Чтение онлайн

“Все, що мені вдалося зробити, мені вдалося”, - казав Едик. Це стосувалося й мене. Я на відмінно закінчив університет Краху, але не знав куди поткнутися зі своїм вистражданим, червоним від крові дипломом.

Мене болить голова – я давно не ходив на ногах. Ще дитиною. І не збагнув, коли прокинувся. І тоді я забув, як жити, і став боятися. Світ відчинив двері і забрав усе... Мемуари споминів можуть хіба що приснитися. І я сплю з по-божевільному широко розплющеними очима і нічого не пам’ятаю, хіба те, що я уже всі, а ВСІ – багато недоброго, бо недобре є у всіх. І я не маю права на осуд, бо такий самий. Я хочу вирватися і не можу, бо мене тримають. І стиснувши зуби, тримаю я, коли вирватися хоче хтось. Я – ніщо, бо я – всі. Гірчуща правда.

А мій малий навчив мене любити квіти. Він бігав навколо до того часу нічого не значущих для мене травинок і вигукував: “ Та-а!.., диви!.. Та!...” - і я дивився. Я бачив в отих буднях природи диво захоплення мого синочка і переживав разом з ним щастя бачити квітку в час її цвітіння та ловити момент її величі. Діти – справжні мудреці: вони знають, що подобається Богові. І діти – щасливі. Справжні діти, а не ті, що акселеративно дорослішають на догоду заземленим в кам’яні псевдогордощі духовно безхребетним батькам.

Я марив...

Сусіди, знайомі, друзі, друзі знайомих, знайомі сусідів і всі, кому не ліньки щиро поспівчувати або щиро потішитися збігалися до мене як на пряника. Дні відчинених дверей, називається. Щось говорили, радили, приносили – я їх не чув і не бачив. Моя ціль була – точка на стелі, що нагадувала павука. Павук часто оживав, і я придумував йому життя.

Якийсь добродій приволік лікаря. Той мене перещупав, перестукав молоточком, залишив якогось папірця і підкинув мені ідею.

Я взяв цвяхи, молотка і загатив зсередини вхідні двері. Цілий тиждень нікуди не виходив, майже не їв і нікого не бачив. Думав... Багато про Бога... Бо припекло...

Шок помаленьку минав – час бездоганно виконував покладені на нього аксіомами життя обов’язки…

Я вирішив шукати роботу і мандрувати світом білим, як Господь дасть...

Календар показував неділю. Під парад сусідських голів у дверях я вийшов гуляти.

24

Приспана проблема може стати бідою...

День пройшов, побавився людськими долями, позбирав обов’язкову данину – двадцять чотири пунктуальних години прожитих миттєвих успіхів та невдач та миттєвого чогось між ними, скинув на плечі людям поліетиленовий мішок свіженьких проблем і, усміхнений, пішов впевнено помирати. Йому легко, він знає, що завтра народиться знову, почне все спочатку з рожевими щічками світанку. А я?..

Падав пір’їною теплий вечір, заводив піджмурки з втомленими людьми, втоплені в суєтах люди його не помічали. Хіба що діти, але їх легко було знайти. А тому не цікаво шукати. І гратися... І святкувати “стук-стук...”...

Вечір – це і є день, тільки старий та дитячий. І дуже побожний. Стоїть ж бо на порозі дива – зачаття наступного життя, серце якого за бажанням Божим починає битися опівночі... Коли темно... Щоб ніхто не здогадався, що ніч – це також є день...

Чому?

Отак йдучи додому, думалось мені настирливо про “чому”. Насправді я хотів тільки: поїсти, лягти і забутись у сні. Нехай всі ці мішки з лихами, померлими нервовими хробачками випаруються, щезнуть зі світу білого, і не так з плечей, як з-під очей. Спати! Тільки день, який прийде, може щось обіцяти. На нього вся надія, бо його нема.

Я сьогодні свідомо блукав Львовом. Треба було втомити тіло і додати маленький ліхтарик світла душі. Я ходив магічними львівськими вулицями, розмовляв з будинками мовою їх творців, слухав сповіді грішних пражителів, які позалишали тут часточки своїх душ, а хто і всю душу, я навіть чув їх вічний голос привиду, ручкався з найсміливішими домовиками, сміявся з перехожих, які, гепнувшись зі мною лоб в лоб, крутили довго пальцем біля скроні, а потім, скорені цікавістю, самі задирали голови вгору, щоб подивитись, що я там такого набачив на зоряній карті дахів, піддашь та балконів, і гепались чоло в чоло з кимсь іншим, хто, в свою чергу, теж бавився пальцем біля скроні... Я довго розглядав кожного лева, влазив у його скам’янілу шкуру, приміряв його королівську силу, хоч в деякій невпевненій шкурі й почував себе зайцем. Усе залежить від душі лева або від того, хто в нього цю душу вклав. Я ще бачив маленького Лева Галицького, народження якого породило Львів, той ширяв на крилах Високого Замку й підморгував мені, і я почував себе Богом. Я... я... і я... І я не питав у ці магічні хвилини “чому”? Бо боявся потрапити на хвилю, яка виводить на безжалісний монітор сьогодення.

І потрапив...

Бо боявся...

А тепер, з думами-ланцюгами, до яких прикуті важелезні гирі, чалапаю додому. З надією заснути. Без проблем... Зі снодійним...

25

Думай про сонце – і дощ перестане падати...

На диво чи на закономірність, куди я не звертався за роботою, мене підозріло вивчали, обіцяли з моїм досвідом гарне місце, і врешті-решт – відмовляли. Я не здавався: звертався за рекламами, ввічливими і турботливими порадами відмовників, а також до в багате одягнених перехожих... Виявляється, у всіх всюди й усе було, і мої послуги їм – ні до чого...

З хворобливої гордості і через відразу до співчуттів я повідганяв усіх друзів та знайомих, сказав, що починаю нове життя і не хочу нікого знати.

Вкотре дурень, однак такий, що створив себе сам, слава Богу, і це втішало. Можу собі уявити, як їм, тим, хто справжні, щирі до моєї пошарпаної персони, від такої вдячності. Ніяк... Але я тоді був переповнений хворобливою наївністю і тільки починав здогадуватися, що людиною правлять емоції, а розуму не завжди вистачає, щоб їх приборкати. І тоді ж, паралельно, я починав здогадуватися, що не дуже-то й треба... займатися якимось борканням. Одне слово, замкнене коло, а ключі від нього ще на металобрухті...

І все-таки наполегливість винагороджується – я покинув лави українських безробітних та став поштарем. На півставки. Бо не кожні наркотично залежні від преси пенсіонери можуть газети передплатити, а молоді сидять по інтернетах або насолоджуються усною інформацією в кабаках за якоюсь плящиною чогось. Або на біржі, хлібі та воді... Або читали ще “Букваря”... Або...

Щоб не збожеволіти, кожного вечора я виходив у місто і повертався з першими заспаними трамваями.

Того разу нічні бродіння закінчилися безконечним стоянням на зупинці в глибокому передмісті під збожеволілим дощем, що і не думав вщухати (що вдієш – славні традиції некерованої львівської погоди, якою на свій розсуд бавляться мальовничі Карпати). Романтиків, навіть якщо вони в “лапках”, теж треба загартовувати: не завжди ясні зорі та світлий місяць, і танці розпещеної магічною силою нічного неба фантазії. Зуб не попадав на зуб, футболкою і джинсами можна було бавитися у важку атлетику, знемрієна душа остаточно забула про мрії – хотіла гарячої ванни. Час від часу запотіченою дорогою пропливали втомлені машини, однак рука не піднімалася зупинити – гордість, дурнувата, вперта, повернена повагою до легкого гаманця, гордість після трьох років дикого нелюдського приниження...

На диво, таксисти спали, не думаю, що у сирих салонах своїх машин-проституток з безліччю слідів усіляких задниць.

Місяця не було, зірок не було, неба не було, був одинокий підсліпуватий ліхтар та одинокий я.

Отож тридцятилітній чолов’яга під два метра, з біцепсами-тріцепсами, навіть після тижневого посту, такого собі посереднього атлета стояв на нічній зупинці під проливним дощем, скулений, згорблений і ніякий, і марив затишком... Його безмайбутністю тішилася самотня жирна жаба зі слизької напівзламаної лави.