Чтение онлайн

— Бо мені, бляха, ніхто не потрібен більше, чуєш?! — обдав гарячим видихом з присмаком табаку. — Але й сам умову маю: ти — вся моя, до молекули! До найменшого зойку! До кожної граної вії! Лише моя! — він губами до її повік притиснувся, немов кожну ту вію перераховував. — До скону!

По хребту потужне тремтіння прокотилося від жорсткої, порочної та трохи лячної обіцянки, що вібрувала у цьому хрипкому шепоті!

Від навіженої сили, з якою він, здавалося, потребував всієї Василини. Це навіть лякало.

І… Так. Вона саме це зрозуміла нещодавно: Влад — не відпустить. Ніколи.

Уявити не могла, що має статися, аби Яструб раптом дозволив їй зникнути з його життя та не кинувся шукати?! І хоч це не дуже відповідало його портрету, з описом якого її відправляли на це завдання, — знала, що не помиляється.

Як то встигло трапитися?! Коли?! Не уявляла.

Але він немов схибився на ній!..

Такого вони точно від початкового плану не очікували.

Як і того, що і Василина… сама впаде в ману, на ім'я «Яструб»!

Він не мав би її настільки зачаровувати.

Просто. Не. Мав.

Але ж зачарував.

— Навіть відсунувши все інше, — спробувала вона додати гумору у голос.

Бо атмосфера в салоні авто точно почала тиснути. Він хоч підійняв перегородку з водієм?

— Як ти це собі уявляєш наразі? — обхопила руками його шию, влаштувалася щокою на плечі, удаючи, що сама не відчуває, як їй від того добре. — Що я кудись подінуся? Піду? Втечу? Що, Владе?.. — змусила себе широко посміхнутися, хоча ж сама промацувала ґрунт.

Цього не мало бути. Ось такого комфорту та гарячого затишку просто від його присутності. Але він був. І це жахало.

— Я цього взагалі уявляти не бажаю! Бо цього не буде! — рикнув Влад, притиснувши її до себе ще міцніше. — Ніколи! — заявив він твердо. — Ти — будеш зі мною. Все.

— Це… дивно, ні? — вирвалося мимовіль.

— Що саме?! — рубанув холодно Влад, немов відколов шмат криги.

Взагалі, вона мала на увазі оцю його дивну одержимість нею.

Але… щось у тому, як він проричав це питання, наштовхнуло на здогадку, що то наразі не найкраща тема для обговорення. А то ще й наручники на неї надягне, замість браслета. Прикує до себе.

— Що таке ось сталося, — вильнула вона темою. — І на твоїй зустрічі… випадково таке трапилося, — під кінець розсердилася на себе. Прикусила язика.

Бо геть тупо ж звертати його увагу на хлопців, які з нею намагалися зв’язатися! Вона починала робити помилки через своє захоплення ним. Що геть погано!

І тут у Влада почав вібрувати телефон. Чи то рятуючи, чи, навпаки, заважаючи їй виправити ситуацію. Яструб на мить закам’янів, немов зважуючи, чи відповідати.

— Так? — все ж витяг телефон.

— Дзвонив лікар. Тебе чогось не дістав. Хоче оглянути Василину, — заговорив Арсен. Вона почула, бо в нього ж втиснута.

Вочевидь, Влад таки відгородив їх від охорони.

Але сама не зрозуміла.

— Для чого? Наче ж завтра мали? — Влад немов думки її прочитав.

— Не знаю. Передаю, що сказали. Якийсь препарат хоче замінити, як я зрозумів.

Це, мабуть, було важливо та виправдано для Влада. А може, він мав зараз вільний час.

— Добре. Поїхали у лікарню, — розпорядився він, не дозволяючи Василині пересісти.

І… вона не дуже виривалася, сподіваючись, що таки це допоможе відвести розмову від надто тонкої криги, на яку Вася була ступила.

— Лікар каже, що хтось намагався дістатися даних про неї, — друг очима вказав на Василину через скло.

Арсен підійшов впритул, поки Яструб на мить вийшов сюди, за скляну стіну палати, де Василина лежала під крапельницею. Тому Влад був певен, що їх не почують.

Усвідомлення зайняло менше миті.

— Конкретніше! — рикнув Влад, відчувши спалах гніву, не притаманний йому зазвичай.

Але Арсен був з тих, при кому він міг дозволити собі бути собою.

Власне, як і дозволити ось такі буревії емоцій, які вже тиждень рвали нутрощі, неначе хижі звірі! Бо охоронець і друг й без того надто добре знав його та сам все бачив.

А Влад тільки удавав, що дав тому раду, трясця!

Правда ж в тому, що зараз, від цих кількох слів, у нього в голові — все вибухнуло!.. І куди потужніше, аніж той бісів торт у центрі нещодавно!

Позатим, він змусив себе відсунути гнів та зосередитися на фактах.

— Хто?! І що їм було потрібно?! — натомість, процідив на дивовижу рівним, холодним тоном.

Ніби зараз не жеврів всередині бажанням повільно знищити тих, хто загрожував його жінці! Жінці, яка, вочевидь, нічим йому не поступалася! Навіть силою власної одержимості ним, Яструбом. Він те її зізнання в машині саме так волів сприймати.

І яку він точно мав захистити. Для себе.

Бляха! Саме цього він і стерігся чи не від початку. Чи не з першої ночі, яку у цій клініці з нею й провів. Що хтось прорахує, зрозуміє, наскільки важливою вона для нього стала.

А у Влада такої людини не було ні-ко-ли. Ніколи, з того часу, як дитиною він втратив всіх рідних. І він же знав! Знав, що не варто! Але не зміг княгині відмовити…

А це було все одно, що намалювати на ній величезну довбану мішень!

Проте Василину він не втратить. Нізащо!

Ніхто за дорослого життя не ставав для нього настільки неоціненним. Навіть Женя, яка була радше другом, чи сестрою… Майже такою, як та, що колись померла від раку ще малою.

Від тієї граної смерті все й почало рушитися. Все. Батьки… не витримали.

А Яструб вистояв. Єдиний. І поклявся, що ніколи не дозволить себе нічому зломити. Він буде сильнішим за все! Навіть за гране небо!

Бо ж навіть видерся на вершину життя так, як це зумів. Скориставшись розумом та тим, що батьки по собі залишили. Проте так і не зумів підпусти когось до себе. Вибудував крижаний мур навколо душі, надто рано усвідомивши, як боляче втрачати.

А Василина не питала, просто рухнула на нього. Проломивши ту кригу. Заповнивши все собою.

І він розумів, що вже ніколи їй зникнути зі свого життя не дозволить!