Чтение онлайн

Не менш гнівно картав поет і перекинчиків з українського панства, зокрема гетьмана Кирила Розумовського — фаворита двох цариць, та ту козацьку старшину, яка перебігала на бік царизму й лакействувала перед ним, зрозуміло, не без користі для себе.

У тій же поемі Шевченка «Сліпий» запорожці з осудом говорили про те,

Ще б пак не лизати! Адже тільки колишньому свинопасу Кирилові Розумовському монархині одміряли десятки тисяч десятин землі з 25 000 кріпаками на них, а він, ставши графом, гетьманом і фельдмаршалом, у свою чергу ще до «Жалованої грамоти…» роздавав старшині у «вічне і потомствене своє володіння» козацькі землі та вільних селян. Стосовно глумливих слів «пудром осипались», то вони йшли від тодішнього іноземного звичаю носити парики з буклями, що їх обсипали пудрою і які були «нечесані» (мабуть, звідси і «гетьман Нечеса»). Почало рядитися в такі парики й українське панство, що викликало серед народу безпощадне глузування. У поемі «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…» про тих вірнопідданих «слуг і підніжок» царів та королів, про «ясновельможних гетьманів» й фальшивих «народолюбців» він саркастично писав:

Т. Шевченко не випадково скористався «ліврейною мовою» генеральної старшини, зокрема епістолярієм багатьох гетьманів, які в листах і петиціях польським королям, а потім російським царям іменували себе «нижайшими слугами и подножками». Наприклад, у чолобитній 14 січня 1734 р. імператриці Анні Іоаннівні Данило Апостол підписався «При том… державную Вашего императорского всепресветлейшего величества верный подданый, всенижайший раб и подножок, Войска Вашего императорского величества Запорожского обоих сторон гетман». Й справа була не лише в тогочасному епістолярному кліше, а в самій суті, бо ж виклянчузалися подаяния. За це і картав поет все панство, особливо ж «презавзятих патріотів» типу «потомка гетьмана дурного», кріпосника Петра Скоропадського в поезії «П. С.».

Після скресання й очищення від льоду Дніпра 22 квітня 1787 року знову зігнали киян-зівак на київські кручі для проводжання «августійшої». На Подолі Катерину II зі свитою чекало 80 галер, 3 000 чоловік обслуги та по 12 музикантів на кожній палубі. Найкоштовніше була прибрана галера, призначена для «обожаемой монархини». Грала музика, вірнопіддані чини і натовп кричали «ура», снували з червоними прапорцями більші й менші човни, салютували гармати.

Подорож у «золотій галері» вниз по Дніпру «лютого ворога» України, «голодної вовчиці» Катерини II із численним панством на основі переказів частково також відтворив Т. Шевченко у поемі-містерії «Великий льох». Зокрема, українську привілейовану старшину поет змалював в образі ненависної ворони, яка щедро «шинкувала та кров розливала» своїх же земляків, запродувала ляхам і туркам «вольних козаків», а за царську милість бути дворянами насипала козацькими тілами могили — «бурти на Орелі», виганяла аж до річки Ладоги, гатила українцями болотисті місця на півночі під час будівництва всіляких укріплень і фортець.

Нагадаємо, що про це йшлося й у відомій «Книзі буття українського народу» — маніфесті членів Кирило-Мефо-діївського товариства. Там констатувалося, що «підла німка» Катерина II «доконала козацтво і волю, бо, одібравши тих, котрі були на Україні старшинами, наділила їх панством і землями, понадавала їм вільну братію в ярмо і поробила одних панами, а других невольниками». Тому кирило-мефодієць Шевченко не щадив «своє» українське панство, навіть дрібноликих чиновників із «цинковими гудзиками», які забували материнську мову та по-лакейськи терлися біля імператорського двору. Не схвалював Він і наївну віру простолюдинів у «добру» царицю Катерину II.

Про кількагодинну зустріч у Каневі Катерини II з колишнім коханцем, а тоді вже польським королем С. Понятовським можна було б і не згадувати, якби не одна вельми «пікантна» подробиця. До Києва імператриця з різних причин короля не запросила чи не пустила. Він хотів зустрітися з нею не як король польський, а як «граф Понятовський», певно натякаючи тим на інтимну близькість у молодості, коли німкеня завагітніла від нього. Але звідтоді збігло чверть століття, цариця змінила десятки партнерів у своїй спальні.

Король постійно нагадував про себе. Цариця відмовчувалася. Тоді Понятовський послав Дмитрієву-Мамонову «за заслуги» найвищий польський орден Білого Орла. Катерина II, мабуть, «зрозуміла «натяк» і звеліла Дмитрієву-Мамонову особисто вручити Понятовському «за віру і вірність» оздоблений коштовними діамантами російський орден св. апостола Андрія Первозваного.

Короткочасна зустріч з Понятовським у присутності свити і Дмитрієва-Мамонова була досить офіційною й нагадувала цинічний фарс. Після сякої-такої розмови Катерина II.поспішила розкланятися, і Понятовський лишився біля розбитого корита. Д його свиті імператриця звеліла сипнути всіляких «дурничок» на суму понад 20 000 карбованців. Колишні коші Запорозької Січі «матінка» намагалася подальше обминути, їдучи цугом…

Зовсім іншою, діловою, була зустріч Катерини II в Херсоні з австрійським імператором «Священної Римської імперії» Иосифом II, який приїхав до Росії під іменем «графа Фалькенштейна». Це була запланована, не така вже і таємна дипломатія представників «освіченого абсолютизму» для укладання політичних угод, у тому числі й про розчленування польських земель. Не лише австрійського імператора, а і його свиту не оминула російська цариця ласкою. Першому секретареві кабінету вручили перстень вартістю 2 800 карбованців, другому секретареві — за 2 275 карбованців, лейб-хірург отримав перстень дешевший — за 1 300 карбованців, духівникові Иосифа II перепав подарунок на 1 115 карбованців, прислуга вдовольнилася «дрібними» на пару тисяч карбованців, а бравим офіцерам, що супроводжували галери по Дніпру від Києва до Кайдак, перепало 8 245 карбованців.

Про перебування цариці в Херсоні згадувала Н. М- Мордвинова — дочка російського флотоводця адмірала М. С. Мордвинова, який служив у Херсонському адміралтействі й брав участь у «великолепной встречи» імператорського кортежу. «Ще до наближення до Херсона, аби не обрид государині вид новоросійських степів, коли вона їхала по Дніпру, — писала Мордвинова, — Потьомкін наказав пригнати до берегів табуни коней і стада корів та овець, щоб оживити види, а в долині влаштовував декорації, які досить живо відтворювали міста й села». Для споглядання спуску корабля в Херсоні збудували спеціальну баржу для царедворців, прикрашену парусами із парчі та золотими китицями, на що Катерина II не без явного задоволення сказала: «У нас за недостатком холста употреблена парча на паруса». Що ж, гіркий дотеп із проекцією на майбутнє в адресу добровільних служак…

Щедро роздавала Катерина II «милості» і в Криму. Наймогутнішому фаворитові Г. Потьомкіну подарувала маєток Алупку. Генералові О. Каховському відсипала 10 000 грошима і пожалувала табакерку з вензелем вартістю 2 500 карбованців, його братові В. Каховському — б 000 карбованців, іншим чиновникам — подарунків на ЗО 000. Ласим до всяких брязкалець сестрам і родичкам кримського хана Шагін-Гірея III та мурз за «добровільне приєднання» Криму до Росії було милостиво роздано золоті сережки, коштовні персні десь на 5 000 карбованців, і всі були цілком задоволені. Натомість «доблесним нижнім чинам», покаліченим солдатам, матросам і біднякам перепало всього по одному карбованцю. Такий «хліб насущний» отримали ті, хто творив славу і велич Росії.

Роздавалися «вельможним» гроші, чини, ордени, дарунки й тоді, коли поверталася «російська Мінерва» іншим шляхом через Україну до Петербурга. У Полтаві спеціально для неї підготували й розіграли під наглядом Потьомкіна велетенський спектакль із відтворенням Полтавської битви. Катерина II лишилася вдоволеною й пожалувала тут давньому фаворитові-любаснику високий титул: «граф Таврійський»; не обійшла і генералів та вищих офіцерів, одміряла духовенству 5 000 золотом. «Родичеві» Г. Потьомкіна графові Браницькому вручила табакерку зі своїм портретом вартістю 2 500 карбованців. Між іншим, табакерку з вензелем отримав і О. Суворов, але за справді ратні заслуги. Прості полтавці удостоїлися «чарівної усмішки» й помахування рукою благодійниці з колись «голубими очима».

Помпезно зустрічало імператрицю градоначальство і панство Харкова та краю. Все повторювалося, як і в інших містах: тріумфальні ворота, розкішні бали-маскаради і прийоми, пишні фейерверки, музика і співи хору, тепер уже харківських «воспитанников», всепідданнійші промови губернського начальства і дворянства, милостивий допуск вибраного кола поміщиків до цілування руки імператриці. Враховуючи досвід Києва й інших українських міст, харківському генерал-губернаторові Чорткову було видано наперед спеціальний циркуляр, яким наказувалося простим харків’янам «изъявлять радостные восклицания», кидати під колеса карети квіти, солдатам під гарматну стрілянину й передзвін усіх монастирських та церковних дзвонів кричати «ура». Натомість суворо заборонялося з’являтися на вулицях жебракам, калікам та всім мешканцям у «розвращенных и разодранных одеждах», подавати цариці будь-які прохання і скарги. За невиконання таких приписів чекало биття канчуками.