Чтение онлайн

Чи через його лист, а може, через інші подібні листи у Саблаг прибула комісія — МВС, КДБ при Раді Міністрів (при, — ач як викаблучуються, аби тільки принизити контру, немає на них Сталіна, зразу у щілини залізли б, тарганячі нелюди) і прокурорські працівники — всього дев’ять чоловік.

Коли прийшла його черга стати перед комісією, серце загупало від щастя: за столом, але з краєчку, непримітно, сидів полковник Шкірятов (чи то племінник, чи то ще якийсь родич незабутньої пам’яті Матвія Федоровича, голови партконтролю, — гроза контри та всіх інших інтелігентиків); знайомі були з сорок п’ятого, ще з Угорщини, працювали під Абакумовим, підчищали вражин, жили як одна душа, тільки Шкірятов господарськими справами орудував, в оперативній роботі був нікудишній, не всім такий хист судився, це особливої кості люди, та й крові особливої, найчистішої…

На відміну від уїдливих прокурорських (вошкарі, відчули послаблення, почали з себе непорочних дів строїти, повернути б наш час!) і уповільнених, трохи незграбних — як слід ще не зорієнтувались — емвеесників, які відповідали тепер за порядок у таборах, Шкірятов і його начальник (цей — з нових, у коридорах не зустрічався, а може, з провінції перемістили в Центр, дай Боже) не поставили йому жодного запитання, лише строчили в блокнотики, не підводячи на нього очей.

Ці умови гри він прийняв одразу, нападав на прокурорських: «Сваволя, культ особи засуджено, а методи лишились! Я нікого ніколи не мордував, свідків немає, мене взяли натиском і шантажем, не один я маяк утратив, сильніші за мене люди втрачали голову, свято вірячи Сталіну!»

Вимагав пересуду, скасування вироку як необґрунтованого. «А поки прийматимуть рішення — партія у всьому розбереться, справедливість візьме верх, запорукою тому діяльність нашого ленінського ЦК на чолі з видатним марксистом Микитою Сергійовичем Хрущовим, — прошу захистити нас, політичних в’язнів, від переслідувань карного елемента»…

…Шкірятов викликав його ввечері, мовчки підморгнув, кивнувши на тарілку репродуктора, говорив сухо, рублено, давав зрозуміти, що розмова фіксується:

— Вашу заяву розглядають… Напишіть, хто з табірної адміністрації проводить політику розколу серед ув’язнених…

— Ви поїдете, а мені тут жити… Я в своєму житті нікого не зраджував і тепер запродувати нікого не збираюсь, — не одводячи залюблених очей від обличчя Шкірятова, відповів тоді він, — не «Хрін» якийсь, а підполковник Сорокін, сталінець, а значить — патріот. Якби мене перевели з цього гадючника у далекий філіал, де засланці живуть, скажімо, в бібліотеку, й не тицяли всім і кожному моєї статті, — тоді я дав би інформацію… Усну, звичайно… А так — ні в якому разі…

Через два тижні його відправили в табір, де сиділи побутовці; частину з них уже розконвоювали; приносили з волі продукти, горілку, теплі шкарпетки, селянські валянці; посадили в бібліотеку, почалося життя; з дня на день чекав скасування вироку, але Микита раптом знову круто повернув, ще дужче попер на Сталіна; правда, невдовзі знову відступив — петляє, зрозумів Сорокін, на цьому й зламав собі шию. Люди хочуть лінії, щоб як рейка була, щоб блищала і вдалечінь простяглась, а коли сьогодні одне, а завтра інше — ржавіти починає… Це можна там, де парламенти всякі та конгреси, а у нас крутити не можна, у нас треба дрючком по шиї, тоді дошкулить.

Отам, у тиші й спокої, він по-справжньому приохотився до науки, признавшись собі, що пропустив усе життя, ставлячись до знання, як до шкільної нудоти. Лише тут, у таборі, зрозумів, чому в заарештованих інтелігентів насамперед опечатували бібліотеки, а потім уже всі книжки звозили в контору: динаміт, страх як рвонути може, коли всіх до нього вільно допускати.

І найдужче серед усіх наук його приваблювала порівняльна історія; наводку дав учитель з Тамбова, якого посадили за гомосексуалізм. Гріх його був такий унікальний у місті, що навіть розглядали на бюро; дехто пропонував судити педагога по будь-якій статті, аби тільки не по цій, стидній, — ганьба області. Учителя пробували схилити до щиросердних показань, що дали б змогу вивести його на п’ятдесят восьму статтю, обіцяли мінімальне покарання, але той твердо стояв на своєму: «Не я один грішний, а й Чайковський був такий, і англієць Оскар Уайльд, згоден нести хрест за природжену любов до брата, не до сестри»…

Він же й наставляв Сорокіна:

— Ви подивіться, мій солодкий, подивіться уважно й непоспішливо, яка примхлива й недоторкана амплітуда історії! Розчиніться в ній, піддайтесь її непізнаному розуму, і тоді, справді, наше каторжне життя здасться вам не таким уже й жахливим… Я ладен з вами попрацювати, у вас тут тихо, влаштуємось під лампою, посперечаємось, як друзі, і дивуватимемось, як малі діти, тому таємничому, споконвіку закладеному в нас, що не піддається ніякому логічному поясненню…

Слова підара лилися слизьким маслом; гидотний запах, що йшов від нього, був мерзенний, але тюрма — ве-еликий учитель, швидко наламує боки: бери розум від усіх, хто поряд, хоч по крихті, але бери, а коли запах гидоти, то ротом дихай, за кожну науку треба платити, ніщо саме з неба не падає, це тільки бородатий єврей обіцяв: «Проголосимо комунію рівних, і всі блага світу стануть нашими»… Не стануть. За них потіти треба від зорі до зорі, щоб бодай якийсь інтерес здобути, а інтерес ніколи загальним не буває, він завжди свій.

Сорокіп тоді зримо побачив хвилі російської історії: від жаху Івана Грозного, який убив космополітичну новгородську демократію й заштовхнув в імперську м’ясорубку казанських мусульман, щоб відкрити шлях до сибірської Татарії, країна прийшла до благосної тихості Федора Іоанновнча — ні опричини тобі вседержавної, ні смертної кари, прийшло до людей благовоління Боже… Але у тій затаєній тихості вже визрівав дух змови бусурмана Борьки Годуна; убив він нещасного царевича чи не вбив — один Господь знає, але поголоска людська об’єднує Московію міцніше від указу чи страти на площі — раз понесло, що згубив істинного продовжувача династії, — нічим йому не відмитися, хоч килимом перед народом стелись… Не ми, не піддані, а Бог має оберігати Царя, Бог, і ніхто інший! Ми — дрібнота комашина, коли що й можемо, то за Богом іти, куди поведе він нас за істинного государя — туди й підемо. А помер Годун (чи труйнули його, спробуй розберись тепер), і понесло-поїхало! Одного за другим скидали всіх, хто видряпувався на престол: «дай нам Димитрія, він — кровиночка Іванова, від свого все стерпимо, аби лиш був н а ш, у кого діди й батьки увірували»… І тільки коли Димитрій нагрянув з поляками і став через це Лже, тільки пройшовши крізь чумний жах, обрали Михайла Романова, і настало заспокоєння на багатостраждальній землі… А коли сів на престол його син — Олексій Михайлович, процарювавши майже півстоліття, захомутав вільних хліборобів кріпосним правом, зробив їх государевими людьми (кому фортеці служать, як не могутності держави?!), то зміг і Смоленськ повернути, й Україну приєднати до Московії! Селянські бунти подібні до разінського — ач, п’янюги, волі захотіли! — випікав розпеченим залізом, голови рубати не страшився, тому й лишився в пам’яті збирачем. При цьому він розумів, що Росії потрібні вікна в Європу, але найбільше боявся швидкості — спрокволу запрошував до Москви західних майстрів, лицедіїв і газетного діла майстрів, але тримав їх при собі таємно, людові не дуже показував, знав, чим може це кінчитись…

І знову, як і сто років тому, в середині шістдесятих, після його смерті, почалася звична вже катавасія, боротьба за трон, а точніше — за вплив на нього. У нас, як зрозумів Сорокін, впливати важливіше, ніж правити… Поки Петро Олексійович набрав силу, поки заворушився на подив приголомшеній Європі, скільки каламуті наприкінці століття сталося, скільки крові пролилося?! А помер Петро, після чверті віку правління, знову — буза: ті, кого виростив він, перші й зрадили його, а Марта Скавронська, чухонка, стерво, яка стала російською імператрицею, створила Верховну таємну раду, де кістки тріщали у кожного, хто на язик слабкий і думку свою мав, шпигунів розплодила, крівця пішла по державі, нею й захлинулась, а на зміну їй прийшов онук царя, бажаний боярській опозиції, і під диктовку ясновельможного Меншикова, сучого сина, скасував усе те дідове наріжне, на чому стала імперія. Але й того вмить з’їли, а вже що далі було, коли бусурманні супостати правили народом, то й сказати страшно, і все йшло, як ішло, поки у палац не ввірвалася гвардія й не поставила на трон дочку Петра, ніжну Лісафет, і наступив мир, і Михайло Васильович Ломоносов представ перед здивованим людством, і були в пошані Воронцов і Бестужеви-Рюміни… Але майже через сто років після смерті Олексія Михайловича, діда, пішла на той світ внучка, дочка Петра. І прийшов на російський трон син її сестриці Анни, що народився від шлюбу з голштінським принцом Карлом Фрідріхом, названим у своїй прусській німетчині Карлом Петром Ульріхом, що став у Москві Петром Третім і одружився з німецькою лялечкою Софією Фредеріке Августою. Він, не зволікаючи, обернувся до своєї триклятої німетчини, уклав постільний мир із своєю Пруссією, запровадив в армії західні порядки, хотів відчинити ворота Московії усім своїм пруссакам, але не встиг: жінка задушила зразу, перетворившись з німецької принцеси на російську царицю, і пішло: той, хто голосніше за всіх про російський інтерес кричить, той і є неросіянин! Династія віднині лише називалася романовською, насправді стала німецькою: у наслідника Павла від Петра Великого лише шістнадцята часточка російської крові лишилась, решта — німецька… От і виникає питання: чи міг російський, слов’янський цар (чи цариця) піти на те, щоб розідрати слов’янську Річ Посполиту, легко віддавши її краківське серце австріякам, а познанські землі — Пруссії?! Але все-таки, — подумав Сорокін, — саме середина століття переламалася, і знову друга історія почалася — ті ж шістдесяті, як і в минулому столітті… Вперед-назад, уперед-назад, немовби хто гальмами нерозумно бавиться… Хто?!

І в кінці століття — як у минулому — почалася вакханалія!

То Годун хитрував, то Сонька вовтузилась, а тут Павла задушив власний син Олександр… У двадцять п’ятому прийшов Микола, розстрілявши декабристів; у двадцять п’ятому — попереднього століття — вбили Петра І, у двадцять четвертому нинішнього століття прийшов Сталін, розкинувши своїх противників; у п’ятдесят четвертому помер Микола Павлович, а в нинішньому віці, через дев’яносто дев’ять років, Йосиф Віссаріонович відправився на той світ… У минулому столітті на початку шістдесятих Олександр Визволитель дарував землю селянинові, а його за це невдячні на бомбі підірвали. А за століття перед тим Катерина прийшла… А ще за сто років раніше — Олексій Михайлович помер, і сум’яття почалося зразу… Так, може, не випадково були ці повторення в нашій історії? Може, треба і йому, Сорокіну, ждати нового знамення?

І — таки діждався! Саме в шістдесят четвертому, на зламі віку, скинули окаянного кукурудзника, а через два роки його розконвоювали…

Отоді Сорокір і зробив для себе головний висновок: ніякі ідеології цій Державі не підійдуть, не по Савці свитка!

Треба затаїтися, ждати свого часу й служити тому, хто себе утвердив не погонами й зіркою, а ділом, тобто золотом, — , воно й тут, у таборі, прикрашає життя, дає масло, теплі під. Їптаники й хутряну шапку — про більше у нашій Державі й мріяти не доводиться, вона — химерна, живе не розумом, а шаленим випадком, треба бути насторожі, а то розплющить ненароком, навіть не помітивши…