Чтение онлайн

Вперше ці постулати озвучив міністр народної освіти імперії граф Сергій Уваров. Розумний імперський політик намагався чесно виконати покладену на нього нелегку місію за допомогою найнадійнішого способу русифікації — системи освіти. З викладацьких посад почали звільняти неблагонадійних учителів та викладачів, особливо іноземців, замінюючи їх на росіян — і українців, адже останніх розглядали як такий собі різновид росіян. Парадокс, але імперія, зовсім не бажаючи того, створювала об'єктивні умови для розвитку української культури, відкриваючи в Україні освітні заклади, — такі як Харківський (1805 року) та Київський (1834 року) університети. Останній, власне, створювався з чіткою метою — не для розвитку української свідомості, а для протистояння польським впливам, особливо сильним на Правобережжі, де польська еліта все ще була потужною навіть після репресій початку 1830-х років, і для русифікації непокірних поляків. Підтримка імперським урядом власної культури означала, за словами Я. Грицака, й опосередковану підтримку української культури. У росіян і українців у XIX столітті паралельно і майже одночасно формувалася національна свідомість, літературна мова, нова світська література тощо. Проте, чим далі розвивалися ці дві культури, тим гострішим ставало питання про те, що означає бути росіянином чи бути українцем. Інтерес до історії привів до спроб визначити, чим був той чи той період в українській та російській історії, чим була зокрема Київська Русь. Як не дивно, одним з результатів реформ Уварова, спрямованих на формування все більш національно окресленої Російської імперії, було оформлення української свідомості. Перше покоління діячів з новим рівнем української свідомості стало для подальших зразком служіння своєму народові: це були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Тож, змінювалась імперія, змінювалися й українці — і значення кирило–мефодіївців полягало передусім у тому, що вони стали передвісниками нової епохи в україно–російських взаєминах усередині імперії, котра мала тепер жити відповідно до об'єднавчих принципів «православ'я, самодержавства і народності».

Розгляньмо всі три складники. Отже, що означало «православ'я» з «магічної формули» графа Уварова у стосунку до різних народів Російської імперії, зосібна щодо українців? Значення православ'я як опори державної політики було неоднаковим протягом XIX століття. За Миколи І та Олександра III воно особливо зростало. Важливим було, насамперед, загальне протиставлення «християни — нехристияни» (так звані іновірці). У першій половині XVIII століття проводилася навіть фактично насильницька християнізація деяких народів, однак за царювання Катерини II нехристиян, котрі мешкали в Російській імперії (за винятком євреїв), у широких масштабах більше не чіпали. Урядом було гарантовано відправлення нехристиянських культів, проте нехристиянам і навіть християнам, але не православним, було заборонено вести місіонерську діяльність. Держава намагалася контролювати іновірців, створюючи офіційні заклади.

Ближчими до центру імперії вважались неправославні християни. Як ми вже казали, офіційно царська Росія гарантувала вільне існування інших християнських сповідань і визнавала їхні церковні організації. Заборонялася лише місіонерська діяльність. Проте православна церква інколи намагалася проводити місіонерську діяльність серед неправославних християн — рідше серед народів із власною землеробською або міською елітою (вірмен–григоріанців), поляків–католиків і фінів та прибалтійських, так званих остзейських, німців–лютеран), частіше серед «селянських» народів (про це поняття — далі) — естонців, латвійців, литовців, білоруських католиків. Своєрід ним було ставленя до уніатів (греко–католиків), українських і білоруських. Вони взагалі не визнавалися католиками, попри офіційні зв’язки з Ватиканом, а вважалися фактично єретиками, що відпали від православ'я. Зрештою їхню церковну організацію було розпущено 1839 року, а 1875 — остаточно заборонено. Воістину дивовижно незбагненним було блискуче, насичене категоріями освіти та прогресу імперське XIX століття, зокрема і щодо поводження з національними й конфесійними меншинами!

Починаючи з шістдесятих років XIX століття царський уряд поступово запроваджував обмеження і щодо церков та духовенства деяких неправославних християнських народів, після чого частково перейшов і до мовної асиміляційної політики (докладніше про це далі). Насамперед це зачепило поляків і литовців — після повстання 1863 року. А наприкінці XIX — на початку XX століття були вжиті дискримінаційні заходи щодо лютеранської церкви та німецької мови у прибалтійських провінціях, а частково й щодо вірменської церкви та пов'язаної з нею системи освіти. Русифікація та поширення православ'я, які йшли в цьому випадку пліч-о-пліч, були сприченені перш за все намаганням зробити згадані народи більш відданими імперії.

Внутрішнім колом, ядром народів Російської імперії за конфесійною ознакою вважалися православні. Проте вони теж були різні — існувала розбіжності у сприйнятті православних неслов'ян (грузин, молдаван, охрещених у свій час православними місіонерами народів Поволжя і Сибіру), і православних східних слов'ян. За словами А. Каппелера, «конфесійно вони були тісніше зв'язані з государем, правлячою династією та імперією, що офіційно було втілено у православ'ї, одному з трьох ключових принципів. Православну церкву було визнано"провідною й правлячою"в Російській імперії. Тільки вона мала право на місіонерську діяльність, а відхід від православної віри до 1905 року суворо заборонявся під загрозою кримінально–правового переслідування… В Росії православ'я нерідко ототожнювалося з російськістю, а в XIX столітті православні етноси держави піддавалися сильнішому тиску з метою русифікації, ніж неправославні. Уже з середини XIX століття для православних неслов'ян — грузинів та румунів — було створено російські школи, а в останній третині XVII століття мовна політика русифікації щодо цих етносів посилилася. У християнізованих анімістів у той же час, однак, заохочувався розвиток шкіл з викладанням рідною мовою, щоб спочатку зміцнити їх у вірі. У грузинів асиміляційна політика не мала тривалого успіху, в той час як румунська еліта Бессарабії частково була русифікована, завдяки чому так звані молдавани потрапили на край внутрішнього кола східних слов'ян».

Нарешті, власне осердям був так званий російський народ, що, на думку офіційних царських ідеологів, складався з трьох племен — великоросів, малоросів і білорусів. Уважаючи українську і білоруську мови звичайними говірками, не визнаючи права українців на повноцінну «високу» літературу, правлячі кола імперії водночас цілком спокійно дивились на спроби «малоросів» писати літературні твори на кшталт «Енеїди» — це сьогодні ми вважаємо талановиту переробку Іваном Котляревським античної класики шедевром української літератури, а тоді багато хто сприймав її як милу малоросійську пародію, що зайвий раз доводить, якою смішною може бути говірка кумедних малоросів. Проте тільки–но українці почали оформлюватись як свідома спільнота, хай спочатку невеличка й така, що складалась лише з інтелігенції, але така, що в майбутньому загрожувала розколом самого осердя «російського» народу й усієї імперії, ставлення до таких речей різко змінилось. Якоюсь мірою глибинною причиною всіх Валуєвських циркулярів і Емських указів було побоювання імперських інтелектуалів, що «малороси» можуть колись у майбутньому піти шляхом поляків — тобто фактично стати нацією й розколоти єдність «російської нації». Якщо ця «російська нація» об'єднувала всіх східних слов'ян, то формування нації та національний рух українців, найбільшоїза чисельністю після росіян етнічної групи імперії, безпосередньо загрожувала цілісності згаданої «російської нації». Це стало причиною особливо жорстокого переслідування діяльності українців у сфері мови і культури, що знайшло своє відображення у заборонах щодо мови 1863 та 1876 років. Утім, вони були значною мірою ситуативними, ті заборони, і щільно пов'язаними з загальною ситуацією в імперії після польського повстання 1863 року. Проте складається враження, що тогочасна російська імперська інтелектуальна еліта до кінця не вірила в те, що самі «малороси» спроможні утнути таку неприємну для імперії штуку, як її утнули поляки; інша справа, що вони можуть піддатися польській інтризі (з часом з'явиться ідея ще й про австрійську інтригу як рушійну силу українського політичного руху). За словами А. Каппелера, в Російській імперії «незважаючи на репресивну мовну політику, до початку XX століття українці не перебували у центрі уваги. Найчастіше уряд та громадськість ставилися до них як до лояльних малоросівабо нехитрих селян, хохлів. Якщо з Малоросії виходила небезпека, то винними в цьому були насамперед не українці, а Польща та пізніше Австрія, що, як вважалося, мали на меті перетворити малоросів на мазепинців».

Проте у перебуванні в самому осерді імперського гурта народів були й свої переваги — парадокс, але попри те, що їхні народи піддавались фактично репресіям (а як інакше розцінити мовні заборони тощо?), українці й білоруси мали, либонь, найкращі, крім росіян, можливості реалізувати себе як окремих особистостей у рамках Російської імперії. Українці, що володіли російською мовою, нічим не вирізнялись із загальноросійського гурту і не дискримінувались. Однак майбутнє української нації було під великим питанням, адже за таких умов українці могли перетворитися просто на котрусь етнографічну групу росіян. Отож, чим віддаленішим від осердя, «православного російського центру» був народ в імперії, тим дужче дискримінували його представників і водночас тим кращі шанси вони діставали, аби зберегти свої особливості як окремого народу. (Ситуація трохи схожа на життя північноамериканських індіанців, яких дискримінували, але не асимілювали через надто велику несхожість. Припинення дискримінації відкрило шлях для значно сильнішої асиміляції.) Тож українцям у цьому плані особливо пощастило — чи ні, залежно від того, як на це подивитися.

Тепер про «самодержавство». Вірність (лояльність) підданих державі та правлячій династії самодержців завжди являла собою основну будь–якої імперії, зокрема, Російської. Безпека і політична стабільність були пріоритетами для центру, тому вірність неросійського населення окраїн мала для нього першочергове значення. З погляду царського уряду становище етносів у неофіційній ієрархії народів імперії залежало від міри їхньої лояльності. Так, наприклад, більшість кочових народів (зокрема, калмики, кримські татари), горці Північного Кавказу, а після польських повстань — поляки, а також євреї, вважалися ненадійними підданими, проміжне становище займали, наприклад, грузини, а ось прибалтійські німці, фіни та вірмени до середини XIX століття вважалися за вірних слуг царя (поки процеси націєтворення у цих народів не зайшли так далеко, що їх стали сприймати як не таких уже відданих царських слуг).

А що ж українці? Як знає читач, історія україно- російських взаємин була вельми непростою, і про це пам’ятали імперські діячі XIX століття. Українців за різними стереотипами сприймали то як сумнівних і зрадливих, то як вірних і трохи кумедних. На

XIX століття, як відомо, найбільшого поширення набуло сприйняття їх як колоритних, але відданих царю та імперії малоросів. Проте і їх не оминули процеси націєтворення, і українці «знову спустилися по щаблях ієрархічної драбини» (А. Каппелер) внаслідок перших політичних вимог, висунутих українським національним рухом (кирило–мефодіївцями, громадами тощо). Відігравав свою роль і той факт, що українофільський рух часто розглядався в щільному зв'язку з польським рухом, який однозначно трактували як зрадницький щодо імперії. Тому попри вірність багатьох українців престолу, до народу як такого почали ставитися з деякою підозрою, фактично частково відродився давній стереотип зрадників — «мазепинців». Довести свою відданість імперії в другій половині XIX століття українцям можна було, повністю прийнявши російські культурні зразки і мову, відкинувши ідею існування українського народу як чогось окремішнього.

Отже, протягом XIX століття російська влада спочатку була толерантною до культурного відродження українців і навіть нерідко симпатизувала йому, але в другій половині століття національний рух набув політичного значення. Оскільки «малороси» сприймались як частина російської нації, будь–яке віддалення від російської мови та культури означало небезпеку для єдності російської нації і мусило бути подоланим.

Адже третім складником тріади Уварова була так звана народність. Це також досить непросте поняття. Якщо перші два — православ'я і самодержавство — були для імперії досить звичними, то народність являла собою безперечну новацію, засновану, однак, частково на дуже давніх традиціях. А саме: вона ґрунтувалась на думці про те, що взаємозв'язок монарха і народу в Росії не такий, як у Західній Європі, — цар є не просто головою держави, він є батьком нації, власне, батьком усіх народів імперії, і ці народи мають відчувати до свого повелителя щось більше, ніж звичайну повагу. Піддані царя мусили любити свого монарха, так само, як він (в ідеалі) любив їх і піклувався про кожного. Ліпше за будь–яких ідеологів, висловилася в годину краху цього (і за іронією долі, в годину зародження нового, але дуже подібного) погляду на відносини влади і людини Марина Цветаева:

В Європі ж, на думку Уварова та російських слов'янофілів, народ і монарх не відчували такого глибокого емоційного зв'язку, що й було ґрунтовною причиною революцій та інших катаклізмів.

Проте народність означала ще й фактичну побудову імперії на засадах панування культури одного, «головного», народу. Таким народом, як уже знаємо, взагалі вважали триєдиний за своєю суттю православний російський народ, що складавася з великоросіян, малоросіян та білорусів. Однак фактично домінувати мала великоросійська мова і культура, адже дві інші вважалися цікавими, але не самостійними й далеко не рівними російській мові та культурі місцевими різновидами, які не варті того, щоб їх плекати, тим паче, на шкоду першій. Фактично після Кримської війни 1853-1855 років та польського повстання 1863 року в Росії оформився справжній російський націоналізм (ми вживаємо цей термін як цілком нейтральний, не надаючи позитивного чи негативного змісту самому по собі поняттю), котрий, як націоналізм панівної нації, став боротися з такими самим національними спрямуваннями інших народів імперії. На озброєння російські націоналісти взяли філософські постулати відомого німецького мислителя Геґеля, котрий, як відомо, ділив усі нації на великі (творці історії) і так звані «неісторичні», роль яких в історії незначна і які мають асимілюватися великими, у чому Геґель убачав безсумнівний прогрес. Звісно, доба войовничих націоналізмів у великих європейських країнах потребувала такого вчення, і воно, як ми бачимо, з'явилося. Відродження практично «померлих», «неісторичних» націй прихильники Геґеля вважали непотрібною, навіть шкідливою справою. Не дивно, що частина російської інтелігенції теж із захватом сприйняла згадану теорію, застосувавши її до реалій Російської імперії.