Чтение онлайн

Після Берестечка Земський собор (найвищий становий орган влади в тогочасній Московській державі, який періодично скликався царем і складався з членів боярської думи, верхівки духовенства, а також виборних делегатів від дворян та міщан) висловив ідею прийняти в підданство Військо Запорозьке (скоріш за все, без території, за умови переселення) — це зовсім не влаштовувало Хмельницького, хоч і давало надію на майбутні дипломатичні успіхи на «московському фронті» (1652 року до Москви їздив посланець гетьмана Іван Іскра). Фактично сторони товклися на місці аж до вирішального для україно-російських взаємин цього періоду 1653 року. Саме взимку 1652-1653 року переговори пожвавлюються — сторони обмінюються посольствами (Семена Богдановича–Зарудного, згодом Кіндрата Бурляя та Силуяна Мужиловського до Москви, Якова Ліхарьова до Чигирина). Причиною цього пожвавлення стало те, що цар і його радники зрозуміли: Річ Посполита сильно виснажена війною, так само як і козацька Україна. Отже, є шанс утрутитися в боротьбу без аж надто великого ризику. Проте спочатку царські дипломати спробували розв'язати проблему мирним шляхом — через переговори з Річчю Посполитою добитися переходу Війська Запорозького під владу Москви. Зробити це їм не вдалося через непоступливість Варшави, котра за будь–що хотіла відвоювати козацьку Україну. Тим часом погіршилася зовнішньополітична ситуація для держави Хмельницького — Молдавія, Валахія та Трансільванія тимчасово об'єдналися в коаліцію з Річчю Посполитою (через спроби Богдана зробити свого сина Тимоша спадкоємцем молдавського престолу). За таких умов, ураховуючи непрості відносини з основним союзником, Кримом, Богдан Хмельницький вирішує одночасно розіграти дві дипломатичні «шахові партії» — «турецький» та «російський» «гамбіти». З турками вдалось досягти порозуміння, і османський посол Мехмед–ага привіз у травні 1653 року до Чигирина дари та клейноди (булаву, бунчук, прапор і парадний кафтан), а також грамоту від великого візиря Мустафи, у якій ішлося про згоду взяти Військо Запорозьке в підданство. Проте, як уважає сучасний український дослідник Віктор Горобець, гетьман мав сумніви щодо реальних можливостей Османської імперії надати допомогу козакам (турки вели важку війну з Венецією на Середземному морі) і тому не дав остаточної позитивної відповіді на турецькі пропозиції, водночас здійснивши черговий «викид інформації» про турецькі плани в бік Москви (через досвідченого дипломата, свого генерального писаря Івана Виговського, майбутнього гетьмана). Це не на жарт стурбувало Кремль, адже стійка конфігурація Чигирин + Стамбул змінила б усю розстановку сил у регіоні, причому зовсім не на користь Москви. Тому українсько–російські переговори зрештою досягли помітного результату (цьому сприяла і діяльність нового московського патріарха, знаменитого Никона). 22 червня 1653 року цар, який ще двома днями раніше уперто відмовлявся вести мову про порушення миру з поляками, надсилає грамоту до українського гетьмана з пропозицією «прийняти Військо Запорозьке з городами і землями під свою високу руку». Саме таке знамените рішення зафіксував і Земський собор у жовтні 1653 року, а російські війська дістали наказ готуватися до війни з Річчю Посполитою.

Остання спроба Хмельницького перемогти Річ Посполиту своїми силами (літньо–осіння кампанія

1653 року, що завершилася боями під Жванцем і відновленням — з певними модифікаціями — Зборівської угоди) фактично не увінчалась успіхом через позицію Кримського ханства, котре знову пішло на співпрацю з Річчю Посполитою. Швеція та Трансільванія, які згодом стануть союзниками Хмельницького, поки що не виявляли інтересу до української справи. Фактично коло потенційних союзників- протекторів майже вичерпалося. Тому прийняття «московської протекції» не було абсолютно вільним вибором, як згодом це буде представлено в різних варіантах «міфу про Переяслав». Не було це ні «результатом багатовікових прагнень українського народу», ні «трагічною, фатальною помилкою», яка сама по собі визначила майбутнє україно–російських взаємин на наступні 300 чи більше років — адже надалі, як пересвідчиться читач, україно–російські відносини складалися по–різному, і в принципі були можливі будь–які альтернативи. За словами відомого українського історика Івана Крип'якевича, Переяслав став вислідом обопільних тверезих розрахунків політиків–реалістів.

Що ж сталося 1654 року в українському Переяславі та Москві? Річ у тому, що обидві сторони кепсько уявляли собі, якою має бути майбутня угода. Не переймався цим ані цар, відряджаючи в Україну в жовтні 1653 року посольство Василя Бутурліна для складення присяги гетьманом Богданом Хмельницьким та українцями, ні сам гетьман. Над угодою від самого початку витав дух невизначеності. Ця невизначеність була вигідна гетьманові, бо він хотів укласти договірну угоду на кшталт тієї, що укладалася з Річчю Посполитою, але швидко відчув, що тут справа інша; вона також була вигідна царю, бо він не хотів пов'язувати себе якимись чіткими обіцянками перед новими «підданими». Цікаво, що відомий термін «Переяславська угода» загалом є неправильним — 8 січня 1654 року в Переяславі не відбулося підписання жодних договірних статей, а мали місце лише важкі російсько–українські переговори, в ході яких російські делегати, як відомо, навідріз відмовилися присягати за царя, дарма що українська сторона урочисто присягнула (хоча не без ексцесів — відмовлявся присягати славнозвісний Іван Богун, непросто було домовитися з київським митрополитом Сильвестром Косовим та ін.). Це мало не зірвало увесь процес переговорів, але справу якось залагодили (як саме — незрозуміло, бо керівник російської делегації Бутурлін, звісно, не зафіксував це у своїх офіційних записах — за вияв будь–якої власної ініціативи в такій справі він міг і голови позбутися). Проте багато дослідників відзначають, що конфлікт у переяславському Успенському соборі через обопільну українсько–російську присягу став символом відмінностей у політичній культурі козацької України й самодержавної Росії, початком «довгої низки міжкультурних непорозумінь» (американський дослідник Д. Фрік).

Справжня писана угода була відправлена до Москви з українським посольством на чолі з уже знайомим читачеві генеральним суддею Богдановичем–Зарудним та полковником Павлом Тетерею (майбутнім гетьманом і зятем Богдана Хмельницького). Ця угода складалась із 23 статей і була датована 17 лютого 1654 року. Відповідаю на неї була «Жалувана грамота царя Олексія Михайловича гетьманові Богдану Хмельницькому і Війську Запорозькому» (від 27 березня 1654 року) та 11 статей, виготовлених у царській канцелярії, які були «вижимками» з українського проекту угоди. Кожна стаття супроводжувалася царськими указами. Фактично козацька Україна залишалась державою під керівництвом свого виборного гетьмана, який зосереджував усю повноту влади у своїх руках (хоча теоретично його обмежувала козацька рада). Гетьмана обирали пожиттєво самі козаки, царя лише повідомляли про цей вибір. Козацька Україна мала власний уряд (генеральну старшину), військо у 60 тисяч реєстрових козаків, власну зовнішню політику (гетьман не міг лише вести прямі переговори з Османською імперією та Річчю Посполитою, проте на практиці цей пункт ігнорувався, із чим загалом погоджувались обидві сторони), власний, дуже відмінний від російського суспільний та економічний устрій, фінансову систему (частину податків, яка за угодою 1654 року мала надходити до скарбниці царя, Україна ніколи не сплачувала, що теж сприймалося спокійно аж до часів гетьмана Брюховецького), церковне і культурне життя. Символом влади царя над козацькою Україною був його новий титул царя «Малої Русі, великого князя Київського та Чернігівського», а також наявність російського гарнізону в Києві (а згодом іще в кількох українських містах). Найчастіше сьогоднішні дослідники визначають відносини України та Московського царства як протекторат останнього над першою зі збереженням її широких автономних прав. Отже, з самого початку це не був союз абсолютно рівних сторін, але складно говорити і про «надані царем автономні права», як згодом трактуватимуть Переяслав і Московські (чи Березневі) статті різні українські та російські політичні д іячі. Навмисна «розмитість» статей давала змогу обом сторонам, котрі уклали цю угоду, діяти в тому напрямі, у якому їм було вигідно на той чи той момент. І вони цією можливістю скористалися вповні. Звісно, за таких обставин об'єктивні чинники (більші ресурси Московської держави) працювали на її користь.

Однак поки що було укладено першу справжню військово–політичну україно–російську угоду, після чого розпочалася війна між Московським царством та Річчю Посполитою. Протягом 1654-1655 років московські й козацькі війська неодноразово побували в непідконтрольній козакам частині України, зайняли значну частину Білорусі та Литви, поставивши Річ Посполиту на межу цілковитої поразки. Проте саме через литовсько–білоруські землі стався перший серйозний конфлікт між царем і гетьманом — у Білорусії почали створюватися козацькі полки на взір українських (цю роботу провадив полковник Іван Нечай), і Хмельницький волів приєднати їх до своєї держави. Проте цар аж ніяк не хотів випускати з рук здобич, і україно–російські відносини почали швидко псуватись. Не бажаючи допустити, щоб і взяті з бою українські міста переходили під царську владу, Хмельницький навмисно затягує переговори, наприклад, з мешканцями Львова, перешкоджаючи росіянам узяти місто під свій контроль і надаючи львів'янам змогу відкупитися великою контрибуцією. Колосальна залежність російських полководців від царя та боярської думи не влаштовувала Хмельницького — такої долі для себе він зовсім не хотів, небезпідставно вважаючи себе фактичним князем окремої держави.

Взагалі 1655 рік ми можемо назвати роком «колосальних надій, що не справдилися», навіть у більшій мірі, ніж попередній, 1654. Адже це був рік знаменитого козацько–російсько–шведського «Потопу», у якому зрештою так і не потонув, здавалося б, такий хиткий човник Речі Посполитої. «Потопу», в організації котрого одну з головних ролей відіграла українська дипломатія, а в поразці — дипломатія російська. На початку 1656 року на хвилі успіхів багатьом московським політикам здалося, що з військовою потугою Речі Посполитої покінчено, і треба переключатись на вирішення «балтійської проблеми», відвойовувати у шведів вихід до Балтійського моря (як це згодом робитиме Петро І). Одним з ініціаторів примирення з Річчю Посполитою і війни зі Швецією (фактично — союзником козацької України) виступив відомий російський політичний діяч Афанасій Ордін–Нащокін (у майбутньому—голова Посольського приказу, «міністр закордонних справ» Московської держави). У раптового примирення Москви і Варшави було своєрідне «подвійне дно» — польські магнати знову наобіцяли царю Олексію Михайловичу, що його обрання польським королем цілком можливе, адже Ян–Казимир, мовляв, утомився від поразок і готовий зректися влади. Як наслідок, Річ Посполита здобула необхідний перепочинок, Московське царство затіяло нетривалу і безрезультатну війну зі шведами, а Хмельницький, обурений тим, що українських послів навіть не допустили на російсько–польські переговори, влаштував справжнісінький демарш — волав про доконечну потребу «від царської величності відступитись», мабуть, у дуже неполіткоректних висловах (про що у пом'якшеній формі записали російські посланці Бутурлін і Михайлов). Узагалі поведінка Москви була сприйнята Чигирином як зрада, і гетьман потроїв зусилля у створенні україно–шведсько–трансільванського союзу, не розриваючи, однак, формальних зв'язків із царем (на цьому наполягав Хмельницький, який все ще сподівався на те, що з Москвою вдасться домовитись на прийнятних для всіх умовах).

Кульмінацією тривалих переговорів і співпраці мав стати 1657 рік, коли шведські, українські та трансільванські війська окупували значну частину Речі Посполитої, і, здавалось, останній прийшов кінець. Зокрема, південь Польщі зайняла 50–тисячна союзна армія трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці та українських козаків під орудою полковника Антона Ждановича, відправленого Хмельницьким у вирішальний бій. Але така самостійна політика українського гетьмана непокоїла царя, і в бій пішли російські «бійці невидимого фронту». До козаків Ждановича прибув думний дворянин Желябужський, котрий почав ширити звістку про те, що козаків послали до Польщі без відома царя, а їхній гетьман бажає їм погибелі. В результаті невдоволені тим як Ракоці веде бойові дії, козаки збунтувалися й рушили «на Вкраїну далеку», що стало останньою краплиною, котра зламала перебіг кампанії на користь поляків (на допомогу їм прийшов і кримський хан). Дізнавшись про провал своїх планів, Богдан Хмельницький, і без того хворий, був паралізований і невдовзі помер 6 липня 1657 року, наполігши перед смертю на обранні свого сина Юрія гетьманом.

Помер великий засновник Української козацької держави саме тоді, коли в черговий раз загострилися відносини з царем через Білорусію, зазнав остаточної поразки і вибув з антипольської коаліції його союзник трансільванський князь Ракоці, а Швеція вступила в чергову війну з сусідньою Данією. Накладіть усе це на чітко не визначений 1654 року міжнародний статус козацької України, наявність цілого «сузір'я» амбітних старшин, слабко пов'язаних ідеєю якоїсь внутрішньокланової чи внутрішньостанової солідарності, надзвичайно «проблемну» ситуацію в тогочасній Україні з правами всіх інших станів окрім козацького — та й самих козаків, як «гетьманців», так і запорожців. Останні особливо почували себе скривдженими й обділеними, відсунутими в глибоку політичну «тінь» протягом усього гетьманування Хмельницького…

Таким було тло, на якому зійшла зоря нового лідера українського політикуму—гетьмана Виговського. Ми не будемо зупинятись на складних перипетіях, унаслідок яких Іван Остапович став гетьманом: вони викладені в класичних працях М. Грушевського, Т. Яковлєвої, Ю. Мицика та багатьох інших авторів. Можливо, спочатку Виговського дійсно затвердила на гетьманстві таємна старшинська нарада, і лише згодом, 21 жовтня 1657 року, була скликана генеральна козацька рада в Корсуні, яка обрала пана Івана гетьманом замість юного Юрія Хмельницького, котрий тимчасово відійшов у тінь, продовживши своє навчання в Києві. Беручи до рук омріяну булаву, Іван Виговський сказав: «Ся булава доброму на ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке без страху бути не може». Здавалося, добрим знаком стало своєрідне відновлення «керівного тандему» козацької України в новій конфігурації: гетьман Виговський плюс полковник Єжі (Юрій) Немирич, блискучий усебічно освічений і талановитий річпосполитський аристократ родом з Київщини, протестант, а згодом православний за віросповіданням, котрий у 1657-1659 роках став головним помічником Виговського.

Вирішальними для всього перебігу та кінцевого результату гетьманування Івана Виговського стали кілька чинників, щільно взаємопов'язаних між собою. Це і різка активізація боротьби за владу в середовищі козацької старшини, і посилення втручання Московської держави у внутрішні справи свого союзника-васала (для царя смерть Хмельницького була подарунком долі — послаблена внутрішніми чварами козацька Україна була не такою непоступливою, хоч і ще менш прогнозованою). І наростання соціальних суперечностей в українському суспільстві між представниками всіх тогочасних станів, і неповна сформованість козацьких владних структур, яким довелося відчути на собі випробування складними геополітичними змінами, через які проходили країни тогочасної Центрально–Східної та Східної Європи. Зауважмо — Іван Виговський виявив максимум енергії, здібностей і віддав усе, що міг, аби запобігти розвитку саме такого ланцюжка подій, який зрештою викували українці та їхні сусіди в 1657-1659 роках. Якщо зберегти державу Хмельницького, врятувати її від першого великого пароксизму «козацького братовбивства» (написати просто «братовбивства» авторові не дозволяють згадки про колосальну кількість жертв часів Хмельниччини, коли в завзятому герці гинули вчорашні громадяни однієїдержави і часто — представники одногоетносу), не вдалося об' єктивно найліпшому з–поміж гетьманських працівників і «кризових менеджерів», то, можливо, це справді взагалі було не під силу будь–якому тогочасному політику? Можливо, при всіх величезних талантах Івана Виговського йому, схоже, таки бракувало тих двох складників, якими неперевершено володів його колишній «шеф», Богдан-Зиновій — бажання і вміння йти до кінця в боротьбі за владу (за будь–яку ціну), а також тієї неймовірної, неповторної, невловимої харизми, що інколи може здатися виявами просто-таки нестримного популізму.

До «активу» гетьманування Виговського практично всі сучасні серйозні історики залічують спроби розв'язати проблему загрози з боку «неконструктивної козацької опозиції» мирним шляхом — так, Виговський вдався до силового придушення відкритого бунту полтавського полковника Мартина Пушкаря і запорозького кошового Якова Барабаша (чиї амбіції вміло підігрівались московськими дипломатами, які вели «подвійну гру» щодо гетьмана й опозиції, аби згодом полегшити знищення автономії козацької України) тільки після початку відкритих бойових дій з боку «дейнеків» (повстанців) Пушкаря. Криваві бої під Полтавою в травні — червні 1658 року засвідчили військові вміння Виговського, котрий за допомогою власних полків і татар Карач–бея зумів наголову розгромити Полтавський полк Пушкаря й загони повсталих селян і запорожців. Перший раунд боротьби був за гетьманом, але яка це була перемога! Температура в українському вулкані зростала, «злі духи Руїни» (як колись назвав їх патетичний Євген Маланюк) пробуджувались від неглибокого сну, і в них замість однієї відрубаної голови Пушкаря, кинутої до намету Виговського біля спаленої вщент Полтави, починали виростати нові. Дамо слово відомому сучасному дослідникові козацької доби Юрію Мицику: «Розгром Пушкаря не означав однак розгрому опозиції. Невдовзі у тій же Полтаві син Пушкаря Кирик Пушкаренко проголосив себе полковником і знов із своїм братом Марком почав збирати війська проти гетьмана. В першій половині червня сотник Зелинський з якимось дяком ударив на Глухів, але був відбитий гетьманцями… Роздмухуючи усобиці, надаючи зростаючу підтримку опозиції, царський уряд прагнув послабити Українську державу, щоб прискорити її поглинання. Виговський став перед тяжкою дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням держави з рівноправного [скоріше, майже рівноправного. — Д. Ж.] союзника Росії у провінцію імперії або ж боронити суверенітет України, Виговський вибрав останнє… Але в тогочасних умовах це означало перегляд відносин з Кримським ханством і особливо з Річчю Посполитою».