Чтение онлайн

Засмучений Буемон-кун поплентався у своїх ґета за ворота. От бідолаха! Якщо усі його покинуть, то йому хоч у водоспад Кеґон кидайся! А хто в цьому винен? Ясно, що зухвалість і дженджуристість панночки Канеда. Якщо вже Буемон-кунl помре, то нехай хоч його привид її вдушить. Не буде шкоди для мужчин, якщо кількох таких осіб не стане на світі. А Канґецу-кун нехай одружиться з пристойнішою дівчиною.

— Сенсей, це ваш учень?

— Ага!..

— Яка в нього голова! 3дібний хлопець?

— Не дуже, як на таку голову. Часто задає дурні запитання. От недавно причепився, як буде по-японському «Колумб». Уявляєш, як збив мене з пантелику?

— Мабуть, то великa голова винна в тому, що він задав такі недоречні запитання. Сенсей, а що ви йому відповіли?

— Що? Сказав, що на язик навернулося.

— Ви молодець! Таки переклали!

— Як дітям не перекладеш, вони тобі не довірятимуть

— Ого, сенсей уже став політиком! Але сьогодні він був дуже сумний, ніхто б не повірив, що він може загнати вас на слизьке.

— О, сьогодні він сам опинився на слизькому. Ото дурень!

— А що таке? Мені відразу стало його жаль. Власне, що він накоїв?

— Дурницю. Послав листа доньці Канеди.

— Що? Ота голова? Теперішні гімназисти — відчайдушний народ! Хто б міг подумати?

— Тобі, мабуть, неприємно…

— Анітрохи. Навпаки, цікаво. Хай навіть закидають листами, мені однаково.

— Ну, якщо тобі однаково…

— Абсолютно однаково. А чого мені журитися? Тільки от не віриться, що ота велика голова написала любовного листа.

— То, власне, був жарт. Дівуля така зухвала та дженджуриста, от вони втрьох надумали поглузувати з неї.

— Утрьох написали одного листа Канедовій доньці? Ото дивина! Це ж однаково, що трьом їсти в ресторані одну порцію.

— Ні, в кожного була своя робота. Один написав, другий кинув листа у поштову скриньку, а третій позичив своє ім’я. Отой тип, що приходив, якраз і дозволив підписати своїм іменем. Він, звісно, найдурніший. До того жні разу не бачив Канедової доньки. Сам признався. 3 якої речі втяв таку дурницю?

— Це найвидатніша подія за останній час! Шедевральна! Така велетенська голова й написала листа панночці! Правда, цікаво?

— Може вийти неприємність… Як ти гадаєш?

— Яка там неприємність! Та ще й з донькою Канеди.

— Але ж ти, здається, мав намір побратися з нею.

– Ну то й що? Все одно. Йдеться ж про Канеду.

– Хоч тобі й однаково…

— 3 Канедою теж нічого не станеться.

— Ну гаразд, не будемо про це… Так от, одразу його почало мучити сумління, і він, переляканий, зайшов до мене просити поради.

— Он чого він був такий похнюплений! Ото, думаю, сором’язливий хлопчина! І ви його підбадьорили?

— Його найбільше лякає, що виключать зі школи.

– За що?

— За поганий, аморальний вчинок.

— До чого тут aморальність? Нічого поганого я тут не бачу. Будьте певні, для Канедової сімейки одержати такого листа — велика честь, вони про нього всім роздзвонять.

— Навряд.

— В усякому разі, мені жаль хлопця. Навіть якщо він погано вчинив, не треба допyскати, щоб він мучився, — так можна його зі світу зігнати. В нього тільки голова ненормально велика, а обличчя досить симпатичне. А як чудно в нього ніс посіпується.

— Ти, бачу, теж охочий баляндрасити, як і Мейтей.

— Що ви! Просто тепер такі часи настали, а ви — старомодний і вам усе не догода.

— Ну скажи, хіба розумно — посилати любовного листа невідомій людині, та ще й жартома? Де тут здоровий глузд?

— У жартах узагалі нема здорового глузду. Поможіть йому, хоч би з милосердя. А то він кинеться у водоспад Кеґон.

— Справді…

— Обов'язково поможіть. Ще не таке витівають доросліші, розумніші за нього молодики і вдають, що то не їхня робота… Було б несправедливо виключати цю дитину, а інших, ще гірших, залишити.

— Можливо, ти маєш рацію…

— Ну так що, підемо слухати, як ревуть тигри?

— Тигри?

— Ну, ходімо. До речі, я цими днями їду додому в провінцію, тож якийсь час не зможу бути у вашому товаристві. Тому й вирішив сьогодні з вами прогулятися.

— Он що!… Значить, їдеш? У справі?

— Авжеж, маю невеличке діло. Ну, підемо?

– Що ж, підемо.

— Ходімо. Сьогодні я вас почастую вечерею. Потім моціон, а вже тоді — відвідини парку Уено, — вмовляв господаря Канґецу-кун. Врешті-решт господар не вистояв і вони вийшли з дому. Коли зачинили за собою сьодзі, господиня і Юкіе-сан безцеремонно зареготали: ха-ха-ха, хи-хи-хи, хо-хо-хо!

Мейтей-кун і Докусен-кун сиділи перед токонома і грали в ґо [190] .

— Я дурно не гратиму. Треба, щоб переможений частував. Згоден? — наполягав Мейтей-кун.

Як завжди, посмикуючи свою цапину борідку, Докусен-кун відповів:

— Так можна звульгаризувати прекрасну гру. Нецікаво, якщо вся увага прикута до одного: виграю чи програю? Забудь про наслідки гри, проводь партію з такою ж легкістю, з якою хмарки пливуть над гірськими проваллями. Лише тоді відчуєш насолоду.

— Знов узявся за своє? То чистий клопіт — мати партнером філософа. Можна подумати, що ти зійшов зі сторінок китайської «Хроніки про святих відлюдників»

— А ти заграв на безструнному кото.

— А ти заговорив по бездротовому телеграфі.

— Ну гаразд, починаймо.

— Твої білі?

— Мені однаково.

— Сказано — відлюдник, тому й великодушний. Якщо твої — білі, то логіка підказує, що мої — чорні. Ну, йди. Звідки хочеш.

— За правилами, чорні починають.

— Справді… Тоді скромненько почнемо ось яким дебютом.

— Такого дебюту нема.

— То й що? Я винайшов нові правила.

Мій світ вузький. А тому лише останнім часом дістав нагоду побачити, як грають у так зване ґо. Що й казати, чудернацька розвага. На невеликій дошці, поділеній на малюсінькі кліточки, безладно, аж голова паморочиться, розкидано білі й чорні камінці. Партнери галасують й обливаються потом над тою дошкою, незалежно від того, виграють чи програють. Площа дошки щонайбільше один квадратний сяку. За одним ударом лапи можна всі камінці порозкидати. Складеш дошку - виникне хатина, розкладеш — матимеш рівне поле. Безглузда розвага — потіти над такою дошкою. Куди веселіше байдужими очима на неї позирати. Коли на дошці тридцять-сорок камінців, в очах не дуже мерехтить. А от у вирішальний момент гри погляньте на дошку, відразу охнете. Білі й чорні камінці так щільно підступають один до одного, що, здається, от-от повипадають з дошки. Їм лишається тільки одне: покорившись волі неба, стояти як укопані. Адже вони не можуть упросити сусіда посунутися, не можуть вимагати, щоб передні на них не налягали. Гра в ґо — людський винахід. Якщо людські вподобання виявляються в позиції фігур, то, можна сказати, що нещасна доля зігнаних у купу камінців відбиває вузьколобість людини. Хоч-не-хоч треба визнати, що людині подобається обмежувати чистий, як небо, широкий, як море, світ, втиснути його у вузькі рамки, за які ні в якому разі не можна ступати. Одним словом, людина — істота, котра навмисне вишукує для себе страждання.