Чтение онлайн

Хто його зна, з якого дива легковажний Мейтей-кун і прихильник дзен-буддизму Докусен-кун якраз сьогодні стягли з полиці стару дошку і взялися до такої виснажливої забави. Спочатку, як і годиться знайомим партнерам, кожен діяв на свій розсуд, і камінці аж літали над дошкою. Але ж дошка не безмежна. За кожним ходом кількість вільних кліток зменшувалася і партнерам стало тісно — вже не помагала ні безтурботність, ні прихильність до дзен-буддизму.

— Мейтей-кун, ти грубо граєш. Так не можна ходити. Нема такого правила.

— В ченців секти Дзен, може, й нема, а от у школі «Хон’інбо» є. Тут уже нічого не вдієш.

— Але ж я б’ю твого пішака.

— «Самурай не відмовиться пожертвувати життям задля свого володаря, а тим паче не відмовиться від добрячого шматка м’яса»… Я пішов.

— Он як. Прекрасно. «3 півдня віє легіт, а в палаці ні крихти прохолоди». А я отак поставлю.

— Ого… Що й казати, чудовий хід. Я думав, що так і підеш. Вдаримо ось як… Хай знають наших. Що тепер будеш робити?

— Хоч круть, хоч верть… «Холоне в небі меч»… От халепа! Вперед! Чого мені боятися?

— Ого! Що ти наробив? Так мені каюк. Що за жарти? Стривай!

— Так тобі й треба! Хіба я не казав, що так не можна ходити?

— Пробачте мені цей хід. Візьми назад цього білого.

— Цього?

— А водночас і його сусіда прибери.

— О, це вже зухвальство!

— Do you see the boy? [191] А хіба ми з тобою не друзі? Не кажи дурниць, а забирай. Для мене це питання жнття або смерті. Ще трохи почекай, і в мене на сцену вибіжать головні виконавці.

— Це мене не обходить.

— Хай не обходить. Тільки ходи верни.

— Ти вже шість разів кричав: «Стривай!»

— Чіпка в тебе пам’ять. Я тебе прошу взяти назад два ходи. Кажу тобі: забери оці пішаки. Який же ти впертий! 3аглибся в роздуми і станеш трохи згідливішим.

— Але ж я тоді програю…

— А хіба тобі від самого початку не було байдуже, ти виграєш чи програєш?

— Мені однаково, можу й програти. Але не хочу, щоб ти виграв!

— Велика мудрість зійшла на тебе! В тебе одне на думці: «Осінній вітер перетинає блискавку».

— Не вітер блискавку, а блискавка вітер! У тебе все навпаки.

— Ха-ха-ха… Тепер такі часи, що й навпаки годиться. Нічого ти не вдієш.

— Життя і смерть нам не підвладні. Не вічні ми на цьому світі.

— Амінь! — Мейтей-кун цього разу пересунув камінця навмання.

Поки Докусен-кун і Мейтей-кун до загину змагалися перед токонома, біля входу до вітальні рядком сиділи Канґецу-кун і Тофу-кун, а збоку блідий господар. Що за дивовижа? Перед Канґецу-куном на маті сумирно лежали три сушених тунці. Вони з’явилися з-за пазухи Канґецу-куна і ще зберігали людське тепло. Коли господар і Тофу-кун звернули свої спантеличені погляди на рибу, Канґецу-кун промовив:

— Я вернувся з рідної провінції чотири дні тому, але так забігався у справах, що не мав часу раніше завітати.

— З цим не треба було так спішити, — як завжди, грубо кинув господар.

— Звісно, можна було б і не спішити, але мені не давали спокою ці подарунки.

— Це що, тунці?

— Еге, моя батьківщина славиться ними.

— Може, й славиться, але в Токіо їх легко дістати.

Господар узяв найбільшого тунця і понюхав.

— На запах тунця не оціните.

— Чи не величиною вони славляться?

— А ви покуштуйте.

— Що ж, можна було б і покуштувати, але я бачу, голову надгризено.

— Тому я кажу, що квапився якнайшвидше принести дарунки.

— Чому?

— Як це — чому? Миші погризли рибу.

— Це вже небезпечно. Поласишся, а там, гляди, й на чуму заслабнеш.

– Не турбуйтесь. Нічого страшного, мало обгризено.

– Де ж вонн пообгризали?

— На кораблі.

— На кораблі?

— Нікуди було діти рибу, і я поклав її разом із скрипкою у футляр. Але того ж вечора, вже на кораблі, миші її надгризли. Півбідn, якбн тільки рибу. А то ж вони переплутали скрипку з тунцями і також до неї взялися.

— От дурні! Як поселилися на кораблі, то вже їм розум одібрало, чи що? — бовкнув господар, не відриваючи погляду від тунців.

— А що ти хочеш від мишей? Вони завжди дурні. Я побоювався, що вони їх потрощать у пансіоні. Тому на ніч брав із собою в ліжко.

— Який же ти неохайний!

— Тому, будь ласка, не спішіть їсти, а спочатку трохи помийте.

– Якщо трохи помити, то вони не стануть чистими.

– Тоді можна було б помити лугом.

– І скрипку ти брав із собою в ліжко?

— Скрипка надто велика, їі в ліжко не візьмеш…- почав Канґецу-кун.

— Що? Ти спав, обнявши скрипку? — гучно перебив Мейтей. — Оце вишуканість! Недарма колись писали: «Весна іде й до серця тиснеш важку біву». Тож геніям в епоху Мейдзі сам Бог велів спати із скрипкою. Інакше вони не перевершать стародавніх людей. Тофу-кун, можна сказати віршами «сінтайсі»: «Довгими ночами мій сон оберігає скрипка».

— Вірші в новому стилі — це вам не «хайку», їх швидко не напишеш. Зате в них стільки чарівної музики, просякнутої таємницями людської душі.

— Ого! А я думав, що людську душу викликають пахощами кадильних паличок. Виходить, «сінтайсі» теж мають владу над нею, — просторікував Мейтей-кун, закинувши гру.

– Як будеш базікати, програєш! — попередив господар.

— Який там програєш, коли мій партнер ні руками, ні ногами не може ворухнути, наче той восьминіг у казані. Я навіть з нудьги зацікавився скрипкою, — спокійнісінько відповів Мейтей:-кун.

— Твій хід. Я ж тебе жду, — трохи роздратовано сказав Докусен-кун.

— Невже? Ти вже пішов?

— Аякже, давно.

— Куди?

— Сюди, вбік.

— Справді… «Поставив пішака й програв». В такому разі ми… ми… ми… «Ого, вже вечір заходить». Чогось я не бачу пристойного ходу. Ну що ж, ти ще раз іди.

— А хіба так грають?

— .Як не грають, то я піду… От сюди, в куток зверну чи що… Канґецу-кун, миші познущалися з твоєї скрипки тому, що вона дешева. Ти б не поскупився і придбав дорожчу. Я міг би тобі в Італії замовити скрипку трьохсотлітньої давності.

— Будь ласка, дуже прошу, замов. До речі, й заплати за неї.