Чтение онлайн

Вже давно за Фусумою пирскала господиня і Юкіесан, а господар поважно тягнув: «Хто його зна… Хто його зна…» От цікаво!

Я сказав «цікаво», а хтось може запитати: чому? Цілком слушне питання. Найважливіше в житті людини чи то тварини — пізнати самого себе. Якби люди пізнали себе, то могли б розраховувати на більшу повагу до себе, ніж коти. І тоді я перестав би описувати всю цю історію. Але, видно, людина не пізнає себе так само, як не побачить свого вуха. Тож і взяла вона собі за звичку шукати допомоги в нікчемного кота. Людина вдає з себе великого мудреця, а насправді їй не вистачає десятої клепки. Вона гордо прогулюється по світу, називаючи себе царем природи, а сама не може збагнути найпростіших речей. Просто сміх розпирає, як гляну на її самовпевнену фізіономію. Завдавши собі на плечі того царя природи, вона вештається по світу й питає: де мої вуха? де мої вуха? І не думайте, що вона скине той тягар. Ні, носитиме його до самої смерті. А якщо, крім того, слухняно виконуватиме свій безглуздий обов’язок, то вважатимуть її люб’язною. Щоправда, тоді доведеться їй змиритися з тим, що вона дурень.

Я зацікавився Буемон-куном, господарем, господинею і Юкie-сан не через випадковий збіг обставин, зрештою, і не тому, що ті обставини зачіпають таку делікатну справу. А тому, що цей збіг обставин відбився у душі кожного з цих людей своїм особливим тембром. Почнемо з господаря. До цієї історії господар поставився з холодним серцем. Яке йому діло до того, що в Буемон-куна строгий батько, а мачуха не дає йому просвітку? А він і не повинен цим перейматися. Адже між виключенням Буемон-куна і господаревим звільненням з роботи немає жодного зв’язку. От якби всіх учнів вигнали зі школи, тоді інша справа — чим би вчителі заробили на прожиток?.Якщо ж доля відвернулася від Буемон-куна, господареві шкоди не буде. А коли так, то нема чого побиватися над Буемоновим лихом. Заради когось насуплювати брови, сякатися і жалібно зітхати — протиприродна річ. Годі повірити, що людина така співчутлива й добросердечна істота. Хіба що замість оплати за появу на світ вона іноді для годиться пустить сльозу й скривить жалісливу міну. Ясна річ, усе це чистісінька фальш, та, далебі, вона вимагає чималих зусиль і майстерності. Таких мастаків називають людьми з чистою совістю і ставлять понад усе. Тож нема нічого сумнівнішого за людину, яку високо цінують. Пильніше придивіться до них, і відразу в цьому переконаєтесь. У цьому розумінні господаря треба віднести до категорії людей неспритних. А коли так, то не дивно, що його не цінують. Що ж йому тоді залишається, як не виказувати назовні свою байдужість? Ви тільки погляньте, як він повторює Буемон-кунові: «Xто його зна… Хто його зна…» — і вам усе стане ясно. Але не годиться зневажати такого праведника, як мій господар, тільки за його байдужість. Байдужість — природна властивість людини і той, хто не силкується її приховати, чесна людина. Не треба переоцінювати людей і сподіватися в таку хвилину від господаря чогось більшого, ніж байдужість. Сподіватися на щось більше в цьому нечесному світі — все одно, що марно бажати, щоб Сіно і Кобунґо [187] вийшли з роману Бакіна й вершили свої геройські подвиги під вашими вікнами. Але облишимо господаря і займемось жінотою, що хихоче в їдальні. Вони перевершили господаря з його байдужістю — з радощів мало не танцюють. Ота історія з любовним листом, що не дає спати Буемон-кунові, здається їм віщим голосом Будди. Наче й нема особливої причини, а вони радіють. Але, як поміркувати, то виходить, що їх утішає Буемон-кунове лихо. Спитайте в них: «Вас розважає прикре становище гімназиста?» — і вони вас обізвуть йолопом. А якщо й не обізвуть, то заявлять, що таке запитання ображає шляхетних дам. Можливо, що вони вважатимуть себе ображеними. Але ж, ніде правди діти, не хтось, а таки вони радіють з чужої біди. Це ж однаково що застерігати: «Я покажу вам, як мене ображають. Тільки щоб ви ні пари з уст!» — або заявляти: «Я злодій, але не називайте мене аморальним. Я не хочу, щоб ви мене помиями обливали, межи очі плювали». Жінкам не бракує розуму, а їхнім міркуванням — логіки. Якщо вже ти народився людиною, то мусиш бути спокійним навіть тоді, коли тебе топтатимуть, стусатимуть й обкладатимуть лайкою. Більше того, радій, коли тебе обплюють, обгидять і засміють. Бо інакше не зможеш підтримувати стосунків з істотою, ім’я якій розумна жінка. Можливо, Буемон-кун, пригнічений своїм випадковим гріхом, гадає, що то нечемно поза очі глузувати з його прикрого становища. Але то зелена молодість за нього так думає. Того, хто впадає у гнів, коли зачіпають його самолюбство, прозивають легкодухом. Отож, як йому не до смаку таке прізвисько, то поводься скромно. І нарешті коротко про настрій Буемон-куна. Він — втілення неспокою. Його знамениту голову мало не розривала журба так само, як Наполеонову — честолюбність. Коли-не-коли його плескатий ніс дрібно сіпапся — неспокій інстинктивно, підсвідомо приводив у рух лицеві м’язи. Протягом кількох останніх днів він себе кепсько почував: йому здавалося, наче в животі назавжди застрягла якась грудка, схожа на величезну тягучку. Від нестерпної муки й розпачу, сподіваючись на порятунок, Буемон-кун подався просити ласки у ненависного вчителя, настановленого над ним класним керівником. Йому з голови вилетіло, як сам у школі дозоляв господареві та інших підбурював. Він, певне, гадає, що, незважаючи на глузи і дошкуляння, класний керівник зобов’язаний ним турбуватися. Свята простота! Хіба господар добровільно взяв на себе обов’язки наставника? Він лише скорився директоровому наказу. Ця посада така сама, як циліндр Мейтеєвого дядька. Одна назва. А чого можна досягти самою назвою? Якби сама назва для чогось годилася, то Юкіе-сан замість себе послала б на першу зустріч з нареченим ім’я. Буемон не тільки самовпевнений, він ще й людей переоцінює — дотримується того погляду, що вони повинні виявляти до нього ласку. Він, либонь, не сподівався, що з нього насміються. Будьте певні, що в оселі свого наставника він відкрив для себе велику істину про людей. 3авдяки цій істині він чимраз більше ставатиме справжньою людиною: збайдужіє до чужих переживань, реготатиме з чужої біди. Таким чином, у майбутньому світ заповнять Буемон-куни. 3аполонять такі, як Канеда-кун і його вірна половина. Я щиро бажаю Буемон-кунові добра: хочу, що_б він якнайшвидше пізнав себе й став справжньою людиною. А то не досягне успіху, як Канеда-кун. Ніщо йому тоді не поможе: ні переживання, ні каяття, ні гаряче прагнення стати на шлях доброчинності. Більше того, суспільство невдовзі вижене його із своїх володінь. А це куди гірше, ніж виключення з гімназії «Буммей».

Саме тоді, як я запально віддався таким цікавим роздумам, розсунулися сьодзі, і крізь щілину в кімнату проткнулася половина чийогось обличчя.

— Сенсей.

Господар мимрив своє «Хто його зна… Хто його зна…», коли йому гукнули. «Хто б це міг бути?» — подумав господар і зиркнув на голову, що вистромилась з-за фусуми. Дивиться — аж це Kaнґецу-кун.

— Заходь, заходь, — сказав господар, не підводячись з дзабутона.

— У вас гість? — все ще з-за фусуми запитав Канґецу-кун.

— Та нічого, заходь.

— Правду кажучи, я заскочив по вас…

— Куди вирядився? Знову в Акасаку? Ні, пробач, мені з тобою не по дорозі. Ти мене того разу так поповодив, що аж ноги задерев’яніли.

— Сьогодні все буде гаразд. Ви ж давно не виходили на прогулянку.

— Яка там прогулянка! Заходь же.

— А я от надумав піти в парк Уено й послухати, як ревуть тигри.

— Що за химера? Краще заходь.

Мабуть, вирішивши, що переговори з такої відстані не підуть на лад, Канґецу-кун скинув черевики і неквапом зайшов у кімнату. Як завжди, на ньому були сірі штани, полатані ззаду. Але не думайте, що вони порвалися від довгого вжитку або від важкого заду Канґецу-куна. Ні, сам Канґецу-кун пояснює, що штани витерлися від тривалого сидіння на велосипеді — недавно він почав вправлятися в їзді на ньому. Навіть не підозрюючи, що перед ним суперник, один з авторів листа його майбутній дружині, Канґецу-кун злегка вклонився Буемон-кунові та вмостився неподалік.

— Чого тобі забаглося слухати, як ревуть тигри?

— Зараз, ясна річ, нецікаво. Ми з вами спочатку трохи прогуляємось, а десь коло одинадцятої вирушимо в парк Уено.

— Ну, ну…

— В таку пору старі дерева парку скидатимуться на дикий праліс. Ох і страшно буде!

— Ага… Страшніше, ніж удень.

— А от як заберемося в гущавину, куди і вдень люди не потикають носа, то миттю забудемо, що живемо в гамірному місті. У нас буде враження, наче ми заблудилися в лісі.

— Навіщо нам таке враження?

— Так от, коли в нас буде таке враження, раптом заревуть тигри.

— Таки заревуть?

— Будьте певні, заревуть. Якщо вдень їхній рев докочується до факультету природничих наук, то уявляєте, що буде в нічній пітьмі, коли навколо ні душі, коли вас переслідує страшне передчуття, а запах тімі [188] вдаряє в ніс!..

— Що значить «запах тімі вдаряє в ніс»?

— А хіба так не кажуть, як буває страшно?

— Невже? А я й ні разу не чув. Що далі?

— І тоді заревуть тигри, так гучно, що обсиплеться листя із старих криптомерій. Ото буде жах!

— Справді, жах!

— Ну то що, пошукаємо пригод? Я певен, що буде цікаво. Якщо ви не чули, як уночі ревуть тигри, то, гадаю, про той рев не маєте жодного уявлення.

— Хто його зна… Хто його зна… — Так само, як до благань Буемон-куна, господар поставився байдуже й до Канґецової експедиції.

Оте господареве «Хто його зна» раптом нагадало Буемон-кунові, що досі мовчки заздрісно прислухався до розмови про тигрів, про його гірку долю, і він спитав:

— Сенсей, що мені робити?

Канґецу-кун зачудовано витріщився на ту велетенську голову, а я з деяких причин покинув їхнє товариство на якийсь час перебрався в їдальню.

Раз по раз пирскаючи зі сміху, господиня наливала чай у дешеві чашки і ставила на тацю.

— Юкіе-сан, будь ласка, віднеси у вітальню.

— Я? Не хочу.

— Чому? — здивувалась господиня і враз перестала сміятися.

— А тому, що не хочу, — вмить прибравши серйозного вигляду, Юкіе-сан схилилася над «Йоміурі» [189] .

А господиня не вгавала:

— Яка ти дивна! Там лише Канґецу-кун. Що тобі до нього?

— А я не хочу, та й квит. — Юкіе-сан не відривала очей від газети. Звісно, вона не могла прочитати і рядка, але скажіть їй про це, і вона, напевне, розплачеться.

— Чого ти соромишся? — засміялася господиня і, намагаючись витягти газету з-під чашки, розлила чай на тацю і на мату.

— От тобі й маєш! — вигукнула господиня.

— Ой, що я зробила! — Юкіе-сан метнулася в кухню. Напевне, по ганчірку.

Ця сцена трохи мене розважила і я вернувся до вітальні. Канґецу-кун, не здогадуючись про клопіт Юкіе-сан, і далі провадив свою чудернацьку розмову.

— Сенсей, бачу, ви перемінили папір на сьодзі. Хто клеїв?

— Жінки. Що, непогано?

— Що й казати, непогано. Мабуть, клеїла та панночка, що до вас навідується?

— Ага, й вона помагала. Знаєш, потім хвалилася: «Я, — каже, — добре клею, значить, можу виходити заміж».

— Оце-то так! — і Канґецу-кун подивився на сьодзі.- Отут гладко приклеєно, а ось зліва папір зморщився.

— Звідти починали.

— Он що! Зразу видно, що не вистачало майстерності. Таку поверхню не опишеш простою функцією, хіба що трансцендентною, — прорік щось незрозуміле Канґецу-кун. На те він і фізик.

— Хто його зна… — навмання відповів господар.

Вирішивши, що за таких обставин йому нема на що сподіватися (тут уже ніяке прохання не поможе), Буемон-кун раптом приклав свого велетенського черепа до мати, мовчки висловивши тим своє бажання попрощатися. Господар спитав:

— Ти вже йдеш?