Чтение онлайн

Письменник граф О. К. Толстой, який був співавтором сатирично-пародійних творів під загальним широковідомим псевдонімам «Козьма Прутков», досить вдало висміював театральні фіглювання Катерини II:

Письменник мав на оці знищення царицею славетної Запорозької Січі (1775) й наругу над козаками; знищення на Слобідській (1765) і Лівобережній (1781) Україні рештків політичної автономії; насильне впровадження на Україні кріпосного права та введення кабальної загально-російської системи правління. Мав він на оці й лиховісну «Жаловану грамоту дворянству» (1785), за якою російський, український, білоруський та інші народи поділено на різні класові стани.

Мабуть, є потреба трохи більше сказати про «Жаловану грамоту…», яка також чорним тавром увійшла в історію повного закріпачення народів усієї Російської імперії й досить часто згадується в українській історичній та художній літературі.

Для годиться, на початку в грамоті сказано про підвладний імператриці «послушный, храбрый, неустрашимый, предприимчивый и сильный российский народ», який, мовляв, живе вірою в Бога та відзначається самовідданістю престолу. Й більше про той народ, що його звали «подлой чернью», в грамоті не згадується. Натомість всі заслуги приписувалися виключно «знатнейшему и благороднейшему» дворянству. Відповідно перечислені встановлені владою «кавалерські» ордени для винагородження вельможного панства. Серед них орден св. апостола Андрія Первозваного — «за віру і вірність»; св. великомучениці Катерини — «за любов і вітчизну»; Олександра Невського — «за труди і вітчизну»; «победоносця» Георгія і князя Володимира — за військові та інші «труди», що приносять загальну користь,' «честь і славу». Зауважимо, саме цими орденами Катерина II та її попередниці нагороджували своїх коханців-фаворитів за «труди», які, м’яко кажучи, не приносили честі і слави Росії.

Основний текст «Жалованої грамоти…> складався із глав і пунктів, у яких визначалися привілеї «благородних» дворян із «благородним правом» на власність, у тому числі кріпаків; йшлося про вигоду дворянського громадянства, про обов’язкову родослівну книгу в намісництвах із «доказательством благородства» в ній за указами царів, починаючи від Федора Олексійовича до Петра І і Катерини II. Непоправним лихом для покріпаченого й ще не покріпаченого трудового населення Російської імперії, й зокрема для українського селянства та посполитого козацтва, стала «стаття 92-га» тої грамоти.

Якщо такого «документа» не було, то необхідно було подати письмове свідчення «двенадцати человек благородных, о дворянстве коих сумнения нет». За цей останній пункт одразу ж вхопилася генеральна старшина з колишнього гетьманського оточення, службовці адміністративно-бюрократичного апарату Малоросійської колегії, заможні козацька старшина, селяни і міщани, щоб і собі за всяку ціну отримати права і привілеї «російського дворянства».

Бажаючих стати «благородними» було так багато, епідемія всіляких неймовірних «доказательств» настільки поширилася, що це викликало різко негативну реакцію в українській народній творчості та тогочасній літературі. Прикладом того можуть бути анонімні сатиричні твори «Плач дворянина» і «Доказательство Хама Данилея Кукси потомственні», створені на Полтавщині й Чернігівщині за живими слідами після проголошення «Жалованої грамоти…».

Насамперед грамотою вигідно скористався чиновницько-бюрократичний апарат, добряче погрівши на ній липкі до хабарництва руки. Так, невдатний дворянин із «малоросів» у своєму «плачі» нарікає на губернського предводителя, який лісів, земель, левад «нелестный был любитель», драв хабарі за постриг у «благородство»:

І давали предводителю, давали за підписи й «благородним», аби тільки здобути дворянські привілеї, щоб не брали в солдати і не платити «оклади»; брехали, що дід був старшина і що в нього була «вельможна жена»; збирали неправдиві свідчення, що нібито батько між шляхтою

служив.

Часто доходило до парадоксу, що суперечив всякому здоровому глузду. Так, типовий персонаж дошкульної сатири «Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні» висловлює бажання, аби його не називали «мужиком»-і щоб ніхто не драв його «за чуба». Для цього (та й не тільки) він пнеться «дворянство по свойому гербу доказати». Його «благородне» походження видно вже зі сатиричного обігрування імені «Хам» та прізвища «Кукса» (відрубана, покалічена рука), а також з проекту запропонованого ним геральдичного герба із зображенням лопати, граблів, вил та сокири, тобто споконвічних знарядь селянської праці. Вибиваючись із «казенного мужика» в пани, Хам Кукса за хабарі «впихає в суд» на службу синів, щоб вони стали «евстратами», тобто колезькими регістраторами; одного з них одружує з дочкою майора-голодранця, а «дівку» віддає за купця. Однак його «дворянства» ніхто не визнає, навіть односельці глузували, як глузували і з Мартина Борулі у знаменитій комедії І. Карпенка-Карого. Частина тих хамів і боруль все ж ставали «благородними» неотесаними жмикрутами і глитаями.

Неодноразово царизм підтверджував привілеї і українській шляхті та генеральній старшині, зрівнявши їх із великоросійським дворянством. Українські дідичі-дворяни на середину XIX ст. прибрали до своїх рук 70 відсотків земель та майже 60 відсотків покріпачених селян. Із розшматуванням Австро-Угорською та Російською імперіями Польщі, загарбанням частини її земель чинність «Жалованої грамоти…» поступово поширювалась і на Правобережну Україну. Конфісковані землі в опозиційної шляхти, правителів католицької церкви та інші надавалися вельможам і генералам (І. Кречетников, М. Рєпнін, І. Ферзен, О. Безбородько, М. Кутузов), а також польським магнатам-перекинчикам (Потоцькі, Сангушики, Браницькі, Ржевуські), які перейшли на службу — до російського царизму. В кріпосну залежність там було законопачено близько 100 000 селянських душ.

Таке «агустійше» царювання Катерини II та всієї тогочасної системи також знайшло правдивий непідсолод-жений відгомін у фольклорі і творчості прогресивної літератури. Так, в анонімному антикріпосницькому російському творові XVIII ст. «Плач холопов» говорилося про тяжку долю покріпаченого селянства, висловлювалося обурення із сваволі царів і феодалів імперії. Вся влада віддана «тиранам-поміщикам» з метою просвіщати Росію, але вони так «просвіщають», що «холопи не сміють» і слова вимовити. Царські «грамоти» і укази надаються виключно на користь панству, яке обдирало народ і державу з потурання і при участі Катерини II.

Частина населення певний час сподівалася на «добру матінку-царицю», на її ліберальні базікання про справедливість і любов до підданих. Частково вірило в «добру царицю» й українське населення, а на Правобережній Україні ще й на визволення з-під польсько-шляхетського та австрійського гніту. Зокрема, під час Коліївщини ходила легенда про якусь «Золоту грамоту» Катерини II на підтримку гайдамацького руху. Серед народу бродили чутки, що цариця нібито мала намір звільнити все правобережне українське населення від польсько-шляхетського поневолення та що вона посилала повстанцям Коліївщини, за словами Т. Шевченка, «вози залізнії тарані», тобто освяченої зброї. Правда, поет їдко глузував з таких наївних вигадок й виразно натякав: «То щедрої гостинець пані, уміла що кому давать»!

Не повстанцям-гайдамакам, а польському королеві на підмогу послала цариця добре озброєні каральні загони регулярних військ, а гетьман К. Розумовський — півтора-тисячний загін козаків під командуванням полковника J1. Горленка. Вони разом із багатотисячною шляхтою жорстоко розправилися з учасниками повстання. Після придушення Коліївщини Канів, Богуславське, Кам’янське і Корсунське староства перейшли в особисту власність колишнього фаворита, польського короля Понятовського, а він їх подарував своєму небожу. Із розгромом гайдамаччини цариця приступила до знищення Запорозької Січі. Ілюзія і сподівання на розум «доброї цариці» швидко розвіялися, натомість все більше стали говорити про неї як про «голодну вовчицю». Найсконденсованіше ставлення українського народу до монархині висловлено в історичній пісні «Зібралися всі бурлаки»: