Чтение онлайн

В інших варіантах цієї пісні царицю названо «вражою бабою», «вражою німкою», «вражою матір’ю», а за розпусту — «вражою сукою». Пісня не просила, а вимагала вернути народу «нашу Україну» з усіма колишніми вольностями і правами. Поряд з Катериною II та «крулем» Понятовським у народних піснях, зокрема в такій, як «Що настало тепер в світі, трудно спогадати», називаються польські магнати-кріпосники Потоцькі, Ржевуські, Пу-лавські, Браницькі та інші, які не лише сприяли розподілу й занепаду Польщі, а й немилосердно обдирали підданих на Правобережній Україні і всі разом «край загубили».

Велика кількість історичних віршів та. народних пісень («Ой Боже наш милостивий», «Світ великий, край далекий, та ніде прожити», «Ой з-за гори, з-за лиману», «Ой не жалуйте ви, славні запорожці», «Та ж славне було Запорожжя», «Чорна хмара наступає, дробен дощик з неба» та ін.) відтворює злодійське зруйнування Катериною II Запорозької Січі. Народнопісенні твори здебільшого відповідають фактичному перебігові та узагальненню сумних для України подій XVIII ст. Знавець народнопоетичної творчості П. Житецький наголошував на особливостях багатьох таких віршових творів і пісень, з яких виразно і ясно усвідомлювався той чи інший історичний момент народного життя, часто позначений і конкретною хронологічною датою. Особливо ж це стосувалося трагічного моменту в житті українського козацтва.

Вже говорилося, першим почав плюндрувати Запорозьку Січ Петро І після шведської навали. Скориставшись тим, що частина старшин і козацтва були на боці Мазепи, якого до 1709 р. підтримував і сам цар, він послав регулярні війська і зруйнував січові укріплення. Та була й інша, найголовніша для царизму, причина позбавитися Запорозької Січі — цього незгасного вогнища антифеодальної боротьби у Російській імперії. В одній царській грамоті прямо говорилося, що непокірні запорожці є «бунтовщиками» й тому підлягають «гневу и достойны быть казни и разорения». З цими канібальськими мріями царизм ніколи не розлучався. На запитання Катерини II, чого хочуть запорожці, Потьомкін категорично заявив, що їх не можна вже більше «терпіти», бо вони «крепко расшатались» й, мовляв, ніякої вже користі «отечеству»(?) не приносять. Царизм розпорядився долею тих, які так багато приносили користі імперії, були надійним форпостом охорони її причорноморських кордонів, й це одразу знайшло відгук в одній із народних пісень.

Незабаром, у квітні місяці 1775 p., придворна рада за велінням Катерини II приймає таємне рішення знищити Запорозьку Січ військовою силою.

Про нечувану підлість цариці, сенаторів, генералів, інших «орлов»-чиновників сказано в одному історичному вірші, що став народною піснею: «Ой під городом Єлисаветом много фрлов ізліталось».

Варто зазначити, що від царських генералів, високопоставлених чиновників, «панів-сенаторів» не відставала й частина генеральної старшини. Вона також плела павутиння таємної зради і виношувала підлі плани, подумки міряючи запорозьку землю для привласнення. В одному із творів про це так говориться:

Імена царського генерала Текелія, як і «батька-отамана» Калнишевського та «святого отця» — козацького духівника в народній творчості згадуються досить часто, і не випадково. Передислоковуючися із Дунаю на Волгу для придушення селянської війни під проводом Пугачова, перша армія генерала П. Текелія дійшла до кордонів Запорожжя. Тут генерал отримав наказ Катерини II підійти непомітно до Січі, зайняти^навколо неї укріплення і знищити її, що й було ретельно виконано на початку червня 1775 р. Служака-генерал недаремно старався, адже ще перед тим він отримав від Катерини II 3 160 десятин землі на Україні, а за зруйнування Січі додатково 2 565 десятин із поневоленими селянами і козаками. Під час цієї варварської акції козацтво висловлювало тверду позицію захиститися від царських військ, дати рішучу відсіч та «зняти з пліч» голову генералові. Вони просили Калнишевського:

Але Петро Калнишевський і запорозький козацький архімандрит Володимир розраяли, мотивуючи тим, що і у «москалів» — царських солдат, і у козаків «одна кров християнська», тому її «грішно проливати». І, як відомо, жорстоко поплатилися за свою гуманність. У пісні «Світ великий…» йдеться про те, що царські «доблесні орли» увесь козацький «запас одбирали», генерали й офіцери пограбували церкву — «Та беруть срібло, та беруть злото, військової свічі», а також почесні військові регалії, всю артилерію і боєприпаси; загарбали вони і військовий архів, розігнали запорожців.

Взагалі, оцінка діяльності царських генералів, як і українських гетьманів та козацьких ватажків, не була в народних піснях та переказах однозначною: одних непомірно хвалили, інших всіляко ганьбили залежно від конкретних дій. Згодом А. Кашенко, як і Д. Яворнипький, на основі фольклорних документів з великим пієтетом розповідали про П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, кошового отамана І. Сірка.

Натомість про І. Виговського, І. Брюховецького, І. Самойловича, якого П. Дорошенко іменував «Сарданапалом», що «гетьманувати любив, а з пуховиків не вилазив», відгукувалися негативно; часто дорікали І. Мазепі й навіть П. Калнишевському за їх крутійство і вірнопідданість то Росії, то Польщі і Туреччині, а головне — за панське єство, користолюбство, загарбання козацьких земель, маєтків і скарбів, покріпачення українських селян, що було найстрашнішим. Про Мазепу, посилаючись на М. Костомарова, Кащенко занотував, що обрання його гетьманом було «непорядним» і не «вільними голосами», що Мазепа не уславився між козаками ні як вояка, ні як «добрий товариш», хіба що був дуже заможний і лукавий і, як згодом хвалився царю Петрові І, дав за обрання на гетьманський уряд князю Голіцину 11 000 карбованців та інші подарунки, і той умовив козацьку старшину обрати Мазепу гетьманом, про що деякі історики умовчують. Здебільшого вороже ставилися запорожці і до І. Виговського та навіть ре завжди були вдоволені і діями П. Калнишевського, погрожували його вбити.

Як відомо, П. Калнишевському не допомогли ні покірність, ні царські медалі та ордени, ні хліб-сіль: з волі «матінки» Катерини II і за наказом Г. Потьомкіна його ув’язнили та кинули у підземелля злозвісного Соловецького монастиря, де він промучився тридцять років; там він і помер. На ноги настінні листи цариці повернути волю, козацькі землі та відновити Січ у її «прежніх границях», як про це твердиться в народній пісні, цариця відповіла:

Подібне вона говорила і запорозьким делегаціям, які з петиціями приходили до неї з «волами та кіньми», а назад поверталися пограбовані. До неї ішли в «червоних чоботях», а од неї босі-голі,— співалося в піснях «Наорали, ой да насіяли, та нікому жати», «Насіяли, наорали», «Ой з-за гори, з-за лиману…» Тому й зривався гіркий зойк:

Адже ще не так давно «вража баба», «гетьман Нечоса» та інші підлещувалися до них, посилаючи на вірну смерть з турецькими бусурманами. Занапастила «вража німка» не лише «славне військо запорозьке», а й всю Україну понад Дніпром аж до Чорного моря:

Коли козацька вольниця вщент була розгромлена і її військова сила вже не складала царизму небезпеки, тоді Катерина IIзаднім числом — 3 серпня 1775 р. — оповістила імперії маніфест, в якому з неприхованою радістю деспота «височайше» повідомляла про те, що «Сечь Запорожская вконец уже разрушенная с истреблением на будущее время и самого названия запорожских козаков[…] за оскорбление Нашего Императорского Величества чрез поступки и дерзновения, оказанные от сих козаков в неповиновения нашим высочайшим повелениям» (підкреслення моє. — В. М.).Серед усіх підлот Катерини II названий маніфест чи ненайхарактерніший документ ницості імперської «вражої баби».