Чтение онлайн

На диво, після таких серйозних та суворих попереджень, завдання здалося мені дитячим, я впорався з ним бавлячись, дочекався свого часу та видав з деякими наївними помилками готову продукцію суворій начальниці, аби дати їй можливість внести корективи задля самоутвердження, і не науявляти в моїй скромній особі з першого ж дня конкурента... Я ж – стратег!

Світлана сухо мовила:

Як на початок – непогано. Будете старатися і чітко виконувати мої вказівки – буде добре. Переконана. Можете йти. До побачення.

Я вийшов анітрохи не здивований. Все – як всюди: ігри. Я не збирався вірити, що вони – життя. Однак вирішив на чужі очі серйозно бавитися і нікому про це не признаватися. Я навіть поставив собі кандидатське завдання: збирання життєвого досвіду, який є багатством з багатств і на багато більше. Чому не використати на свою користь одвічного людського прагнення брати суворістю, якщо нема чим?

У коридорі мене випадково підстерігав хробачливий новий колега Петро Гримкун, аби поділитися своєю страждальною, невільницькою відвертістю.

Зміїне кубло, чи не так? Як уважаєте? – неголосно просив він моєї “незалежної” думки.

А яка роль у ньому відводиться вам? – я не люблю бути ввічливим з хитромудро зліпленими.

Гримкун, предки якого точно працювали у шкіряних органах, трохи знітився (але не розгубився, ні):

Статиста, - відповів він. – У цій тиранії амазонок справжньому чоловікові нема що робити. Уявляєте, дев’яносто дев’ять з лишком відсотків керівного складу – жінки? І вони принижують нас! Жах!

Не уявляю, а знаю. Щодо керівного складу і не керівного, бо маю вуха та очі. І не беру собі цього не те, що до голови, а й до інших місць, якими інколи декому доводиться думати. А щодо справжніх чоловіків, то роботи якраз не-мі-ря-но. До вас доходить натяк?

Ви жартуєте чи глузуєте? І чому ви так зі мною розмовляєте? – потягнуло на „зближення” Гримкуна. Він удавано, однак на сей раз з меншим оптимізмом, посміхнувся.

Тому що невідомій, новій на роботі людині щирі і чесні працівники (а ви такий, правда?) такої відвертої гидоти-розвідки не влаштовують. Є ще питання? Серйозні, без масок? – запитав я. – Бо за лицемірство, як правило, я б’ю в чоло. Сильно. Передайте вітання тому, ні, напевне, тій, що вас найняла. Гаразд? Є ще у вашому арсеналі надійні, щоб, не дай Боже, не дали збою, провокації?

Нема. Вибачте, - відповів він. – Тільки нікому цього не розказуйте, добре? Самі розумієте... Я ж знаю, ви...

Не обіцяю. Хоча ось тепер – ти справжній. Але ще гидкіший. Нічого, що я на “ти”? Не образив?

Зі мною важко боротися, - пригрозив мені “друг і соратник” Петро Гримкун.

А мене неможливо дістати. Особливо таким прибитим, як ти, - відповів на ходу я і ледь не притиснув дверима довжелезного носа колеги Петра, який не знати чому й надалі переслідував мене...

Пішов би він... Куди хоче, зрештою, а не куди його замовлять...

Додому, тобто до Оксани, я поїхав трамваєм. Моя покровителька з’явилась десь через дві години, втомлена, але життєрадісна.

Ну, як перший трудовий день? – запитала Оксанка.

Добре. І гарна в мене начальниця, - відповів я. – У всьому.

Справді, - згодилась Оксана, - однак вона тобі не одну літру крові вип’є. Обіцяю. Твоя „гарна начальниця”, якщо хочеш знати, найяскравіший і найвідданіший представник мого гестапо. Жартую, звичайно...

Я засміявся:

Здогадуюсь, - сказав.

Якісь робочі питання ще є? – кривуляючи до ванни через мій поцілунок, запитала Оксана. – Востаннє, на пільгових умовах, бо я вдома про роботу не розмовляю. Ніколи.

Є. Одне. Останнє. Скористаюся пільгою, - я перегородив собою їй дорогу до ванни.

Ну, давай, питай швиденько, бо вмираю без води.

Питання неприємне, - попередив я.

Вона махнула рукою:

Я питання не поділяю на приємні та неприємні, і взагалі, ні на які. Я на них просто відповідаю. Або не відповідаю. Прошу.

Скільки ти платиш своїм нишпоркам-стукачам, і як ти їх підбираєш? За якими параметрами-показниками? – випалив я.

А ти спостережливий! – після кількахвилинної здивованої мовчанки похвалила мене амазонка амазонок.
– Як підбираю – професійна таємниця, а плачу – багато. Якщо інформація правдива і оперативна. І відправляю на вулицю – якщо провал або брехня. З тріскотом.

– А навіщо вони тобі?

Треба. Бо вони є. Тож нехай краще будуть моїми. Доганяєш?

Я доганяв і тому подумав: “буде вакансія”.

Поки Оксанка хлюпалася у ванні, я читав якогось її жіночого журналу з ексклюзивними порадами великих спеціалісток утримання представників чоловічого роду на псячому повідкові. Стільки методик – і кожна найдієвіша! Супер! Вибирай – не хочу!.. Єдине “але”, яке я чекав, щоб сказати Оксані. Просто так... Задля покращення роботи феміністичного руху та очищення їхніх рядів від нездорових елементів.

Її свіжуща в суперхалатику постать вимліла з ванни.

Відкриваєш жіночі секрети? – помахала пальчиком вона.

Так і не так, - відповів я.

Вона з удаваною підозрою дивилася на мене.

Спочатку “так”, якщо можна, сер?

Я – пан, - поправив я, - бо не переношу українців-серів, господінів, сеньйорів... тощо, як пишуть мудрагелі. Поважаю, але не люблю чужого...

Тоді чому ти мені цього не сказав того холодного дощового вечора? Боявся, що висаджу?

Ніколи в світі. Єдине, чого я боюся, - бути якимось безголосим безхребетним, самому собі незрозумілим сером. І тоді я саме й був таким. На жаль. І нехай Бог боронить пережити це ще колись.

Пояснення прийнято, пане. То “так”? Можна почути вашу, сподіваюся, незалежну думку?

“Так”, бо, щоб перемогти ворогів, треба все про них знати...