Чтение онлайн

За словами найкращого сучасного російського біографа гетьмана, Тетяни Таїрової–Яковлєвої, «гетьманство Мазепи стало, по суті, останнім (чи точніше — передостаннім) актом історії Гетьманщини, витоки і сутність котрої знаходяться ще в часах Хмельниччини, періоду гетьманства Б. Хмельницького в 1648-1657 рр.» Власне, в цьому полягає суть відомої тогочасної української приказки «від Богдана до Івана не було гетьмана».

Саме обрання Мазепи на гетьмана не обійшлося без «російського впливу». Кандидатура була узгоджена з князем Василем Голіциним, проте версія про «підкуп» Мазепою багатющого князя 10 тисячами червінців та сама Тетяна Яковлєва відкидає як необгрунтовану, з чим варто погодитися: просто і Мазепа, і Голіцин були прихильниками європейської культури, тож їм легко було домовитись (що не виключає і моменту, пов'язаного з розподілом скарбів Самойловича). На козацькій раді на річці Коломак 25 липня 1687 року були присутні кілька тисяч (найчастіше фігурує цифра дві тисячі) козаків, уся генеральна та значна частина полкової старшини. Нашому сучасникові ця рада навряд чи здалася б аж надто демократичною — гетьмана, як і його попередників, обирали далеким від ідеалу методом «прямої демократії», вигукуючи прізвище свого кандидата просто з місця. Цього разу процедура пройшла відносно спокійно — старшина і козаки висловилися за Івана Мазепу.

Події липня 1687 року на річці Коломак завершилися підписанням відомих Коломацьких договірних статей. Ці статті являли собою угоду з 22 пунктів, що укладалася між Росією та Українською козацькою державою нібито «в підтвердження» знаменитих Березневих статей Богдана Хмельницького. Насправді ж, як уже знає наш читач, кожні нові статті, що їх підписували з Москвою українські гетьмани, отримуючи булаву, містили різні пункти, які відбивали тогочасний політичний статус–кво. Нерідко це були нові пункти, спрямовані на обмеження прав української сторони і все більшу інтеграцію козацької державності до складу Росії.

Коломацькі статті, як гадає О. Оглоблін, були складені на підґрунті Глухівських статей Д. Многогрішного (1669 рік) і мали насамперед забезпечити політичні та економічні інтереси Москви в Україні. Якщо докладно розглядати деякі пункти статей, вони виявляться надзвичайно цікавими, тому ми приділимо їм певну увагу, адже саме на основі, закладеній цими статтями, гетьман Мазепа мав будувати свою подальшу політику, зокрема стосовно Московської держави.

У контексті відносин України з Москвою та іншими країнами особливий інтерес становить група статей з першої по сьому, статті 16, 17, 19 та 20. Перш за все документ регламентує статус України у складі Московської держави, доволі демагогічно підтверджуючи «права і вольності народу малоросійського», встановлюються місця перебування російських гарнізонів в Україні (в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині та Острі) та порядок дипломатичних зносин

Москви й Батурина — через посланців та листування. Для контролю за гетьманом у гетьманській столиці розміщувався полк російських стрільців. Цей пункт деякі українські дослідники XIX століття (Микола Костомаров) та радянські вчені (Євген Тарле) трактували як «охорону Мазепи російськими військами від народу, що ненавидів свого гетьмана». Наївність і політична заангажованість цього твердження цілком очевидна. Цікаво, що українську старшину в Коломацьких статтях прямо-таки заохочували доносити на свого гетьмана й один на одного у випад ку, якщо є ймовірність «зради» українців московському цареві. Тому не варто дивуватися тій лавині доносів, про які йтиме мова далі. Надзвичайно промовистою й абсолютно новою була стаття 19, яка зобов'язує гетьмана і старшину «служа великим государям… народ Малороссийский всякими мерами и способами с Великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением, чтоб были под одною их царского пресветлого величества державою обще, яко единой Христианской веры, и никто б голосов таких не испущал, что Малороссийской край Гетманского регименту, а отзывались бы везде единогласно: Их царского пресветлого величества самодержавной державы Гетман и старшина, народ Малороссийской обще с Великороссийским народом, и вольной переход жителем из Малороссийских городов в Великороссийские городы имети». Щоправда, як ми вже згадували вище, випад ки одруження українських старшин з росіянками і навпаки наприкінці XVII — у першій половині XVIII століття так і не стали загальнопоширеним явищем. Цікаво, що в одному з доносів на Івана Мазепу початку XVIII століття в цьому звинувачували саме гетьмана, який, мовляв, не дозволяє своїм наближеним укладати мішані шлюби. Вочевидь невідомий донощик намагався нагадати про цей пункт Коломацьких угод).

Важливим було й те, що російський уряд фактично заперечив у цьому пункті самий факт існування «Гетьманського регіменту» (Української козацької держави) як автономного державного утворення.

Велика увага була приділена актуальним проблемам зовнішньої політики. Лінію поведінки гетьмана щодо сусідніх держав намагалися визначити статті 7 та 20. У праві листування з «іноземними государями» було відмовлено ще Юрію Хмельницькому 1659 року, і відтоді в кожних договірних статтях цей пункт наполегливо повторювався московською стороною. Листи з-за кордону український гетьман мав пересилати, не читаючи і не даючи жодних відповідей на них, до приказу Малої Росії в Москві. Україна мусила чітко дотримуватися вбивчих для неї умов «Вічного миру» Росії з Річчю Посполитою, на підписання котрого навіть не запросили українських дипломатів і котрий закріпив розподіл українських земель між Польщею та Росією. Малася на увазі щонайперше участь у діяльності Священної ліги — антитурецької коаліції у складі Росії, України, Речі Посполитої, Венеції та Священної Римської імперії. Чільне знаряддя здійснення згаданої активної зовнішньої політики — козацьке військо — мало, згід но з Коломацькими статтями, складатися з ЗО тисяч реєстрових козаків і кількох охотницьких (найманих) полків. Місцеперебуванням «військової» (генеральної) артилерії (що нараховувала на початку XVIII століття стараннями гетьмана Мазепи не менше від 40 гармат) мусила бути гетьманська резиденція — Батурин.

Уже згадана дев'ятнадцята стаття передбачала покарання (аж до смертної кари) для тих українців, що відмовлялися приймати як грошову одиницю так звані «севські чехи» (російські дрібні «срібні» монети, що карбувалися в Севську неподалік україно-російського кордону. Насправді вони були зроблені з міді з невеликою домішкою срібла, і населення як України, так і Росії цілком слушно ставилося до цієї нової витівки уряду як до спроби ошукати власних громадян). 1689 року російський уряд був змушений припинити насаджувати неповноцінну монету, і цей пункт статей утратив чинність.

Оцінюючи статті в цілому, навряд чи можна назвати їх якимось успіхом або невдачею нового українського керівництва. Вони являли собою умови, за яких узагалі був можливий прихід Івана Мазепи (чи будь-якого іншого старшини) до влади. Так, Коломацькі статті дійсно «суперечили автономії українських земель» (вислів О. Субтельного) і ускладнювали ведення гетьманом більш вигідної для його держави зовнішньої та внутрішньої політики, але водночас не варто і переоцінювати їхнє значення, адже багато з положень тих статей завдяки вмілим діям Мазепи в подальшому фактично залишилися нереалізованими.

Набагато вагоміше значення мали тогочасні політичні реалії. А вони були вельми непростими для Української козацької держави (в цілому ситуація міало змінилася з часів Самойловича, див. вище).

Є підстави твердити, що гетьман Мазепа від початку свого правління усвідомлював усі плюси і мінуси орієнтації на Москву, про що свідчать його роздуми про долю України у знаменитій «Думі». Однак на той час Україні вже не вистачало лише власних сил, і гетьман Мазепа, вважаючи російську зверхність за найменше лихо д ля своєї країни, вирішив іти у руслі російської політики — поки союз із Московською державою був корисний для Гетьманщини.

Схоже, основною метою «російського вектора» політики Мазепи було все ж таки досягти якомога меншого втручання царської влади в українські справи (тобто уможливити проведення власного внутрішньополітичного курсу), а також використати зовнішній чинник (царя та його вельмож) для приборкання тієї частини старшини, що була схильна до інтриг і негативно ставилася до ідеї сильної гетьманської влади, дбаючи лише про власні егоїстичні інтереси. З цих міркувань (що, звісно, не виключає і мотивів здорового честолюбства) і заводив Мазепа «цінні знайомства» в Москві, підтримував дружні відносини з Голіциним та Шереметєвим, Шафіровим і Головкіним.

Перший візит козацького гетьмана до Москви (серпень — вересень 1689 року, з великим супроводом у 300 людей), що мав на меті засвідчити пошану царівні–регентці Софії та князеві Василю Голіцину, давньому знайомому гетьмана і фактичному правителю Росії, відбувся за вкрай несприятливих умов (державний перевороту Москві, заслання Софії до монастиря, Голіцина — до Сибіру, і перемога прибічників молодого царя Петра І). Одначе цей візит з потенційної катастрофи для Мазепи (якого європейська преса вже поспішила оголосити «заарештованим» чи навіть «страченим разом з Голіциним та Софією» — «Gazette de France» від 1 листопада 1689 року) перетворився на його тріумф. Успішна аудієнція, обмін дарами поклали початок багаторічним приязним відносинам царя і гетьмана. У зв'язку з цим відзначмо, що вплив гетьмана на царя був максимальним саме в 1689-1700 роки, тобто коли освічений, із чималим політичним досвідом гетьман мав справу з молодим, іще недосвідченим царем, що конче потребував вірних і проникливих порадників (серед яких на даному етапі важливу роль грали гетьман Мазепа та згадуваний раніше шотландець Патрік Гордон).

Цар і гетьман кілька разів зустрічались особисто й обговорювали важливі військові та політичні питання. До початку Північної війни таких зустрічей було принаймні три, не беручи до уваги візиту 1689 року: влітку 1696 року в слобідському Острогозьку, взимку 1698-1699 року у Воронежі й у січні 1700 року в Москві. Під час останньої зустрічі гетьман став другим у Росії кавалером ордена Святого Андрія Первозванного. У Москві гетьмана приймали з великими почестями в Посольському дворі, для нього було побудовано «особый гетманский двор» (самі палати в сучасному московському районі Маросейка — від початкового «Малоросейка» — зрозуміло, не збереглися). Усе це, а також різко негативна реакція Мазепи на антиросійські настрої в українському суспільстві (про це згодом) не додавало йому популярності серед простого народу, але вважати саме цей чинник основною причиною поразки політичних планів гетьмана було б перебільшенням.