Чтение онлайн

революції обмеження на друк українською мовою було нарешті знято. За підрахунками Я. Грицака, за період з 1876 до 1904 року цензори пропустили лише близько ЗО % поданих на їхній розгляд українських рукописів. Українському руху в Російській імперії було завдано потужного удару, проте він вижив усупереч ініціаторам Емського указу.

До речі, ще один цікавий факт з історії україно-російських взаємин кінця XIX століття, пов'язаний з однією з дійових осіб попереднього сюжету. Іронія пані Кліо, музи історії, безмежна. Мало хто з киян і гостей української столиці знає, що окраса Софійського майдану Києва, пам'ятник Богданові Хмельницькому, був поставлений за ініціативою київської громадськості й насамперед… Михайла Юзефовича, який очолив комітет з його спорудження! Горда кінна статуя Хмельницького, створена білоруським скульптором Михайлом Микешиним і урочисто відкрита 1888 року, мала символізувати, звісно ж, єдність «російського народу», маючи на собі таблички «Волим все под царя восточного, православного. Богдану Хмельницкому — єдиная неделимая Россия» (Широку таблички прибрали). За початковим проектом, зрештою так і не реалізованим, кінь Богдана мусив топтати фігури єврея, поляка та єзуїта, а внизу на постаменті мали бути бронзові барельєфи з зображенням перемог Хмельницького, а також українця, білоруса й росіянина, котрі слухають кобзаря. Одначе і в спрощеному (через брак коштів) варіанті пам'ятника російські праві газети радо вбачали символ, котрий не надто тішитиме око київських «жидів та поляків». Неоднозначно сприймали монумент, котрий частково копіював відомого петербурзького «Мідного вершника», і деякі тогочасні українці — так, галицький письменник і поет Осип Маковей 1897 року без надто великої поваги писав:

Політика Російської імперії щодо українського руху до самої революції 1905-1907 років була витримана в дусі Емського указу. Імперські чиновники та російські праві діячі й надалі вважали, що мовні заборони були спрямовані проти тих небагатьох українських інтелектуалів, підбурених Польщею (згодом Австро- Угорщиною, тільки–но остання почала сприйматись як ворог Росії в майбутньому протистоянні у Східній Європі через зближення з Німеччиною), які намагалися з російських діалектів та регіональних культур штучно створити писемні мови та розвинені культури, щоб роздробити російську націю й дестабілізувати царську імперію. З погляду національно активних українців, у цьому випадку йшлося про агресивну політику русифікації. Утім, протягом останніх десятиліть існування Російської імперії політика її владних кіл щодо українців зазнала певних змін. Через ослаблення українського руху наприкінці XIX століття увага імперських чиновників надовго відволіклася на серйознішу, на їхній погляд, загрозу — євреїв, поляків та німців. Російські націоналісти і частково сама російська держава намагалися (інколи успішно) використовувати антисемітизм, антипольські й антинімецькі тенденції заради інтеграції всіх православних східних слов'ян у «єдину і неподільну Росію». Відомий російський публіцист українського походження А. Стороженко писав таке: «Закон 1876 года принес огромный вред русской власти, ибо вызвал раздражение в малорусских кружках, незараженных социализмом». Мовляв, заборона «малоруського патріотизма» в Росії виштовхнула його за кордон, де російська влада вже не могла контролювати його розвиток. «С 1876 года как малорусским патриотизмом так и украинским социализмом стали играть враги России: иудеи, масоны, немцы, поляки — в самых разнообразных комбинациях» [2] . Дійсно, коли охоплені національною ідеєю українці вдалися до протистояння процесу поглинення своєї культури і мови російськими мовою й культурою, союзниками українського національного руху могли стати саме євреї, поляки та німці. Втім, попри серйозні спроби співпраці, з такого співробітництва не вийшло того, чого так боялися російські публіцисти — через складне переплетіння інтересів згаданих націй у межах імперії.

Початком нової доби в стосунках українського руху та Російської імперії став 1905 рік. Розмови про скасування репресивних законів щодо української мови та культури велися вже давно (причому зауважмо — не тільки українськими громадськими діячами, а й імперськими чиновниками, які не розуміли, що за небезпека може йти від україномовних книжок і п'єс; навіть сам автор циркуляра 1863 року, граф Валуєв, сумнівався в ефективності політики суцільних заборон). Проте тільки 1904 року сталися певні зрушення в цьому напрямі — Святіший Синод Російської імперії дозволив надрукувати український переклад Біблії, а Рада міністрів звернулася до Академії наук та київського губернатора з запитом щодо можливості зняти заборони. Відповідь була цілком позитивною — зокрема, відомі філологи Федір Корш та Олексій Шахматов підтвердили, що українська мова є окремою слов'янською мовою, а отже, має право на існування як мова літературна.

Офіційно за царським маніфестом від 17 жовтня 1905 року в Російській імперії було запроваджено свободу друку, але насправді місцеві чиновники нерідко й далі гальмували скасування Емського указу, посилаючись на брак інструкцій щодо нього (спеціальне розпорядження про скасування заборон на друк українською мовою вийшли аж у травні 1907 року). 1906 року в українських губерніях у склад і Російської імперії розгорнувся небачений за масштабами український культурницький рух — почали з'являтись україномовні газети («Хлібороб», «Громадська думка» тощо). Загалом наприкінці 1906 року вже виходило близько двох десятків українських періодичних видань, які друкувалися в 15 українських видавництвах. Проте чимало газет і журналів майже одразу зникали через брак коштів — за відсутності заможної, зацікавленої в українському русі вітчизняної буржуазії та бідності селянства на наявність широкого кола меценатів годі було сподіватися. Євген Чикаленко, відомий український діяч цього періоду й один з небагатьох меценатів українського руху, писав, що для того аби розвиватись, українська преса потребувала національно свідомого суспільства, а щоб таке суспільство виникло, потрібна була згадана преса. З'явилася ціла мережа товариств «Просвіта» (35 на середину 1907 року), почали відкриватись україномовні відділення в університетах Харкова й Одеси (в Києві це зробити не вдалося через протидію самої ж адміністрації університету). Активно розвивався кооперативний рух в українських селах, котрий давав змогу встановити тривалі зв'язки інтелігенції та селянства.

Більше того — вперше у своїй історії українці дістали можливість легально зайнятися політикою. Виниклі ще в перші роки XX століття партії лівого (соціалістичного) та лівоцентристського спрямування (за практично цілковитої відсутності правих партій) частково легалізувались і почали парламентську діяльність у Першій та Другій Державних Думах (діяли з травня 1905 по червень 1907 року) у складі так званої «Української думської громади». Головні питання, які ставили думські депутати, стосувалися розподілу поміщицьких земель та освіти, а й цього було досить, аби стурбувати уряд і російських правих, адже з думської трибуни українські діячі спробували порушити українське питання в рамках усієї імперії, популяризуючи його.

Д ля царських чиновників була справжнім шоком поява «майже нізвідки» якихось українців, інформація про котрих як про народ заполонила шпальти місцевих видань. Як було не побачити тут небезпечний сепаратизм, та ще й разом з небезпечними лівими, соціалістичними, ідеями? Адміністративний тиск на український рух не припинявся навіть протягом революції. Офіційних заборон тепер не було, однак чиновники різних рівнів, церковні ієрархи забороняли своїм підлеглим передплачувати і читати українські видання, про небезпеку з боку українського руху говорили священики на проповідях у церквах. Поліція постійно шукала приводів для закриття чи призупинення діяльності українських видавництв, газет та культосвітніх організацій. Репресії особливо посилилися після розгону Другої думи в червні 1907 року та ухвалення нового виборчого закону, котрий позбавляв права голосу більшість мешканців імперії, зокрема обмежуючи виборчі права робітників, селян та «інородців». Тому в Третій і Четвертій Думах (діялив 1907—1912та 1912-1917 роках) української громади не було, а в Україні активізувалися праві російські сили. У березні 1908 року за сприяння прем'єра Російської імперії Петра Столипіна в Києві було створено «Клуб русских националистов», який мав боротися проти «польського впливу та українофільства». Після поразки революцій 1905-1907 років російські праві спробували взяти широкомасштабний реванш. Центром цього руху став Київ, а головними дійовими особами — не лише росіяни, а й українці, які вважали себе малоросами, відданими громадянами імперії. Нерідко розкол проходив навіть у межах одного роду — надзвичайно показовою в цьому плані є історія роду Шульгиних(україномовні представники роду писали своє прізвище саме так, а російськомовні, коли їм доводилось писати своє прізвище українською, вживали підкреслено російський варіант « Шульгіни»), котрий мав козацьке походження (з Хорольського повіту Полтавської губернії). Шульгини мали родинні зв'язки з Полуботками, Скоропадськими, Апостолами, Самойловичами). У цій історії як у краплині води відбилося непросте становлення національної ідентичності, того, що означало бути українцем чи росіянином наприкінці XIX — на початку XX століття.

Отже, знайомтеся.

Шульгин (Шульгін) Яків Миколайович(1851-1911) — український історик, громадсько–культурний діяч, педагог. Народився в Києві. 1874 року закінчив історико–філологічний факультет Київського університету. Учень В. Антоновича та М. Драгоманова. Викладав у київських і одеських гімназіях, був членом «Старої громад и». 1874 року за участь в українському національному русі пана Якова заарештували та вислали на чотири роки до Красноярська. Після повернення із заслання працював у банку в Єлисаветграді. 1899 року повернувся до Києва, де викладав історію в гімназіях, співпрацював у журналі «Київська старовина», був членом «Наукового товариства ім. Шевченка» у Львові, членом Історичного товариства Нестора–Літописця та секретарем Українського наукового товариства в Києві. Створив кілька праць з історії Лівобережної України другої половини XVII-XVIII століть. Особливим зацікавленням Якова Шульгина була Коліївщина.

Помітний слід в українській історії залишили і двоє синів Якова Шульгина — Олександрта Володимир.Обидва пішли шляхом батька, взявши активну участь в українському русі. Олександр теж став істориком і публіцистом, громадським і політичним діячем, дипломатом часів української революції 1917-1921 років. Закіничив історико–філологічний факультет Петербурзького університету, викладав у педагогічних училищах і гімназіях Петербурга. Був одним з активних діячів українського земляцтва, ініціатор створення Союзу українських студентських земляцтв у Росії. Член Центрального комітету Української радикально–демократичної партії (з 1917року—Української партії соціалістів–федералістів, УПСФ). За часів української революції був членом Центральної ради та Генерального секретаріату, з липня 1917 до січня 1918 — генеральний секретар міжнаціональних справ. На цій посаді Олександр Шульгин сприяв порозумінню серед народів колишньої імперії, був ініціатором З'їзду народів Росії в Києві. Брав участь у підписанні 1918 року Брестського миру з Німеччиною та іншими країнами Четверного союзу, за гетьманування Павла Скоропадського був послом Української держави до Болгарії, згодом очолював делегацію УНР на Паризькій мирній конференції, брав участь у роботі Ліги Націй. У 1929-1939 роках був очильником Головної Української еміграційної ради. На еміграції Олександр Шульгин не забував і про науку — він став засновником і головою Українського академічного товариства в Парижі, а також віце–президентом Міжнародної вільної академії наук у Парижі. Наукова діяльність сина дослідника Коліївщини була пов'язана з вивченням новітньої західноєвропейської історії, але він є також автором цілої низки публіцистичних праць, присвячених історії українського національного руху. їхні назви говорять самі за себе — «Політика» (1917), «Україна і червоний кошмар» (1927; фр. мовою), «Україна проти Москви» (1935; фр. мовою), «Без території» (1934), «Державність чи Гайдамаччина» (1934).

Володимир Шульгин (1894-1918) не встиг стати видатним істориком чи політиком (хоча був активним діячем Української студентської громади). Просто не встиг, адже бувши студентом, узяв участь у трагічному бою під Кругами, де й загинув, не менш переконливо за батька і брата засвідчивши вірність своїм переконанням.

Проте «українські» Шульгини мали достатньо дивних, як могло б видатися на перший погляд, родичів. Мова йде про Віталія Яковича та його сина Василя Віталійовича Шульїїних, найзапекліших борців проти українофільства й сепаратизму в Києві другої половини XIX — початку XX століття.

Віталій Якович Шульгін (1822-1878) за освітою також був істориком, гарним лектором, автором непоганих підручників з російської історії, в котрих чільну увагу приділяв історичним особам та розвитку культури, професором Київського університету, а також редактором заснованої ним щоденної літературної і політичної газети — «Киевлянин», яка мала різко шовіністичний, антиукраїнський напрям, бо в ній Віталій Шульгін з колосальною впертістю пропагував фактично одну–єдину думку: «Південно–Західний край російський, російський, російський!»

Його син Василь Шульгін (1878-1976) — став відомим на всю Росію політичним і державним діячем, публіцистом. 1900 року закінчив юридичний факультет Київського університету. Юрист за фахом, Василь Шульгін обирався до складу Третьої і Четвертої Державної думи від Волинської губернії (бо володів маєтками на Волині), а протягом 1911-1919 років (з перервами) видавав «Киевлянина» (а в 1918 року — подібного ж спрямування газету «Россия»). 2 (15) березня 1917 року Василь Шульгін разом з Олександром Гучковим прийняв зречення останнього російського царя Миколи II. У період гетьманату Скоропадського жив у Києві, увійшовши до складу «Київського національного центру», який виступав проти влади гетьмана П. Скоропадського, за відновлення «єдиної і неподільної Росії». Згодом Шульгін тісно співробітничав з генералами А. Денікіним і П. Врангелем, разом з військами останнього 1920 року емігрував. З 1920 мешкав у Югославії, Франції, Польщі. Василеві Шульгіну не можна відмовити в особистій відвазі — мало того, що він безліч разів важив життям підчас громадянської війни, в 1925-1926 роках він нелегально відвідав СРСР з фальшивим паспортом, побувавши в Ленінграді, Москві й Києві (написав 1927 року спогади про цю поїздку— «Три столицы»). 1945 року Василь Шульгін був заарештований радянськими спецслужбами, вивезений до Москви і засуджений до тюремного ув'язнення (був змушений каятись, «визнавати помилки»). Після звільнення 1956 року жив у Володимирі, де й помер, маючи 98 років. Василь Шульгін відомий перш за все як автор антиукраїнських і антиєврейських книжок, зокрема: «Что нам в них не нравится. Об антисемитизме в России», «Украинствующие и мы», а також цікавих, хоч і вельми тенденційних мемуарів «Дни», «Годы. Воспоминания бывшего члена Государственной Думы» та «1920–й год» [3]