Чтение онлайн

Саме цією невблаганною логікою подій, а не якимись власними «пропольськими» симпатіями гетьмана було продиктоване і його зближення з Варшавою, котре увінчалося знаменитою Гадяцькою угодою козацької України (тепер — потенційно повноправного Великого князівства Руського) з Річчю Посполитою 1658 року. На розрив з Москвою Виговський пішов тільки тоді, коли стало зрозуміло: цар відверто зробив ставку на ворогів гетьмана в Україні — зокрема, висунувши проти «зрадника Івашки Виговського» кандидатуру такого собі Івана Безпалого, «обраного» українським козацьким гетьманом в обозі російського війська князя О. Трубецького навесні 1659 року. Відсутність у Виговського будь-яких «русофобських» рис підтверджують, зосібна, його дружні контакти з московським патріархом Никоном — чи не правда, це якось не вкладається в загальновідомий і дуже примітивний «чорний міф» про «напівляха» Виговського, «ворога православ'я та російсько–української дружби».

Утім, звісно, можна говорити і про значно більшу близькість політичної культури козацької України до річпосполитської, ніж до московської, традиції (див. промовисту назву розділу з «Нарису історії середньовічної та ранньомодерної історії України» Н. Яковенко, присвяченого Гадяцькій угоді — «Спроба повернутись у звичний світ»). Останнім часом у читача є непоганий вибір фахової літератури стосовно майже детективної історії створення, ратифікації і боротьби навколо Гадяцької угоди — цього справжнього шедевра української політичної думки XVII століття (див. хоча б праці Т. Яковлєвої у нашому списку літератури), що передбачав якісно новий рівень української державності й не був зрозумілий і втілений козацькими сучасниками Виговського та фактичного творця цього проекту, Юрія Немирича. Не розглядаючи сам цей проект у рамках нашого коротенького етюду, зауважмо, що значення так ніколи і не реалізованої Гадяцької угоди підкреслює хоча б той факт, що саме вона у видозмінених формах стала еталонною для багатьох наступних угод українських булаводержців з Річчю Посполитою (але ось такого співвідношення сил зі своїм західним партнером, як 1658 року, козацька Україна вже ніколи не матиме).

Гадяч-1658 став фактичним запереченням Переяслава-1654. Нарешті вже цілком відкритий конфлікт Москви і Чигирина мав бути вирішений на бойовищі. Розпочалося те, що сьогодні історики називають першою російсько–українською війною 1658-1659 років. Величезна російська армія втор- глася в козацьку Україну, водночас почалися бойові дії в Білорусії, де українські козацькі підрозділи підтримувало чимало місцевих мешканців. План, що його розробив колишній генеральний писар Хмельницького, був гідний його зверхника — наступальні дії на україно–московському прикордонні, розгром царських гарнізонів у містах козацької України, зокрема Києві, активні бойові дії на Сіверщині та в Білорусії, військова допомога Речі Посполитої та Криму. З виконанням плану справа пішла значно гірше — блискуче вигравши знамените лобове зіткнення під Конотопом у генеральній битві цієї війни 9 липня 1659 року, гетьман Виговський програв війну. Війну, що напрочуд уміло велася з боку Московської держави так званими непрямими засобами, ефективність котрих могли б підтвердити чимало військових теоретиків від давнього китайця Сунь Цзи до «батька бліцкрігу» і палкого прихильника «стратегії непрямих дій» англійця Безіла Ліддела Гарта, що закликав передовсім руйнувати бойовий дух ворога та його волю до боротьби. Проте в історію україно–російських відносин Конотоп назавжди увійшов як символ звитяги української зброї над північно–східним сусідом, звитяги загалом нечастої. Чомусь у пам'яті автора спливають блискуче виграні шотландцями кілька битв кінця XVII — початку XVIII століть, коли горці–якобіти перемогли своїх південних сусідів–суперників, англійців, хоч і зрештою втратили політичну автономію, програвши свою війну. Схожим є здебільшого те, як сьогодні сприймають ці битви патріотично налаштовані шотландці та українці, а ось реакція відповідно англійців і росіян на святкування тих річниць є різною — для мешканців Альбіона то вже давня історія, на відміну від значно більш жвавої негативної реакції багатьох росіян…

Безпосередніми причинами втрати Виговським влади стала докорінна зміна сеймом Речі Посполитої суті ратифікованої ним Гадяцької угоди; спровокована цим ціла низка антигетьманських повстань, значною мірою інспірованих агентами царя Олексія Михайловича (повстань, які гетьман просто не встигав придушувати — голови у невгамовного українського аналога відомої вбитої Гераклом Лернейської гідри відростали швидше, ніж Виговський їх устигав відрубувати); часткова невдача військово–політичних планів гетьмана у війні внутрішній та зовнішній (двічі провальні спроби брата гетьмана, Данила Виговського, вибити царський гарнізон з Києва, невдала облога самим гетьманом Зінькова, де закріпились його супротивники, провал наступу на Слобожанщину, зрив мирних переговорів із царем тощо).

Можливу депресію Виговського поглиблювали смерть або полон найближчих однодумців (Немирича, кількох родичів гетьмана). Особливо трагічною була доля брата гетьмана Данила Виговського — козацького бихівського полковника (Старий Бихів у Білорусії, місце тривалих україно–російських битв у 1658-1659 роках, зрештою взяте росіянами), наказного гетьмана (1658 рік), чоловіка доньки Богдана Хмельницького Олени, учасника українсько-московської війни 1658-1659 років. Він був узятий у полон і закатований царськими слугами в листопаді 1659 року. Його тіло зі слідами тортур видали рідним, очевидно, з метою «вплинути» на настрої козацтва, залякавши його. Версія про «смерть від ран», висловлена тоді ж таки прихильниками зближення з Москвою і підтримувана інколи ще й сьогодні, дуже сильно нагадує відомий сумний анекдот про потерпілого, який « сам випадкововпав на ніж свого вбивці, причому зробив це 37 разів». До речі, з історією україно–російських взаємин пов’язана доля ще двох братів Івана Виговського: Костянтин Виговський, полковник пінський, був одружений з донькою князя Мещерського зі Смоленщини, а Федір їздив до Москви як посол від свого брата–гетьмана.

Проте фактично Іван Виговський мало не виграв свій двобій з долею — за однією з сучасних історичних версій, Москва вже була готова запропонувати Виговському мир на умовах 1654 року саме тоді, коли сталося непоправне — зрада з боку найближчого оточення українського гетьмана, того самого «клану Хмельницьких», дійсно небуденний «державотворчий потенціал» котрого викликає навзагал заслужений захват у деяких сучасних українських істориків–державників. Справді — якщо члени цього доволі дивного «клану» і зраджували свого чергового «лідера» (І. Виговського, Ю. Хмельницького, Я. Сомка тощо), то робили це з розмахом, творчо і талановито — так, як це сталося восени 1659 року. Тобто з заманюванням і підступним убивством політичних опонентів, і завзятим обпльовуванням свого вчорашнього кумира, котрий за їхніми ж колишніми словами, за козацьку Україну «свою голову смажив у війні з ляхами», а тепер «виявився» «польським запроданцем». І на котрого так легко тепер було перекласти власну чималу частку відповідальності за криваву вакханалію терору і «війни всіх проти всіх», яка затопила Україну в масштабах, небачених із часів початку Хмельниччини.

20 вересня 1659 року неподалік Германівки (сьогодні Київська область) було зібрано «чорну» козацьку раду, на якій Виговському не вдалося нічого зробити і звідки він був змушений тікати. Після ради в Білій Церкві, де гетьманом проголосили Юрія Хмельницького, Виговський не став чіплятися за владу, збирати залишки вірних найманців, кликати татар чи йти в Білорусію, де все ще воював проти московських військ його вірний полковник Іван Нечай (він потрапить до російського полону разом з останніми українськими та білоруськими оборонцями фортеці Старий Бихів аж у грудні 1659 року). Гетьман просто склав булаву. Вражає мстивість колишніх колег–старшин та царських посіпак до родини екс–гетьмана — крім репресій щодо його брата Данила, про мученицьку смерть котрого йшла мова трохи вище, до Сибіру (Тобольськ, потім Якутськ) було заслано всіхВиговських, котрих тільки змогли зловити прибічники Юрія Хмельницького, — двоюрідного брата гетьмана Юрія, троюрідного — Василя, небожа Іллю та ін. На самого колишнього гетьмана чекала загибель 1664 року, але не від рук царських катів, а від куль жовнірів польського воєначальника Маховського внаслідок інтриг нікого іншого як кума згаданого польського воєначальника, гетьмана Павла Тетері, ще одного представника такого близького (і зрештою такого фатального) для родини Виговських «клану Хмельницьких». Одначе тоді, 1659 року, новий лідер цього «клану» взяв на себе тягар непростих україно–російських політичних відносин одразу після зречення Виговського. Цим лідером був молодший син Богдана Хмельницького, Юрій. Нерідко Юрія вважають «дуже поганою копією» його батька, і в цьому-таки дусі змальовують ті дивні події, що увійшли в історію україно–російських взаємин як «другий Переяслав».

Чи то через намови старшини, чи й через власну нелюбов до Виговського Юрій узяв активну участь в інтригах проти останнього. Не дивно, що частина старшини мірою падіння популярності Виговського чимраз частіше згадувала про сина Богдана, який, здавалося б, ідеально підходив на роль маріонеткового гетьмана. На чолі змови стояла група козацької старшини, ядро котрої належало до того ж таки «клану Хмельницьких», яка висунула своїм формальним лідером Юрія (фактичним лідером був його рідний дядько, Яким Сомко; дядько нерідний — Василь Золотаренко, брат мачухи Юрія, третьої дружини Богдана; переяславський полковник Тиміш Цицюра, Іван Богун, колишній слуга Богдана і майбутній гетьман Брюховецький та ін.). Ця старшина, переважно лівобережна (крім Богуна), вирішила спробувати зробити нову ставку на московського царя — чи навіть спробувати обійтися в майбутньому без жодної протекції, як уважає Т. Яковлєва.

Повстання проти Виговського у Переяславі Т. Цицюра розпочав з убивства прихильників Виговського. Після цього заколотники взяли Ніжин, Корсунь, Чернігів. Потім старшинський виступ охопив значну частину Лівобережжя. Про його початок було повідомлено царським військам і невдовзі — царського воєводу Ромодановського, який виступив у напрямку на Полтаву та Пирятин. Гетьманом було проголошено Юрія Хмельницького, хоч офіційно його обрали пізніше, а наказним гетьманом став Яким Сомко. Як ми вже згадували, в середині вересня 1659 року в Германівці на Київщині зібралася загальна козацька рада, з якої Виговський насилу втік, оголосивши про те, що зрікається булави, а кількох його прибічників було зарубано. Сама ця рада обрала Юрія Хмельницького гетьманом. Не бажаючи розривати відносин з королем Яном–Казимиром, Юрій Хмельницький заявив водночас і про свою вірність московському цареві. Нові вимоги, що їх висувала українська старшина, повинні були конкретизувати деякі пункти Березневих статей. Однак царський уряд зовсім не збйрався дотримуватися договору, тим паче розвивати його в дусі рівноправності обох партнерів. Наслідком став той самий «другий Переяслав» — прийняття Юрієм Хмельницьким та його старшиною відверто фальсифікованих 14 пунктів, які нібито мали повторювати договірні статті Богдана Хмельницького, а насправді були їх переробкою в бік посилення царської влади над козацькою Україною, яка тепер перетворювалась на більш залежного васала. Ці пункти були прийняті під прямим тиском з боку недавно розбитого Виговським під Конотопом князя Олексія Трубецького і полягали в тому, що гетьман тепер мав їздити до Москви для затвердження його повноважень царем, Україна втрачала права на зовнішні політичні зносини, православна церква в Україні переходила під оруду Московського патріарха, російські гарнізони входили до багатьох українських міст, а козаки залишали Білорусію, де їхні полки розформовувалися. Такі умови, замасковані під «статті Богдана Хмельницького», мало кого в Україні могли задовольнити. Не дивно, що їхнє прийняття збурило незадоволення серед козаків та старшини. Цей протест назрівав протягом початку 1660 року і зрештою вирвався назовні.

Для чого ж Юрій Хмельницький та його оточення пішли на «другий Переяслав», який разюче відрізнявся від «першого»? Ціною свідомого послаблення автономних прав України гетьман і його оточення намагались домогтися приєднання нових територій — для цього на 1660 рік було заплановану широкомасштабну кампанію в дусі 1654-1655 років, коли спільні дії українсько–російських військ призвели до страшного спустошення Речі Посполитої, поставленої на межу краху. Називати захоплення західноукраїнських і білоруських земель військом Московської держави й українськими козацькими полками «визволенням України від загарбників» ми не вважаємо за потрібне, хай би як цього кортіло гіперпатріотично налаштованим українським історикам. Адже населення Львова, а тим більше литовських, польських чи білоруських міст навряд чи бачило в козаках і росіянах своїх «визволителів». Українсько–російські війська діяли двома великими угрупованнями. Перше складалось із 15-20–тисячної армії Василя Шереметєва і такого самого числа козацьких військ наказного гетьмана Тимофія Цицюри. (Цифра в 40-60 тисяч вояків у Шереметєва нам видається перебільшеною. Надійний очевидець подій з польського боку, який приймав капітуляцію росіян, Патрік Гордон, пише про 15 тисяч росіян і стільки ж козаків Цицюри.) Другим «ударним кулаком» мав керувати сам Юрій Хмельницький — він нібито мав до 40 тисяч козаків (можливо, теж дещо перебільшена цифра) і повинен був наступати на Волинь, де мусив об'єднатись із Шереметєвим. Такий план міг спрацювати у виконанні Богдана Хмельницького, і за відсутності у Речі Посполитої непоганих воєначальників, як–от старий великий коронний гетьман Станіслав «Ревера» Потоцький і особливо польний гетьман Єжі Любомирський, якому по праву належить більша частина слави за блискуче виграну кампанію 1660 року, що стала для його держави справжнім порятунком. Війська Речі Посполитої воскресли мов фенікс із попелу — не надто численні (близько 17 тисяч кінноти і піхоти, причому 2 тисячі становили козаки під проводом Івана Виговського), але мобільні і добре навчені, вони спиралися ще й на 40–тисячний татарський допоміжний корпус. Усі розмірковування на тему невигідності зовнішньополітичних обставин для Москви і Чигирина 1660 року, на відміну від року 1655, вигідності її для Варшави і нестачі військ у Шереметева, Цицюри та Юрія Хмельницького здаються нам відверто надуманими — просто, як це не прикро для української «проросійської» старшини та російського командування, вони елементарно недооцінили ворога і переоцінили власні сили, за що жорстоко поплатились. На цей раз українсько–російські сили були в цілому рівні за чисельністю ворожим військам, програючи кіннотою важкій «гусарії», «панцерним ротам», а також легкій татарській кінноті — а перемагати кварцяні війська Речі Посполитої за таких умов уміли лічені українські гетьмани і ще менша кількість російських воєвод XVII століття. Річпосполитське командування стратегічно й тактично переграло своїх опонентів — фактично справді, як уважає Ю. Мицик, відбулося щось на зразок Зборівської кампанії 1649 року, але з точністю «до навпаки» — Любомирський виступив у ролі Хмельницького, внаслідок чого російські та українські війська були оточені і розбиті ним поодинці. Паралельно було зроблено все, щоб використати незадоволення козаків вимушеним Переяславським договором 1659 року і перетягти їх на свій бік. На користь Любомирського і Потоцького працювала також незгода та взаємна недовіра між козаками й росіянами — Шереметєв, який обіцяв привести своєму царю польського короля в срібних ланцюгах, навіть хвалькувато і нахабно сказав про Юрія Хмельницького, що «цьому гетьманчику треба йти гусей пасти, а не воювати».

Не витримавши тиску противника в боях під Лю- баром, Василь Шереметєв відступив до міста Чуднова, де у середині вересня отаборився. Туди поспішив і Юрій Хмельницький. Частина війська на чолі з Потоцьким залишилася під Чудновим, а друга, більша, на чолі з Єжі Любомирським, була кинута напереріз Юрію Хмельницькому, що поспішав на з'єднання з Шереметєвим, і зненацька атакувала козаків під Слободищами. За українською літописною традицією, в розпал запеклої битви деморалізований Юрій Хмельницький замість організації оборони став молитися і навіть дав обітницю постригтися в ченці, якщо йому вдасться вийти живим з бою. Козаки протримались до ночі, відбиваючи атаки німецької та угорської піхоти Любомирського, а полковник Лісницький, колишній прихильник Виговського, порадив розгубленому Юрієві почати переговори — до того ж таки закликав з польського табору й Іван Виговський. Переговори вів Петро Дорошенко, і вони увінчались укладенням 17-18 жовтня Чуднівської (Слободищенської) угоди, яка стала фактичним підтвердженням Гадяцького трактату, але без найважливішого пункту — про Велике князівство Руське.