійну позицію.

Там, у Таджикистані, Цвігун безстрашно повстав проти концепції республіканських приписок, звалив місцеву мафію, незважаючи на невдоволення деяких московських керівників.

Аналізуючи роботу Рашидова і його оточення, Цвігун дуже добре знав (рапорти читав щодня, ходу не давав, але й не знищував), що, справді, Шараф Рашидович по-царськи приймає гостей, а всі витрати списує на міністерства, великі заводи, інститути. Звичайно, не повинно так бути, але ж немає в нашій дикій тмутаракані цивілізованої (як у всьому світі) статті під назвою «представницькі витрати»! Не собі ж Рашидов ці гроші бере! Навіщо вони йому?! І літак свій, і машини, дачі, квартири, будинки, кухарі, охорона, масажисти, лікарі, кравці, взуттєвики, шофери, стенографісти — за все ж платить держава! Обранець народу має усього себе віддавати роботі, благу трудящих, загальній справі… Дефіцитні будівельні матеріали (люди Цвігуна провели негласну ревізію) йшли не на чорний ринок, а на зведення нових наукових центрів, промислових комплексів, спортивних споруд… Так, цей дефіцит Рашидов одержував взамін на сердечну гостинність, посилки до Москви із свіжими овочами й фруктами, передачу потрібним людям сувенірів — зрештою, треба робити скидку на національний характер: і каракулеве пальто тут прийнято називати «сувеніром», у них так зроду-віку було… Найстрашніше для партійця що? Особиста користь. А де вона? Тільки повертаючись у жах тридцять сьомого року, можна було дозволити розпаленому мозку фанатичного правоохоронця назвати піклування про благо республіки «хабарем» чи «підкупом».

І Брежнєв завжди повторював: «Дайте людям пожити спокійно, народ стомився від нервування». Та коли якось Цвігун підкинув, що непогано б увести статтю представницьких витрат, Леонід Ілліч заколивався від сміху: «Семене, ти, може, й законсервовані табори накажеш знищити? Влада має право дозволяти чи не дозволяти, але її інструменти мусять бути недоторкані. Без страху ми жити не навчилися, та й навряд чи навчимося, а вже коли навчимося — державі настане кінець, згадаєш моє слово»…

…Коли одного разу, в Баку вже, хтось — скориставшись його лагідністю й доброзичливістю, — сказав, що батько посадженого за валютні операції хлопчика згоден дати мільйон тому, хто допоможе нещасному, Цвігун розсміявся:

— Що ж, приводьте… Тільки з мільйоном щоб прийшов… Розстрілювати за хабарництво без речових доказів — проти закону, ми за законом живемо, а не як-небудь…

(Значно пізніше, коли в Баку Леоніду Іллічу подарували діамантовий перстень на десять — а може, й більше — каратів, вартість якого обчислювалась упаковками зелених, не карбованцями, він навіть не зміг дозволити собі й подумати, чи допустимий такий подарунок, та й взагалі чи подарунок це? Розум відганяв можливість виникнення такого запитання, хоча воно виникало, інакше не мелькало б у голові й не прокидався б часом серед ночі від Страшного крику. Але — пізно: вже кричи — не кричи, ніхто тепер не поможе, «ставки зроблено, ставки зроблено, ставки зроблено, панове!»)

Коли Брежнєв, піднявшись з попелу, переїхав до Москви, напередодні жовтневої змови проти кукурудзника, який посмів замахнутися на пам’ять Вождя, Цвігуна заздалегідь направили головою КДБ Азербайджану: пора шукати вірних людей і там; пролетарський інтернаціоналізм народжується не на пустому місці, а з прізвищ вірних інородців, приведених штабом Першої Особи на ключові пости.

У Баку ліпив свого заступника Гейдара Алієва; йому ж віддав крісло, коли Брежнєв порекомендував Андропова в КДБ.

Призначення було трохи несподіваним:

— Я цієї будівлі боюся, — посміхнувся Андропов, ледь пополотнівши.

Брежнєв кивнув:

— Саме тому ми вас туди й призначаємо. Нічого, кадрами допоможемо, дамо орлів на допомогу…

Першим орлом був Цвігун, другим — Циньов, паладини Брежнєва; пастка; кришка закрилась…

…Столичне життя було для Цвігуна нове. Спочатку він відчував себе незатишно, але поступово прилучився до світу культури — змалку відчував шанобу до артистів: покійного Алєйнікова інакше як «Ваня Курський» не називав, ідентифікуючи художника і роль, яку він зіграв. Познайомився з письменниками, режисерами, сценаристами, заворожено слухав їхні розповіді. Говорити спочатку соромився, боявся бовкнути щось не те, однак умів підтримувати розмову доброзичливою зацікавленістю і вигуками, які ні до чого не зобов’язували. Попросив відповідну службу послухати, що про нього говорили нові знайомі; виявляється, відзивалися добре й багато, гордовито ділилися з приятелями особливо в редакціях і на кіностудіях) про свою дружбу з «першою людиною в чека». Того, хто занадто амікошонствував, помалу від себе відтручував; тих, хто знав міру, уважно оглядав, прикидаючи, яка користь може з цього вийти, ще не розуміючи до пуття потаємного смислу свого задуму — щось хистке поставало перед ним, ще не оформлене в чіткий план заходів. Якось рискнув розповісти фронтовий епізод — воював чесно, пройшов фронт з першого дня й до останнього; підлипайла зойкнули захоплено: «Ваше істинне покликання — література!» Не він, а вони, без будь-якого примусу, від сердечного, завмираючого перед золотопогонством рабства, запропонували записати його застільні історії прозою; але він мріяв про сценарій, щоб фільм був, щоб усе, як по правді; зліпили сценарій. І — пішло-поїхало! Читав написане співавторами, як своє, поступово дедалі більше й більше відштовхуючи від себе правду: «Невже це я, Господи!» Почалося повільне роздвоєння особистості; часто сидів до ранку, черкаючи написане професіоналами, бо хотів наблизитися до ідеалу — його, Семена Цвігуна, літературного ідеалу. Неначе німий, він чув у собі мелодію, але не міг її висловити; він тільки відчував, що — можна й добре, а що —. не можна, тобто погано.

…Ставши першим заступником Андропова, він не міг курирувати дев’ятку, бо традиційно вона не виходила за межі голови, але спрокволу, неквапливо Цвігун добився того, що став впливати на кадрову політику і в цьому підрозділі, заздалегідь поговоривши про це з благодійником.

У ту пору Леонід Ілліч увійшов у силу, дивуючись з того, як легко Косигін і Підгорний віддали йому своє безкрає верховенство, добровільно, без особливого, а тим більше видимого натиску перемістившись у його тінь; але ж допомагав Суслов, раз у раз повторюючи, що російському народові потрібен державний символ, нічого не вдієш, така традиція, а в традиції закладена мудрість сивої старовини, не нам її міняти, гріх; «культ особи відзначався перегинами, спровокованими оточенням, тоді як у нас тепер немає ніяких підстав до таких страхів — Леонід Ілліч росіянин і оточують його вірні друзі, отже знущання над нацією, спровоковані інородцями, виключені самі по собі».

Ось тоді Брежнєв і сказав Цвігунові:

— Треба знати все про всіх… І ще: щоб не тріпали ім’я дітей! Цього не прощу. Вони великосердні, як і я, цим легко скористатися: народець наш батіг шанує, добротою — гребує…

Коли «брудні плітки» про дітей Першої Особи невтримним шквалом покотилися по Москві, Цвігун подзвонив дружині благодійника: «Що робити?»

Конкретних рекомендацій не дістав, тому зробив так, що діти — спочатку син, потім дочка — самі запросили його на вечерю; говорив з кожним окремо, по-батьківськи, але водночас підставляючись для удару й жарту: був би ріднею — одна справа, а так — треба тримати дистанцію, не забуваючи ні на мить, хто ти, а хто вони.

Діти сміялись:

— Не в поліцейській державі живемо! Що ж нам, списки приносити на затвердження — з ким можна зустрічатися, а з ким не можна?!

Саме тоді він відчув себе молотом на ковадлі: діти не хотіли міняти свого способу життя — вольготного й богемного, а до благодійника з цим не підеш, не зрозуміє…

Саме тоді він до кінця поринув у творчість — єдине заспокоєння…

Правив свої рукописи, записані професіоналами, частіше почав з’являтися на люди, немов хотів цим відмити манеру поведінки дітей Першої Особи; тоді ж і підкинув Леоніду Іллічу ідею про написання ним своїх спогадів.