Чтение онлайн

— Звичайно, — відповів генерал, — Він і струмом мене допитував, чомусь пристрасть у нього була до статевих органів, струм через них пропускав… І бив дубинкою по шиї — так, що очі вивалювались, язик ставав величезним, як шматок вареного м’яса… Ніяких слідів на тілі, дуже обдумано працював… І найголовніше — через день після того як Андрій узяв вашу справу, пізно ввечері пролунав дзвінок… І мені сказали ось що… Цитую дослівно: «Якщо пікнеш, хоч слово, твій син ніколи не стане майором… Похорон за твій рахунок»… Можу засвідчити під присягою: дзвонив Сорокін.

— Саме тому, — додав капітан, — я виступив проти того, щоб вас, Владиславе Романовичу, включили в групу… Я хочу, щоб ви були вільні у виборі форм і методів того пошуку, який ви вели до мене…

Генерал заходився піднімати себе з стільця — так само по частинах, як і сідав, і закінчив:

— Щоб ви обидва точніше збагнули Сорокіна: він був неймовірно винахідливий у психологічному натиску: одного разу викликав мене, поклав на стіл його фотографію, — Строїлов кивнув на сина, — крихітка ще, сіренький, немов старичок, і каже: «Від тебе залежить, позбавимо ми виродка прізвища і ти втратиш дитину, якщо не шльопнуть зразу, чи залишимо його Строїловим, вирішуй». Під час блокади я втратив сім’ю… Всю… Без винятку… На Смоленщині село спалили німці. Строїлових розстріляли карателі… Один як билина в полі… А кожну людину зв’язують зі світом — тобто з пам’яттю поколінь — кровні зв’язки, від цього не втечеш… І знову згадую очі його… Я часом ставився до нього, як ботанік до мурахи, я його аналізував… Погодьтеся, явище: кат під радянськими погонами і з тією ж партійною книжкою, що в мене… Правда, в камері мені розповідали, як слідчі-комсомольці били першого головнокомандуючого революції Миколу Криленка… Калошами по лобі, а йому було за п’ятдесят… Якщо фальшивий суд над Промпартією був політичною постановкою, спрямованою проти академіків, проти тих, хто групувався навколо Бухаріна, то тортури тридцятих років позначені печаттю звірства нового Хама проти апостолів революції, ера вседозволеності… Невже найважливіше — назвати ворога? Невже ми з готовністю повіримо в те, що вчорашній друг — це ворог, аби лише обвинуватили з амвона? Невже в нас приховане щось непізнанне й страшне, незнищенно й погрозливо затаєне в кожному, готове виплеснутися жахом у будь-яку мить, аби тільки знову пророкотали згори — «ату»?!

— Ви про Сорокіна дані запитували? — спитав Костенко капітана.

— Сорокін, який нас цікавить, справді вважається померлим, — відповів Строїлов-молодший і набрав номер районного управління; відповіли, що Варенова дома немає, ждуть; бригада напоготові.

…Виїхавши з двору на Бородінський вал, Строїлов спитав:

— У відділення поїдемо? Чи у вас інші плани?

— Інші…

— Братимемо Варенова?

— Ризиковано.

— Точніше — марно.

— Не марно, хоч доведеться відпустити через сімдесят дві години: напевно в нього алібі…

— А палець?

Костенко поморщився:

— «Я з нею танцював. За поясок її тримав…» Якщо за ним стоїть Сорокін, — від усього відмовиться, роль визубрена. о. Але толк буде: банда почне кишки з нього вимотувати, чому відпустили, про що допитували, хто… Але хто ж міг стукнути Хр… Чорт його роздери! — Костенко розсердився. — Хто міг донести Сорокіну про вашого батька? Про те, що саме ви ведете справу Яструба й Людки?! Чому взагалі він підійшов до мене на вулиці? Чому він тримав у машині американця, якого я допитував у справі Федорової і який схлинув через місяць після того, як ми вийшли на зв’язки Галини Леонідівни? Чого він добивався? Навіщо я йому? Чи він переоцінив інформацію, зібрану про мене: «критикує, незадоволений повільністю реформи, вважає, що зростає організований саботаж правих сил, очевидні спроби скомпрометувати Горбачова, помітна консолідація бюрократичної системи, накопичуються підпільні зв’язки у боротьбі проти демократії і гласності»?! Говорив я так? Говорив. І продовжую говорити… Але ж я по пальцях можу перелічити тих, з ким спілкуюсь… Щупальці? Спрут?

Костенко витяг сигарети, глянув у дзеркальце, закурив, усміхнувся:

— Помітили номер машини, яка нас пасе?

— Звичайно.

— У вас хороша витримка.

— Інакше не вижив би.

— Чи не думаєте пропустити той «москвичок» уперед і стукнути його?

— Вважаєте, в нього чужий номерний знак?

— За аналогією з «Волгою» Сорокіна — так.

— Зупинити біля автомата?

— Ні.

— Чому?

— Голуби насторожаться. І в тому, щоб ударити їх чи, загальмувавши, підставити сідницю — я неправий. Я наробив за ці дні багато дурниць… І дуже важливо, що ваш батечко згадав про те, як сука співчутливо показував йому вашу фотографію… Здавалося б, звичайне собі катівство, але я в цьому бачу певну відмичку до всієї справи.

— Яку саме?

— Не знаю… Просто я відчув дещо… Іноді я не вмію висловити це, Андрію Володимировичу… Давайте заїдемо на Петровку, візьмемо аркуш паперу й накреслимо схему: що знаємо, що відчуваємо, що треба робити: мені — своє, вам — ваше…

— Разом не хочете?

— Вийде — так чи інакше — разом… Тільки до цього «разом» треба підступати з різних боків… Ваш батько правильно сказав: з фашизмом марно боротися методами парламентського демократизму… Ми кокетки, Андрію Володимировичу, ми граємося в демократію… Знаєте, як свого часу Шеварднадзе нагнув домушників у Грузії? Ні? А дуже просто: провів зміну Кримінального кодексу республіки і вдвічі підвищив строк за домашні кражі… Ну злодії й ринулись із Тбілісі… А тут — «ах, ні, що ви, треба профілактувати злочинність, Леонід Ілліч правильно говорив: «Народ стомився від жорстокості, дамо людям пожити спокійно!» Дали…

…Звернувши з бульварного кільця на Петровку («Москвич» за ними не поїхав, газонув до Трубної), Строїлов вивалився з-за баранки, Костенко не встиг його навіть зупинити (от дурний, друга машина напевне йде слідом, контрольна), кинувся до телефону, набрав «02»; даремно все це; бандюги зараз звернуть до ресторану «Узбекистан», там можна не тільки номер поміняти, а слона вивести, ніхто уваги не зверне: в умовах демократії, навіть молодої, люди починають втрачати породжений тоталітарністю дух загального пильного доносительства, думають більше про себе (особистість пробуджується), ніж про те, як одягнуті і про що розмовляють ті, хто їх оточує…

— Даремно ви це, — сказав Костенко, коли розпашілий капітан кинувся на своє сидіння, люто газонувши, розвернувся, мало не врізавшись у маршрутне таксі, й погнав униз, слідом за «Москвичем». — Смисл? Куди мчитеся?

Не відповідаючи (зовсім попелястий став), Строїлов зробив круг, проскочив мимо «Узбекистану», звернув до Центрального ринку, розлючений, ударив кулаками по баранці і, несподівано для Костенка смачно виматюкавшись, пояснив:

— Черговий по ДАІ став з’ясовувати, хто я такий, замість того щоб номер записувати й передавати тривогу на пости…

— Це новина для вас? Ще Бісмарк писав, що росіяни повільно запрягають, але швидко їздять… Спочатку нас жарений півень має в зад клюнути, а доти — неповороткі ми й спокійні до абсолютної надмірності… Я ж казав — даремно…

Лише віддзвонивши до начальства в ДАІ (розмовляв з ледь стриманою люттю, але коректно, витримки хоч відбавляй), запитавши Ізмайлово, чи не засікли десь Варенова (ні, не засікли, як крізь землю провалився, шукаємо повсюди), закінчивши обмін інформацією з КДБ — запросив дані на родичів Сорокіна, якщо такі залишились, — Строїлов очікувально обернувся до Костенка.

Той пошукав очима великий аркуш паперу; Строїлов немов зрозумів його (як це часто буває: відчуваєш бажання співрозмовника за мить до того, як він виразить це словом!

Ми ще тільки стоїмо перед пізнанням безкраїх загадок світу, щенята напівсліпі, а гонору скільки?! упевненості у власному всезнанні?! фанатичної віри в дурні баєчки?!), вийняв з шухляди поганенького стола (тільки у малорозвинених країнах такі меблі в робочих кабінетах, як у нас) графлений для преферансу аркуш (оце так кооператори, ну, молодці, га!) і твердо сказав:

— Не вмієте на шматочках писати… Я також… А за гонки — пробачте. Образи не міг погамувати.

— Нічого, буває… Я через це проходив. Ну, давайте креслити… Повернемося до грудня вісімдесят першого… Із справи видно, що Маргарита Набокова, подружка Зої Олексіївни, приїхала до неї між дванадцятою й першою годиною з невеличким, так?

— Так.

— З її свідчень можна зробити висновок, що вона чекала під дверима майже п’ятдесят хвилин, так?

— Саме так.

— Потім стала дзвонити від сусідів, але телефон Зої Олексіївни був безперервно зайнятий… Правильно?