Чтение онлайн

За певною іронією історичної долі, сам Петро Дорошенко теж має безпосередній стосунок до україно–російських взаємин — причому подібно до Брюховецького, як з політичних, так і з особистісних причин.

Отже, Петро Дорошенко. «Сонце Руїни». Людина, що всупереч усім геополітичним розкладкам на короткий час об'єднала козацьку Україну, не зумівши зрештою вистояти в безнадійній боротьбі проти своїх та чужих. Один з тих гетьманів, котрі безліч разів особисто водили в бій своє військо, мудрий політик, талановитий дипломат, пристрасний і не надто щасливий в особистому житті чоловік, палкий патріот, гордий володар, який не хотів бути нічиєю маріонеткою і найпослідовніше після Богдана Хмельницького намагався об'єднати українські території. Спочатку про політичні зв'язки.

Петро Дорошенко відомий широкому загалу скоріше як гетьман «протурецької» орієнтації, проте так було не завжди. Протягом свого гетьманування (1665-1676 роки) Дорошенко кілька разів намагався вести переговори з представниками царя, аби разом з іншими розігрувати і «московську карту». За давніми європейськими нормами васальної залежності це було припустимо, якщо сюзерен не виконував своїх обов'язків щодо васала (а так нерідко чинили всі потенційні «покровителі» козацької України). Ми загалом приймаємо сучасне трактування політики гетьмана як «політики багато-васалітетної підлеглості» кільком сюзеренам (польському королю, московському царю і турецькому султанові) з кінцевою метою створення фактично незалежного Українського князівства на чолі з Дорошенком (сьогодні цієї концепції дотримується, наприклад, Т. Чухліб). Фактично за умов геополітичного глухого кута, у якому опинилася козацька Україна, така політична лінія була страшенно складною, ризикованою і залежною від зовнішньополітичної кон'юнктури, але що ще залишалося прихильнику «неутральства» (незалежності) козацької України в тих умовах? Будь–яке пріоритетне зближення з котроюсь країною із трійки сусідів (Річчю Посполитою, Московським царством або Османською імперією, з «особливою позицією» Кримського ханства) моментально призводило до ризику поглинення нею козацьких структур, загалом несумісним з унутрішнім устроєм жодної з вищезгаданих держав, та до об'єднання решти двох проти такого «протектора» козацької України.

Власне, перші спроби П. Дорошенка встановити контакти з султаном Османської імперії Мехмедом IV (правив у 1648-1687 роках) мали місце ще в лютому 1666 року, водночас тривали переговори з кримським ханом. Безпосередньою причиною звернення гетьмана до мусульманського володаря про визнання його зверхності було «небажання польського монарха надати Дорошенкові допомогу для завоювання Лівобережжя, а також початок процесу примирення Польщі й Росії за рахунок розподілу українських земель» (Т. Чухліб). Річ у тому, що в цей час у горезвісному (для українців) селі Андрусові вже активно йшли переговори між Москвою і Варшавою про мир (12 років війни сильно виснажили обидві держави). Вкотре в історії українські землі ділили за спинами самих українців—січневе перемир'я зафіксувало фактичне розчленування козацької України по лінії Дніпра.

Дізнавшись про умови Андрусівського перемир'я, гетьман Дорошенко вже на початку лютого 1667 року направив послів до Бахчисарая з пропозицією укласти українсько–кримський військово–політичний союз. Козацькі дипломати мали домагатися від кримського хана відновлення мирних стосунків з московським царем та кінцевого створення грандіозної україно-московсько-татарської коаліції проти Речі Посполитої. Утім, обережний хан запропонував Дорошенкові винести питання про такий союз на розгляд султана. В липні 1667 року козацькі посли мали аудієнцію у султана Мехмеда IV, пообіцявши «перевернути Польщу догори ногами» і прохаючи покровительства падишаха і татарської допомоги. Султан пообіцяв те й те, вважаючи, що від цього часу козацька Україна є його васалом. Далі Дорошенко разом з татарами провів блискучу вереснево–жовтневу кампанію проти одного з найкращих тогочасних польських полководців — польного гетьмана (і майбутнього короля) Яна Собеського. Оточений поблизу села Підгайці в Галичині з 15–тисячним військом Собеський, здається, був приречений на загибель, а разом з ним — і надії Речі Посполитої на владу над козацькою Україною. 24 тисячі козаків, 3 тисячі яничар і велика татарська орда стояли на порозі величезної перемоги, коли запорожці І. Сірка, союзні Варшаві, восени того ж таки 1667 року напали на Крим, і татари розпочали перемовини з королем і Собеським. Як наслідок, 19 жовтня було підписано компромісну угоду між Дорошенком та Собеським на умовах формального підданства Дорошенка королю і не введення козацьких гарнізонів на «некозацькі» території (те саме стосувалося польських жовнірів і козацьких територій Правобережжя). Ясно, що цієї угоди жодна сторона не збиралась дотримуватися; просто обидві сторони взяли тайм-аут, Собеський — бажаний, Дорошенко — вимушений. Паралельно з цими подіями Дорошенко намагався перевірити настрої представників московського царя щодо можливого визнання його гетьманом майбутньої об'єднаної козацької України (через листування з київським воєводою П. Шереметєвимтощо).

Фактично свій перший раунд боротьби за створення незалежного князівства Дорошенко не виграв, але й не програв — Правобережжя фактично залишалось незалежним від Речі Посполитої, проте можливість для об'єднання обох берегів Дніпра, здавалось, безповоротно вислизала з рук після ратифікації 28 жовтня 1667 року царем Олексієм Михайловичем у Москві Андрусівського перемир'я — справа йшла до «вічного миру» Москви й Варшави, вістря котрого було спрямоване насамперед проти Османської імперії, Криму — і гетьманату Дорошенка (так звана Московська угода 1667 року, у якій нещодавні вороги домовлялися про спільні військові дії проти Дорошенка, якщо той не покине султана). У гетьмана, котрий уважно стежив за розвитком ситуації через своїх агентів, просто не витримали нерви — у грудні 1666 року він розпачливо лаяв польських послів за їхню зраду козацької України «грубими словами», відмовившись визнати угоду Москви і Варшави. Відповідь же Дорошенка московським послам була просто гранично відвертою: «А ось недавно учинили договір з поляками на нашу згубу, розірвали надвоє, і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти! Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися Вам не Вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров'ю й відвагою. Ми хоча вівці, але вівці Христові, його кров'ю викуплені, а не безсловесні. Часто від Ваших московських людей можна почути таку думку: вільно, мовляв, королеві, яку хоче віру мати у своїй державі, вільно йому благочестиві церкви обертати в уніатські або костьоли. Але хай так не буде! Не попустив нас Господь в таку неволю. Знає король, що предки наші, як рівні з рівними, як вільні з вільними в одне тіло зліпилися з поляками під одним господарем, добровільно обраним і заприсяженим» (цит. за Т. Чухлібом). Погодьтеся, гетьман Дорошенко був вельми незручним союзником чи васалом для «стратегічних партнерів», котрі намагалися самотужки ділити сфери впливу в Україні!

Охолодження відносин між Дорошенком, з одного боку, та царем і королем — з другого, сягнуло піку наступного, 1668 року. Тоді Дорошенко пережив свій найвищий політичний злет і, мабуть, найгірші розчарування — внаслідок колосального незадоволення Андрусівським перемир'ям (тисячі українців, котрих, здавалося б, ніщо не могло об'єднати, об'єдналися проти наслідків такого відвертого і брутального шахрайства щодо них, яким було Андрусівське перемир'я) лівобережний гетьман Іван Брюховецький зробив свій останній карколомний кульбіт, приєднавшись до могутньої хвилі українського незадоволення Москвою, який зрештою коштував йому влади і життя (див. його біографію). 8 червня на раді поблизу Будищ на Полтавщині Петро Дорошенко був проголошений гетьманом обох берегів Дніпра — всупереч волі двох могутніх держав–сусідів і всупереч власним українським «чорним хмарам Руїни». На обох берегах козаки, селяни, міщани та духовенство почали вірити в те, що неможливе здатне стати можливим, і «золоті часи» Богдана можуть повернутися. У церквах почали проголошувати молитви за «Богом даного гетьмана Петра»…

Що трапилось далі? Історики пропонують на вибір кілька варіантів — від початку польського вторгнення на Правобережжя (яке все одно залишалося «серцем» держави Дорошенка) до… зради коханої дружини гетьмана! Будьмо справедливими щодо нещасної гетьманші — хоч би як там було, але значно дужче по планах її чоловіка вдарили дії його наказного гетьмана Дем'яна Многогрішного, залишеного Дорошенком на Лівобережжі, та двох чергових амбітних «рятівників України» — Михайла Ханенка й Петра Суховієнка, підтриманих Річчю Посполитою та Кримом. Дорошенко був змушений надалі вести запеклу боротьбу на Правобережжі, щоб бодай повернути статус–кво на момент свого обрання гетьманом.

Чималу роль у тому, що Дорошенку вдалося протриматись досить тривалий час (не менше семи років), не втрачаючи майже до самого кінця надії на перемогу, відіграла дипломатія гетьмана, зокрема лавірування між Москвою, Стамбулом і Варшавою. Звісно, гетьман міг піти шляхом своїх попередників і сучасників (П. Тетері, І. Брюховецького) і фактично «здати» ключові позиції козацької державності котромусь із потенційних протекторів в обмін на тісне військово–політичне співробітництво, проте з дивовижною стійкістю Дорошенко відмовлявся це зробити, вимагаючи від потенційних протекторів насамперед визнання «прав і вольностей» його козацької держави як такої. Цей неймовірно енергійний і амбітний політик навіть погоджувався скласти булаву в разі, якби Москва, Варшава чи Стамбул погодилися на визнання вигідної для козаків васальної залежності Українського князівства.

Зрештою як дипломатичні зусилля Дорошенка, так і власні геополітичні інтереси Варшави і Стамбула призвели до прямого військового зіткнення Речі Посполитої та Османської імперії на скривавлених полях українського Правобережжя — першого такого конфлікту з часів Хотинської війни 1621 року. Але тепер українське козацтво було поділене — частина виступила на боці Ханенка і Речі Посполитої, частина—на боці Дорошенка й турків. Наслідок був невтішним щонайперше для поляків — проте і для України, по котрій прокотився «паровий коток» османського війська й татарської орди, загалом теж…

Якщо коротко, то ще ніколи османські війська не заходили так далеко на північ — унаслідок взяття турками Кам'янця–Подільського та захоплення більшої частини Поділля, закріпленого в ганебному для Речі Посполитої Бучацькому мирі (жовтень 1672 року) Османська імперія отримала новий ейялет (провінцію) з не надто лояльним до султана християнським населенням, а Петро Дорошенко, котрий контролював у цей час частину південної Київщини і Брацлавщини, — новий привід для розчарування черговим протектором. Складається враження, що жоден із «протекторів» козацької України доби Руїни просто не ризикував «зіграти з великими ставками», прийнявши умови гри Дорошенка, — всі скоріше прагнули відхопити хоч якийсь шматок здобичі й «утекти» з нею, закріпивши контроль над частиною України черговою мирною угодою. Ось і Мехмед IV відмовився допомогти своєму васалові відвоювати решту Правобережжя та Лівобережжя. Розчаровані «турецькою протекцією», від Дорошенка відходять кілька козацьких полків, населення починає втрачати віру у свого гетьмана. Тільки–но наголову розгромивши Ханенка, на початку 1674 року Дорошенко стикається зі ще одним претендентом на роль «рятівника козацької України» — лівобережний гетьман Іван Самойлович (про нього далі) переходить разом з московським військом Дніпро й починає бойові д ії на Правобережжі проти турків і Дорошенка. 17 березня у Переяславі козацька рада проголошує Самойловича «гетьманом обох боків Дніпра». На цей раз правобережного гетьмана врятувала звитяга його сердюків та вчасна допомога султана, який особисто очолив армію, відправлену на допомогу Дорошенкові. Міста, що перейшли на бік Самойловича (Ладижин, Умань), жорстоко поплатилися за це — турки нещадно вирізали їхні гарнізони та населення. Падишах уже вдруге обдарував свого васала коштовними дарами, серед яких була і золота булава. Однак вона явно вислизала з рук гетьмана попри всі його буквально над людські зусилля — Петро Дорошенко поступово ставав «гетьманом пустелі», на яку перетворювалося Правобережжя.

Самойлович і московське військо відступили, проте щойно основні турецькі сили залишили Правобережжя, сюди миттєво почав уторгнення новий польський король Ян Собеський, котрий відвоював у Дорошенка Брацлав і Могилів–Подільський. Тривалі переговори з королем, які вів Дорошенко за посередництвом єпископа Й. Шумлянського, були безуспішними, — гетьман намагався відстоювати пункти колишньої Гадяцької угоди, натомість король, відчуваючи військову та політичну слабкість опонента, вважав такі умови невигідними для Речі Посполитої. В результаті програли обидві сторони — Дорошенко востаннє звернувся по допомогу до султана, військо котрого черговий раз спустошило Київщину і Брацлавщину, проте вже не змогло виправити ситуацію на користь Дорошенка.