Чтение онлайн

Кілька слів про «опозицію» — «конструктивною» щодо свого новообраного гетьмана та щодо прав і вольностей козацької державності вона точно не була. Типовий приклад — колишній ічнянський, згодом ніжинський протопоп Симеон (Адамович). Цей скромний служитель Господній так полюбляв писати доноси, що робив це майже постійно (коли, звісно, не сидів у російській чи українській в'язниці за неправдиві свідчення, а це траплялося з ним нерідко). Фактично Адамовича можна зарахувати до не надто славної когорти «професійних» донощиків (разом із знаним згодом Андрієм Забілою, що писатиме доноси на Мазепу, а потім і на Скоропадського, а також «злим генієм» гетьмана Розумовського Григорієм Тепловим) — на їхньому тлі один (хоч і величезної ваги) донос Кочубея виглядає якось… не так уже й оригінально. Адамович регулярно сповіщав російських воєвод і царя про незадоволення українців своїм гетьманом і їхню полум'яну любов до батюшки- государя, про утиски, які чинить «грубий і буйний» Многогрішний (котрий на якийсь час навіть наблизив до себе Адамовича, що було дуже необачно). Ішлося там і про незаконні побори, запроваджені гетьманом, про його зрад ливі плани від новити контакти з Дорошенком і «протоптати стежку» до татар, аби «у нас у Малій Росії й нога Московська не стояла». Користуючись такими справді безцінними добровільними помічниками, царські воєводи успішно вбивали клин між гетьманом і старшиною, козацькою адміністрацією та міщанами (ці взаємини й без того були непростими з часів Хмельницького).

Те, що Московська держава не збирається дотримуватись Березневих статей, стало ясно на козацькій раді в Глухові на початку березня 1669 року, де мали бути вироблені принципи україно–російських відносин. Ті договірні статті, які були прийняті в Глухові (так звані «Глухівські статті»), стали черговим кроком до «заковтування» української козацької автономії і водночас засвідчили певне «уповільнення темпів» у цьому напрямі—царські воєводи залишались тільки в п'яти українських містах включно з Києвом, воєводам заборонялося втручатись у справи козацької адміністрації і конфліктувати з нею (Многогрішний скаржився, що воєводи займаються здирництвом, і при тому «лають козаків мужиками»). Царський уряд був змушений відмовитися від запровадження в Україні власної податкової та адміністративної систем (як це спробували зробити за доби Брюховецького). Кількість реєстрових козаків зменшувалась до 30 тисяч, козакам заборонялося без дозволу царя переобирати гетьмана. Для охорони порядку гетьману дозволялося мати найманий сердюцький полк кількістю 1000 людей, окрім того, при ньому мав перебувати загін російських стрільців «для охорони». Українські представники домоглися права брати участь у дипломатичних переговорах російських дипломатів щодо справ, які стосувались України.

Після прийняття Глухівських статей Многогрішний відмовився від пропозиції Дорошенка спільно виступити проти Москви. Між гетьманами влітку 1666 року почалась відкрита війна — козаки Дорошенка, підтримані полками південного Лівобережжя, перейшли в наступ на «Сіверського гетьмана», котрий почав просити допомоги у царя Олексія Михайловича. Цар, зацікавлений у статус–кво за Андрусівським перемир'ям з Річчю Посполитою (1667 рік), яке поділило козацьку Україну по Дніпру, надав таку допомогу. До кривавої гри долучився правобережний прихильник польської орієнтації, гетьман Ханенко: він запропонував Многогрішному союз проти Дорошенка і його протектора, турецького султана. Проте щось такому союзу завадило — чи була то обережність пана Дем'яна, який побоювався без відома царя вести переговори з Ханенком, чи образа на останнього через його вперте небажання титулувати Многогрішного справжнім гетьманом (а лише «Сіверським» та наказним), сказати важко. Головне — це те, що Многогрішний розпочав удалий наступ на південне Лівобережжя і внаслідок успішних боїв та агітації за «московську протекцію» зумів переманити більшість населення південних полків (Полтавського, Лубенського, Миргородського) на свій бік, сильно під ірвавши позиції Дорошенка. Наприкінці осені 1669 року Многогрішний опанував майже все Лівобережжя, змусивши свого колишнього приятеля і зверхника Петра Дорошенка до переговорів. Перемога на півдні Лівобережжя гостро поставила питання відносин із Запорозькою Січчю. Проте тут великих успіхів Дем'ян Гнатович не досяг — багато хто з козаків відверто зневажав його через селянське походження (рідкісне як для козацьких гетьманів XVII століття) та підозри в бажанні віддати «в московське неключиме рабство» козацьку Україну. Не додавали лівобережному гетьманові популярності й заходи, спрямовані на обмеження вільного пересування на низ Дніпра, зокрема торгівлі з запорожцями, якою здавна займалось населення південного Лівобережжя.

Утім, головною проблемою гетьмана Дем'яна залишалася… власна старшина. Селянський син, який виявився зовсім не маріонетковим, а вельми самовладним гетьманом, швидко перестав її влаштовувати. Конфіскації маєтностей у прихильників Брюховецького, деякі кадрові призначення викликали чимале невдоволення в її середовищі. А Многогрішний, очевидно, не дуже комфортно почуваючись у шляхетсько–козацькому оточенні, інколи поводився надто недипломатично, ще більше налаштовуючи проти себе «опозиціонерів». Схоже, що Многогрішний намагався призначати старшину на посаду, виходячи з принципу виключно особистої лояльності — такої хиткої за тих часів (так, його висуванці генеральний писар Карпо Мокрієвич, генеральні судді Домонтович і Самойлович візьмуть найактивнішу участь у скиненні гетьмана). Не дуже популярний був Многогрішний і серед козаків — його не вважали вмілим популістом, блискучих перемог за ним не було, та й особливою щедрістю гетьман не вирізнявся. Проте треба бути справедливим — за Дем’яном Многогрішним, людиною дійсно з багатьма вадами та огріхами, все ж не водилося гріха бездумного і безпринципного пристосуванства до інтересів сюзерена Української козацької держави. А саме це зовсім не влаштовувало царських можновладців. Спочатку вони були певні, що з Многогрішним удасться «домовитись», як колись із Брюховецьким. Але вже після укладення Глухівських статей у Білокам'яній почало наростати невдоволення «Сіверським гетьманом», який замість слухняного виконання царської волі почав відверто й відкрито «качати права», хоч і заявляв про свою відданість «царській величності». Навіть той факт, що 1669 року гетьман–селянин не тільки не підтримав повстання Степана Разіна, котрий закликав запорожців і гетьманців іти бити «воєвод і начальних людей», а й допоміг своїми військами придушити виступ донського отамана, не надто підвищило «рейтинг» українського гетьмана у Москві. Роздратування лише посилилося через клопотання Многогрішного про повернення з сибірського заслання кількох козацьких старшин відправлених туди раніше за ворожі Московському царству виступи. Каторжан царські чиновники так і не відпустили, а незабаром і сам Многогрішний дізнався, наскільки гірким є хліб політичного засланця до Сибіру.

Та поки що гетьман досить сміливо і необачно висловлювався стосовно російських планів миру з Річчю Посполитою. «Якщо царська величність дозволив наші землі потроху віддавати королю, то нехай би віддав уже нас усіх, король нам буде радий. Але в нас є на цьому боці війська тисяч зі сто, будемо боронитися, а землі своєї не уступимо. Чекав я до себе царської величності милості, а царська величність дозволив нас у неволю віддати. Наших купців польські люди грабують і в тюрмах тримають, села навколо Києва плюндрують, а великий цар нічого їм не робить і нас не обороняє. Коли б ми самі себе не обороняли, то давно б поляки нас у неволю взяли, а на захист від московських людей сподіватися нічого» — згадані слова ретельно записав піддячий М. Савін 1671 року. їх іще пригадають Многогрішному, так само як і спроби розпочати переговори з Дорошенком (що їх необачний Многогрішний не надто приховував, сподіваючись йа можливе порозуміння Москви з Дорошенком) для спільної боротьби проти військ Речі Посполитої, котра намагалась розширити підконтрольні їй українські території, особливо в районі Києва, який спільно боронили козаки ліво- і правобережного гетьманів. Хоча в російських документах ці контакти колишніх приятелів одразу скидалися на очевидну зраду «гетьмана Демка» московському царю… Отож чутки, що з'явились на Лівобережжі восени 1671 року щодо бажання Москви змінити «незручного» гетьмана на «слухнянішого», навряд чи були необгрунтованими. Занепокоєний Многогрішний звернувся до царя — але той мовчав. Гетьман, схоже, втратив самовладання і почав правильну, але запізнілу й досить недолугу за виконанням «кадрову чистку», маючи на меті вигнати зі служби ненадійних полковників (таких як серб за національністю та інтриган за покликанням Дмитрашка Райча, якого Многогрішний поранив). Під час сварки важкий на руку гетьман відлупцював свого генерального суддю Домонтовича, відмовлявся приймати царського представника Неєлова, а стрілецькому офіцерові Танєєву заявив, що хоче чесного розмежування з Річчю Посполитою, аби поляки не прихопили козацьких земель. Схоже, останньою краплею, що переповнила чашу терпіння царських радників, стали прохання мешканців білоруського Гомеля прийняти їх під булаву Многогрішного (а не в опіку царя), на які Многогрішний був готовий погодитись і просив царського дозволу на це. В Москві вирішили, що гетьман–селянин забув, що він аж ніяк не Хмельницький — адже навіть Богдану такі речі теж не завжди вдавалися під час походу 1654-1655 років. Непередбачуваний лідер лівобережної Української козацької держави остаточно перестав улаштовувати Москву, і царським резидентам та опозиційній українській старшині було віддано наказ діяти негайно.

Переворот у гетьманській столиці Батурині (саме за Многогрішного це місто стало столицею козацького Лівобережжя—доти нею був Гадяч) став вислідом зусиль старшин–змовників і царських резидентів. Йому передувала зустріч змовників (старшин високого рангу Забіли, Мокрієвича, Домонтовича, Самойловича, Райчі) з російськими представниками. Старшини лякали росіян тим, що Многогрішний готовий виступити проти Москви, з'єднавшись із Дорошенком (якому він, мовляв, допомагає військом і грішми), а Неєлов і Танєєв рад існо повідомили, що цар здогадується про зраду «мужичого сина» і буде милостивим до зрад ників свого гетьмана й держави.

Власне переворот стався в ніч з 12 на 13 березня 1672 року. Будинок Многогрішного було оточено російськими стрільцями, гетьмана захопили зненацька в спальні, звинуватили в зраді і мало не вбили під час спроби вчинити опір. При всіх своїх вадах боягузом Дем'ян Многогрішний не був ніколи: навіть тоді, коли його тягли до двору російського посланця Неєлова «видавати царю», він спробував схопити мушкет, але був поранений у плече пістолетним пострілом Мокрієвича та закутий в кайдани. Таке неймовірно ганебне поводження зі своїм гетьманом запам'яталось багатьом українцям — саме Мокрієвич став згодом сприйматись як основний злочинець і зрадник. Над цим багато попрацював старий приятель Многогрішного Лазар Баранович — зацитуймо показовий уривочок з одного відомого листа Пилипа Орлика, у якому момент злочину і кари змальовано «в усій красі»: «покойник Мокріевіч, который будучи в том же, у яком и я былем, писарства енералного чину, у гетмана Демяна Многогрешнаго, чи праведно, чили неправедно, Бог весть, обвинил его, гетмана своего, о противные государству Россійскому с Дорошенком пересылки и согласія и предал его лестію в ссылку в Сибир; а якуюж напотем за тое имел честь? и уряду писарского от Самуйловича лишился, и з Украины изгонимый был, и на всяком месть чрез все житіє своє предателством укораемый и поносимый был и от мирских и от духовных особ, найпаче от блаженныя памяти преосвященнаго архієпископа Черніговского Лазара Барановича, который, когда колвек его Мокрієвича в церкве или на обхожденіи видел, во усльїшаніе всеми и ему самому именовал его Іюдою, пана своего предателем, а сынов ехидниным порожденіем, и когда антидору ему давал [тобто причащав. — Д. Ж.], всегда обыкл былтые мовить слова: "и Христос Іюде хлеб дал, и по хлеб вииде вон сатана"».

Можливо, звістка про поневіряння Мокрієвича згодом усе ж таки дещо втішала в Сибіру нещасного Многогрішного. Зауважмо — жоден з учасників змови того зиску, на який розраховували, не мав. Більшість із них утратила не тільки повагу козаків, а й посади. Єдиний хто, здавалось, насправді виграв — Іван Самойлович, котрий став у результаті гетьманом. Проте розплата спіткає і його, хай і через 15 років, зате абсолютно безпомилково, буквально в стилі «око за око».

А поки карета з пораненим Многогрішним, який лаяв на всі заставки Москву (що її в безсилій люті присягався спалити, зібравши козаків і татар) і зрадників, таємно рушила на північ, через Конотоп і Путивль до Москви. Тут за арештанта взялись професійні кати, які на дибі та батогами протягом другої половини квітня й початку травня 1672 року намагались вирвати у Многогрішного таке бажане зізнання у зраді та змові з Дорошенком. Проте Многогрішний виявився справжнім козаком — жодних свідчень від нього так і не добились! Тим часом в Україні арештовували і звозили до Москви нечисленних прибічників, котрі не відцуралися свого гетьмана — його брата Василя (якому боягузливо й ганебно відмовили у праві на сховок кілька монастирів, благодійником котрих він був, а також відомі тогочасні ієрархи й культурні діячі Іоаникій Галятовський і Варлаам Ясинський — більше того, саме останній видав нещасного гетьманського брата російським агентам), дружину і дітей гетьмана та його брата (за принципом «колективної відповідальності», поширеним у Московській державі), М. Гвинтовку. (Бідолашний старий ніжинський полковник! Він навіть не встиг передати росіянам заздалегідь підготований донос на Многогрішного; а от прудкий як завжди Симеон Адамович устиг! Цього разу він виплутався, і ще цілих п'ять років строчив доноси, аж поки 1677 року чаша небесного терпіння не переповнилась і Адамович за доведений наклеп таки опинився в Сибіру, до якого вимостив дорогу багатьом своїм співвітчизникам.)

Упертість Многогрішного змусила царських слуг прохати допомоги в українських колег — ті радо надали багато різного компромату на Многогрішного. «Якби ми записали всі докази Демкової зради, то не помістили б усього не тільки на аркуші паперу, а й на воловій шкірі» — повідомляли царя горді від почуття добре виконаної роботи змовники–старшини. Переважно компромат полягав у нечемних виразах про царя Олексія Михайловича, якого Многогрішний (можливо, напідпитку) нібито ганьбив і похвалявся загнати за Москву в стилі незабутнього (і для козаків, і для росіян) гетьмана Сагайдачного. Зрештою, навіть намагання «Демка» відстоювати договірні пункти Хмельницького сприймалося «слідчими» як доказ очевидної зради підсудних…

28 травня братів Многогрішних вивезли, аби здійснити над ними смертний вирок. Але з політичних міркувань цар вирішив помилувати нещасних, замінивши страту довічним сибірським засланням для всіх звинувачених (зокрема для їхніх жінок, дітей і кількох слуг екс–гетьмана). Зрештою «гуманний» цар уже домігся свого — вперше (і, на жаль, не востаннє!) українська старшина своїми руками знищила гетьмана, котрий якомога намагався обстоювати інтереси лівобережного Гетьманату. Вперше козацького гетьмана покарали як звичайного холопа всевладного царя. Вочевидь, ідея козацької державності зазнала з часів Богдана Хмельницького чималенької «еволюції» в деяких козацьких головах…

Українських політичних в’язнів відвезли до Сибіру, де Дем'ян Многогрішний відбував покарання, будучи ув'язнений в Тобольському острозі (десь до

1682 року він перебував там за ґратами). Подальша доля родини Многогрішних пов'язана зі службою синів колишнього гетьмана як російських козаків при Селенгінському острозі, де певний час мешкав і сам колишній гетьман Дем'ян. Можливо, він брав участь в укладенні першої в історії Московської держави офіційної державної угоди з Цинським Китаєм (Нерчинський договір 1689 року). За деякими даними, Многогрішні відзначились під час оборони Селенгінського острогу від монголів (існує бурятська народна пісня, в герої якої фольклористи вбачають загиблого в бою з монголами сина гетьмана, Петра. Другий син, Яків, та небіж Дем'яна Михайло Зиновіїв служили в канцеляріях воєвод на Колимі та в далекому Анадирі). За непевною звісткою, під кінець життя Многогрішний став ченцем і помер десь у перших роках XVIII століття (як дати смерті в літературі найчастіше фігурують 1701 та 1703 роки) Люди з прізвищем Многогрішний трапляються в російських документах у Сибіру аж до XIX століття. Можливо, вони були нащадками героя цього розділу. Цікавий і промовистий факт — один з найліпших українських прозаїків XX століття Іван Багряний був добре обізнаний з історією гетьмана Многогрішного, і дуже символічним є те, що він дав головному героєві свого роману «Тигролови», незламному українцеві–каторжанину, прізвище Многогрішний, «зробивши» його прямим нащадком гетьмана, котрий, попри власну «північно–східну» політичну орієнтацію, намагався активно захищати інтереси своєї держави, що і привело його до Сибіру.