Чтение онлайн

З мовчазного благовоління вождя підібрав кандидатури «колективних брежнєвих»; у тому, що мовчатимуть — не сумнівався, правила гри у державі відомі всім, нагадувати не треба, навчені.

Коли якось хтось із охорони все-таки рискнув доповісти, що один з контактів дітей «зв’язаний з кримінальним світом», він роздратовано відповів:

— То розв’яжіть…

Нехай думають. Зрештою за охорону Першої Особи відповідає Андропов, пора навчитись вишкірятись, з добрих мотузки крутять.

Нарешті про скандали дітей спитав і Голова.

— Юрію Володимировичу, — відповів Цвігун, — я не смію вторгатися не в свою прерогативу… Якщо доручите мені курирувати охорону Леоніда Ілліча і сім’ї — наказ виконаю. Інакше — не хочу, щоб мене неправильно зрозуміли. — І натиснув: — Є ж люди, які неодмінно спекулюватимуть нашими стосунками з генеральним, понад чверть віку разом…

Андропов тоді нічого не відповів, але невдовзі після цього розписав йому інформацію, що надійшла на дочку і Щолокова: присвоєні дорогоцінності з Держхрану країни, унікальні картини, гоночні машини, подарунки вождю до дня народження: на афінажній фабриці замовили план Москви і на тій трасі, де проїздив благодійник з Кремля на дачу — зробили світлофори з топазів, смарагдів і сапфірів, вони підсвічувались лампочками, диво, а не іграшка!

Цвігун відчув тоді безвихідь, тривогу й рвучкий тягар у грудях: сказати про це можна лише Брежнєву, але чи зрозумів?! Якби Леонід Ілліч не був такий добрий, якби він хоч крихітку взяв з манери сталінської суворості, а то ж ні!

Немає в нього цього, спитується правити людьми Хазяїна добром. Не можна! Вони тільки сталінський страх розуміють, слово для них не закон, на них батіг потрібен… Чому він зволікає?! Чому не віддає господарство?! Хто, як не я, відданий йому?! Так, правильно, Андропов підконтрольний, але все одно останнє слово за ним, а раптом не встежиш?! Тоді що?

Згадав інформацію про розмову Юлії Хрущової з друзями: «Коли б Микита Сергійович не пожертвував Сєровим — на догоду тим, хто начебто вболівав за престиж лідера, коли б не думав, що йому докорятимуть за потурання співробітникові Лаврентія Павловича — ніколи Брежнєв із Сусловим не захопили б влади, Сєров був вірний сім’ї до останньої краплі крові…»

Ох, якби і цей розшифрований запис підслухування можна було доповісти благодійникові! Але ж тепер інші правила: «так» і «ні» не говорити, «чорного» й «білого» не називати!

Він згадав слова одного з своїх знайомих письменників, який цитував Біблію: «Во многия знання многие печали».

Отже, менше знатимеш, легше спатимеш.

…Він зрозумів, що Андропов поставив його під невідмивний удар, передавши йому, Цвігунові, рішення згори особисто затримати академіка Сахарова й вивезти його на заслання.

Завдяки своїй службі він знав, та й зобов’язаний був знати, що Брежнєв викликав до себе Щолокова й без усмішки сказав йому:

— Ти припини посиденьки в себе з музикантами влаштовувати! Очкарик твій, що на великій скрипці пиляє, — Растрапович, чи як там?! — на еміграцію подає… І нехай собі! А за тобою через це Андропов стежить! І взагалі будь розбірливий з тими, кого наближаєш…

Цвігун знав, що відтоді благодійник не приймав Щолокова; хоч він розумів, що саме Щолоков справжній йому друг, як-не-як разом починали в Молдавії. Такий працівник, та ще й на ключовому охоронному посту, солодкий, але хіба може йому бути союзником той, хто тепер щодня дзвонить Голикову, помічникові Вождя, й слізно благає, аби той улаштував йому зустріч з Леонідом Іллічем, а Стратег був непохитний.

Він болісно шукав виходу, — а про це ж ні з ким не поговориш, — шукав і не міг знайти його, бо треба було приймати самостійні рішення, а роки, проведені в апараті, відучують людину бути самим собою, і знову важкий сплін безнадійної депресії давив на нього гранітом страшного надгробка, коли начебто й дихаєш, ходиш, смієшся, тиснеш чиїсь руки, а заглянеш у душу — мертвий, відспівують…

Викликав Суслов, напав на нього грубо:

— Ви взялися оберігати сім’ю Леоніда Ілліча, а до чого де призвело?!

Цвігун кинувся дзвонити Брежнєву; не з’єднали; сім’я також відмовилась підтримати його; упав у ще важчу депресію; а тут Андропов додав, сказавши на колегії, публічно:

— Усе пишеш, письменнику? Може, професію пора міняти? Хто замість тебе справи робитиме?!

…Щолокова пасли; збирали компромат безперервно; як зупинити це?!

За дочкою Першої Особи також стежили невідступно; доповіли про її нові контакти — нібито зустрічалася з актрисою Зоєю Федоровою, котрій знову відмовили у виїзній візі до США; сиділа за одним столом з двома дисидентами; клопоталася перед батьком за якихось цеховиків, що попросилися в Тель-Авів, вимагала присудження Борису Буряці державної премії.

Що робити? Як бути йому?

Андропов усмішливо мовчить; Суслов зривається на фальцет, кричить, полотніє його обличчя; Брежнєв не виходить із кінозалу на дачі, немовби вимкнув себе з життя країни, — хай усе йде, як іде…

Саме того дня він відчув — як і в п’ятдесятому — шкірою, кінчиками пальців: хтось без упину стежить за ним, за всіма, кого він любить, щось страшне готують проти нього, і він сів до столу — писати листа Леоніду Іллічу про змову, яка ввижалася тепер йому повсякчас — виразно й застрашливо…

Але нічого не виходило з листом: він звик працювати з секретарями, помічниками й консультантами, котрі готували тексти виступів і записок. Він навчився легко забувати літераторів, які писали для нього сюжети романів та сценаріїв, бо вважав, що обкладинку, пропахлу ледерином, з його ім’ям на корінці створив він сам. Він тому й розгубився, коли відчув своє безсилля висловити те, що краяло серце й розривало мозок, і знову важка, немов мокра ватяна ковдра, туга навалилася на нього, і він поїхав за місто, а потім попросивсь у Барвиху, на лікування, думав, що там зможе закінчити свій лист-обвинувачення.

Але його безперестану викликав Суслов, і безжально-вимогливо дивилися в його перенісся голубі очі Андропова, і відчувалася порожнеча навкруги — з кожним днем зловісніша. І він зрозумів тоді, що життя, яке тільки-но почалося, котиться в прірву.

Чим частіше Семен Кузьмич прокидався серед ночі — снотворне вже не діяло, — тим очевидніше він розумів, що діяти проти корупції, проти тих людей, імена яких то там, то тут проскакували по сусідству з недоторканними, та й не тільки з ними, немислимо, бо призведе до непередбачених наслідків, коли треба буде називати чорне чорним і приймати рішення, а хіба це можливо?!