Чтение онлайн

Звісно, дуже спокусливо назвати «українських Шульгиних» героями, а «російських» — зрадниками (чи навпаки — залежно від політичних поглядів). Проте наважимося стверджувати, що тут усе не так просто: наявність глибоких ідейних розбіжностей серед етнічних українців, схоже, свідчить про те, що українська нація наприкінці XIX століття перебувала в процесі становлення, формування, активними учасниками котрого по–своєму були і перші, і другі Шульгини–Шульгіни. Адже саме посилення гонінь на український рух 1907-1917 роках значною мірою сприяло тому, що українським діячам доводилось робити вибір — з ким вони. Члени київського «Клубу російських націоналістів» оголосили себе «богданівцями», а своїх супротивників–українофілів — «мазепинцями». За сприяння Столипіна «богданцівці» добилися рішення думського комітету про заборону викладати українською мовою в школах (1909 рік). Сам прем'єр–реформатор 1910 року видав циркуляр від 20 січня, згідно з котрим в імперії заборонялося реєструвати будь–які видавництва, товариства, засновані «інородцями», зокрема українські та єврейські. Фактично це означало… визнання українців неросіянами! Українці як політична нація (представлена передовсім інтелігенцією) стрімко переставали сприйматись як лояльні громадяни імперії, тому на них сипалося чимраз більше заборон.

Значною мірою дії влади та поліції були спровоковані діяльністю російських правих кіл, зокрема виданнями цензора українських книжок, лікаря за професією Сергія Щоголєва, котрий активно займався політичною публіцистикою і вважався чи не головним експертом з питань «українського сепаратизму». Щоголєв є автором двох фундаментальних досліджень на цю тему, які читаються як довідник для поліції стосовно неблагонадійних людей, видань і «шкідливих» теорій: «Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма» (Київ, 1912) та «Современное украинство. Его происхождение, рости задачи» (Київ, 1914).

Влада, як центральна, так і місцева, не могла не прислухатися до думок «експертів». 1914року були розігнані маніфестації з приводу заборони святкувати соту річницю від дня народження Тараса Шевченка, а київська міська влада затято відмовлялася ставити поетові пам'ятник у Києві, аргументуючи своє рішення дуже просто — «Шевченке в Киеве не бывать!» З початком Першої світової війни ці заборони сягнули свого логічного завершення — були закриті всі українські організації, зокрема «Просвіти», вкотре заборонено друк українських книжок (навіть дозволеного Синодом Євангелія), музичні вечори, концерти, фактично було розгромлено українські партії, більшість яких діяла після 1907 року нелегально. Проте українські діячі й далі працювали — через цілком легальні земства та кооперативні об'єднання, а також на еміграції. На початок Першої світової війни ставлення імперської влади до «свідомих українців» стало різко негативним, і ця нелюбов була обопільною.

Тепер кілька слів про економічний складник російської імперської політики щодо України в XIX століття. Дуже часто в науковій і особливо популярній літературі цю політику називають колоніальною, а Україну — колонією Російської імперії, причому непоодинокими є посилання на Леніна, чиїм визначенням України як «внутрішньої колонії» активно користувались українські економісти та історики 1920–х років М. Волобуєв, М. Слабченко та М. Яворський. Проте як матиме змогу переконатися читач, усе є не настільки однозначним.

Звісно, Росія мала справжні колонії (які були для неї сировинною базою та ринком збуту) — більшість азійських областей імперії (економічно, як Туркістан, або політично, як Сибір). З одного боку, народи, котрі проживали там, були на нижніх сходинках станової та культурної ієрархій імперії, велика територіальна й соціальна дистанція відокремлювала їх від російського імперського центру, «ядра». З другого боку, північно–західні окраїни імперії (Фінляндія, прибалтійські провінції та Польща) в економічному й культурному плані були набагато розвиненішими, ніж російський центр, і тому їх важко назвати колоніями. Як зазначає А. Каппелер, «важлива відмінність від колоніальних країн Заходу полягає в тому, що у структурованій за становим принципом Російській імперії не було поділу на імперський російський панівний шар та неросійські нижні шари. Правда, більшість політичної та військової еліти була російською або русифікованою, але перевага, що надавалася росіянам як народу, не була системою. Навпаки, порівняно з неросіянами їх нерідко утискали. Так, російські кріпаки та їхні нащадки були в гіршій правовій, економічній та соціальній ситуації порівняно з неросійськими державними селянами на сході або з фінськими, естонськими і польськими селянами на заході імперії. Ще 1897 року ступінь урбанізації і освіченості росіян був на середньому рівні, якщо зіставити їх з іншими етносами держави. Таким чином, у державного народу не було правових, економічних і соціальних привілеїв, що мало місце в західних колоніальних імперіях. Україна також не була класичною колонією Російської імперії. Не існувало як просторової, культурної та расової дистанції, так і правової дискримінації українців порівняно з росіянами».

Дійсно, складається враження, що протягом XIX— початку XX століття Російська імперія розглядала українські землі скоріше як регіон, приналежний до корінних російських провінцій, «ядра імперії». Звідси досить швидкі (інколи швидші за власне російські) темпи економічного, зокрема промислового розвитку в Україні, будівництво залізниць у другій половині XIX століття (спричинене військовими та економічними потребами). Наприкінці XIX століття дев'ять українських губерній стали основною житницею та одним з найважливіших промислових регіонів імперії. Водночас правдою є і те, що Україна несла непропорційно великий податковий тягар, до того ж прибутки, отримані з України, значною мірою не поверталися до неї. Будівництво промислових об'єктів та залізниць часто не враховувало інтересів населення українських губерній, могло збігатись, а могло і не збігатися з ними, бо здійснювалося, маючи на меті виключно імперські інтереси. Хибно також уважати, що українські губернії були повністю «вплетені в тканину економіки імперії» і нічим не відрізнялись від губерній Центральної Росії — в Україні була менш поширена земельна громада (община), не дивно, що тут на початку XX століття столипінська аграрна реформа мала найбільший успіх. Те, що в українській економіці другої половини XIX століття домінував російський і західноєвропейський капітал, не свідчить про колоніальний статус України — адже вона не була лише «сировинною базою та ринком збуту імперії», тут розвивалися чимало передових галузей промисловості й сільського господарства (кам'яновугільна, чавуноливарна, сільськогосподарче машинобудування та паровозобудування тощо). Загалом, якщо українські землі у складі Російської імперії і були колонією, то в усякому випадку, доволі нетиповою для епохи колоніалізму. Термін «внутрішня колонія» є досить слизьким і нечітким, радше таким, який б'є на ефект, і ми погодимося з А. Каппелером, котрий пропонує взагалі не називати українські губернії колонією, аби не плутати їх зі справжніми колоніями. Все це, звісно, не означає, що українські землі не зазнавали економічної експлуатації, а український народ не страждав від різноманітних обмежень і заборон — про них ми вже сказали чимало. Просто речі все ж таки варто називати своїми іменами…

Окремим цікавим питанням є те, як ставилися до українців взагалі та українського руху зокрема російська громадськість, а точніше — та її частина, що не солідаризувалась із державною політикою стосовно українців. Адже добре відомо, що в XIX столітті існували вельми щільні зв'язки між освіченими українцями та росіянами, особливо у великих містах України. За словами сучасного дослідника Девіда Сондерса, російська суспільна думка всіхбез винятаку політичних таборів першої половини XIX століття ставилася здебільшого позитивно до України й українців. Цікавість до української мови («малороссийского наречия»), літератури та історії була великою, внесок України в загальноросійську та слов'янську культури — загальновизнаним. Як ми вже згадували, Шевченко був популярний не лише серед земляків, а й значною мірою серед російської освіченої публіки, надто ж — ліберальної орієнтації. Так само популярними були твори І. Котляревського, сентиментальні повісті Г. Квітки–Основ'яненка, оповідання та повісті М. Гоголя. Зміни почалися тоді, коли стала змінюватись і політика імперії щодо українців — наприкінці 1850–х років, щойно колишні кирило–мефодіївці повернулись із заслання і змогли публічно заявити про свої погляди. Стосовно кирило–мефодіївців обидва табори російських ліберальних інтелігентів, так звані «слов'янофіли» (виступали за пошук Росією своєрідного шляху розвитку, проголошуючи існування православної слов'янської цивілізації) та «західники» (закликали орієнтуватись на західноєвропейський шлях суспільно–політичного та економічного розвитку) мали не до кінця визначену позицію. Слов'янофіли скоріш виступили проти політизації українського руху, відомий діяч–слов'янофіл О. Хомяков назвав кирило-мефодіївців «малоросами, зараженими політичним безумством». Пантелеймон Куліш у листі до ще одного помітного представника цього самого табору, С. Аксакова, писав 1858 року: «Мы имеем протав себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков–недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа». Західники (Т. Грановський, О. Герцен) висловлювали певні симпатії до українських прагнень, проте для них проблеми українців не були аж надто важливими — вони прагнули пробудити від віковічної сплячки всі народи імперії, вказавши їм слушний, як їм здавалося, шлях до прогресу. Зокрема, Олександрові Герцену належить фраза про те, що якщо Росія зупиниться у своєму русі вперед, до поступу, «тоді не тільки Польщі, не тільки Україні не ‘слід лишатися з Росією, але слід їм об'єднатися, іти на Москву і розгромити цю велетенську будову рабства».

Російські ж радикали, зокрема народники, також не надавали особливого значення національному питанню, а саме боротьбі українських інтелігентів за визнання українців окремою нацією, однозначно віддаючи перевагу ідеї соціального визволення мешканців імперії з–під гніту самодержавства. «Народницький соціалізм» мав стати панацеєю від усіх негараздів, від яких потерпала царська Росія. Як ми вже згадували, серед народників було багато українців, вони підтримували певні контакти з українським рухом. Проте в цілому українофіли здавалися народникам надто поміркованими й аполітичними, а народники українофілам — вельми небезпечними і, можливо, навіть дещо аморальними, зважаючи на тактику терору. Крім того, українофільські діячі (наприклад, В. Антонович) звинувачували народників у тому, що ті підбурюють українську молодь на небезпечні й непродумані вчинки, себто фактично «крадуть кадри» для розбудови «української справи». Загалом українці, що брали участь у народницькому русі, поступово асимілювалися більш потужним російським середовищем.

Попри всі розходження соціалістів–народників і соціал–демократів 1890–х років — початку XX століття, їхнє ставлення до українського національного питання було навдивовижу схожим: найдужче важила солідарність на основі класових моментів, а національне питання мало бути розв'язане тільки після революційних перетворень у російському суспільстві. Зокрема, погляди ідеологів російської соціал-демократії до 1917 року на українське питання були плутаними, суттєво залежали від ситуації. Дехто з них схилявся до ідеї вільної федерації народів Російської імперії. Більшовики ніколи не втрачали шансу покритикувати імперський уряд за антиукраїнські заборони, як це робив Г. Петровський. Щоправда, Володимир Ленін мав свій, далеко не простий, погляд на національне питання. До 1917 року він уважав, що всі нації мають повне право на самовизначення аж до відокремлення, проте чим більше можливостей буде надано таким націям на практиці, тим менше вони мусять цього прагнути, адже в соціалістичній державі всі їхні права і так будуть захищені, а прагнення — враховані. Члени РСДРП твердили, що цілком законне відокремлення націй пригноблених від нації гноблячої (націоналістичні прояви з боку перших Ленін на словах розцінював позитивно — до певного часу) не означає прагнення до творення малих держав замість великих, де сконцентровано пролетаріат, який має стати вибухівкою для світової революції (і взагалі великі держави «більше служать інтересам мас і прогресу»). А будь–що, що розділяє пролетарів, соціал–демократи вважали безперечно шкідливим. Такі суперечливі погляди Леніна та інших більшовицьких лідерів дошкульно критикував у перші роки Першої світової війни український марксист Леонід Рибалка–Юркевич, котрий мешкав у Женеві, там само, де й майбутній вождь світового пролетаріату. Юркевич резонно питав у Леніна на сторінках своєї брошури «Русские социал–демократы и национальный вопрос»: то чи більшовики є прихильниками самовизначення народів, чи ні? Підозри (як показала історія, вельми слушні) у Юркевича викликали тези Леніна про «добровільну відмову націй від відокремлення (див. вище), ідея того, що демократична російська республіка надасть усім націям колишньої імперії всі необхідні права, а особливо — ленінська ідея «злиття націй» для подальшої боротьби проти соціального гноблення — те, що Ленін називав «пролетарським інтернаціоналізмом». Юркевич звинувачує Леніна в тому, що цією ідеєю той прикриває звичайну асиміляцію панівними націями націй пригноблених, а «визнання скінченності подальшого злиття націй» ніяк не можна узгодити з правом на самовизначення, тому ця теза є нічим іншим як гаслом войовничого імперіалізму. Слова Юркевича дуже скоро виявилися пророчими.

Проте поки що більшовики були невеликою і не надто впливовою радикальною партією. Інші російські партії лівого та крайнього лівого спрямування (есери, анархісти) так само не бачили потреби в «національній обмеженості», вважаючи все це вчорашнім днем і шкідливою для побудови їхніх утопій справою. Цікавішим було ставлення до українського питання налівоцентристських партій та організацій в імперії початку XX століття. Мова йде щонайперше про ліберальну «опозицію його величності» — кадетів, котрі мали багато прихильників в Україні та серед власне української інтелігенції, котру приваблювала поміркована кадетська програма, яка передбачала реформування імперії до чимдалі більшої демократизації. Лідери партії конституційних демократів (скорочено КД, кадетів), такі як Павло Мілюков та Петро Струве, визнавали наявність українського питання. Проте кадети були насамперед патріотами Великої Росії, хай і виступали за її демократизацію, тому прагнули зміцнити її шляхом поступок окремим народам, перш за все тим, що вже являли собою повноцінні нації, хоч і без державного статусу. Малися на увазі зосібна поляки та євреї — пом’якшити політику щодо них закликав Струве. Про українців, білорусів і литовців та їхні політичні права мова не йшла — це вважалося зайвим. Проте безглузді, на думку російських лібералів, заборони української мови мали бути скасовані, аби спрямувати український рух з небезпечного для імперії політичного річища в цілком мирне, культурницьке. Гадаючи, що насправді розбіжності між українцями та росіянами є мізерними, чимало російських лібералів уважали, що поступки в культурній сфері можуть навіть загалом зняти «українське питання» з порядку денного — мовляв, український рух існує лише поки його забороняють, як реакція на імперську політику (такий погляд на проблему дотепер трапляється у висловлюваннях окремих російських політиків, що претендують на аналіз подій сторічної давнини). Під тиском кадетів–українців лідери партії виступили на захист українських національно–культурних прав з думської трибуни — зокрема, 1909 року це зробив Павло Мілюков. А 1913 року проти антиукраїнських обмежень і заборон виступили як кадети, так і чимало найнесподіваніших осіб — більшовик Петровський (згодом відомий діяч Радянської України), близький до трудовиків Олександр Керенський, волинський єпископ Никон (останній, як і кадети, вважав, що ліпше дозволити українцям школу їхньою рідною мовою, ніж заборонами розпалювати «мазепинство»). У цілому ж варто погодитися з Т. Гунчаком та Я. Грицаком — українські діячі дореволюційного періоду мали чудову нагоду переконатися, що навзагал ліберальна російська інтелігенція, навіть опозиційно налаштована щодо царського режиму, не надто схильна до ідеї надання українцям якихось політичних прав, тим паче, якщо це загрожуватиме цілісності імперії. Натомість позиція радикалів теж була багато в чому схожою, хоча (як у випадку з більшовиками) і дещо більш невизначена. Згодом ці підозри вагомою мірою справдилися під час української революції.

Утім, можливо, читач запитає, як ставилась до українців та їхніх прагнень звичайна російська публіка, освічена і не дуже (просто в першої було значно більше шансів донести до нас свої думки у формі спогадів, щоденників тощо, ніжу другої)? Якими були стереотипи щодо українців в імперії в цей період? Як ми вже казали, для українців у другій половині XIX столітті існувало три основні терміни — малороси, хохлита мазепинці.

Термін «малороси» був найбільш нейтральним з усіх трьох, активно вживався протягом усього XIX століття. Твердження А. Каппелера про те, що так називали українців, що ступили на шлях сходження соціальною драбиною і прагнули влитись до російського суспільства, через що вважалися, попри деякі мовні й культурні особливості, частиною російського народу, в принципі є слушним для другої половини XIX століття, для першої — це слово скоріше позначало всіх українців загалом.