Чтение онлайн

Ти мене любила? Не сміши. Ти мною ба-ви-ла-ся.

Я бавилася, щоб тебе розбудити... А ти спав і марив якоюсь вчителькою з сусіднього села... Я все пам’ятаю.

Ця вчителька стала моєю дружиною.

І що з того вийшло? – мені здалося, що Оксану це потішило.

Можна не шукати сміття в чужому минулому?

Треба, - відповіла Оксана і перетворилася на бізнес-леді, чи ділову жінку, як вона себе назвала сама.

Я не зрозумів, чи треба не шукати, чи треба шукати, але не хотів перепитувати. Стало сумно, і я силою волі штучно проганяв сумніви...

Дощ на когось розізлився і став грозою. Заплаканий Львів сховався від безнеб’я у багатовікових спогадах про сонце, а я в затишному салоні гарного автомобіля гарної жінки, яку волів би не зустріти, однак зустрів через той же дощ... І ще через щось, про що можна тільки здогадуватись, якщо є нестерпне бажання відчути себе ідіотом, породженим власними екстрасенсорними здібностями.

Хочеш я тобі в дечому признаюся? – лукаво мовила Оксана. – Я знаю все про твоє теперішнє життя. Випадково, але знаю.

Може, ти знала, що я за містом мокну? – спересердя вирвалось у мене.

Може, й знала, - ще лукавіше відповіла Оксана. – Але тобі не скажу. Ніколи.

А ти небезпечна підступна жінка! Ще й вродлива до повного нещастя! – на емоціях я сказав те, що варто було тільки подумати.

Однак Оксана сприйняла це як комплімент:

А ти як думав! – навіть попри ніч її очі світилися гордістю за силу, яка, на мою думку, зовсім не личила жінці, навіть у штанах...

Вона ще не знала, що в мене теж був досвід тримати все під контролем заради надуманої сили... Або знала...

І що?...

26

Дають цукерку – з’їж зі смаком...

Або відмовся і не жалкуй...

Коли Оксана увійшла в кімнату, я якраз вилазив з-під ліжка.

Що ти там шукаєш?
– здивувалася вона.

Ключа, - відповів я. – Знову десь посіяв.

Вона засміялася:

Не шукай, бо й так не знайдеш. Твій колишній ключ уже в законної власниці квартири, Надії Іванівни, здається. За помешкання заплачено. А ти зі сьогоднішнього дня будеш жити тут. Речі твої, на мою думку тобі потрібні, теж уже тут. І твоя кімната у цьому будинку – якраз тут. Так що, з новосіллям! – прорекла Оксана.

А ти зі мною хоч порадилася? – дивлячись на неї вовком, запитав я.

А що тут радитися, в тебе є кращий вибір? – запитала.

Нема, - признався я. – Однак в мене є я! Я! Розумієш?

По-перше, тобі так здається, - спокійно почала моя подруга.
– По-друге, не робися фіктивним дутим героєм, а по-третє – щиро поцілуй мене і подякуй.

Третє я зроблю, - гірко посміхнувся я, - але просив би, на майбутнє, щоб такі піклування більше не повторювались. Добре? – і поцілував її.

Ти гадаєш, я мати Тереза? – відрубала Оксана. – Я сама злякалася свого ультраальтруїстичного рішення, якщо хочеш знати!.. До речі, - згадала вона, - деякі деталі, аби тобі життя не здавалося медом.

Я уважно і підозріло приготувався слухати.

Деталь практична, - перераховувала на пальцях Оксана, - сім’ї мені не потрібно - мені потрібен у ліжку нормальний здоровий чоловік, яким ти себе й зарекомендував. Деталь теоретична: мені потрібна видимість здорової сім’ї і пристойний чоловічий вигляд на всіляких єрундових та ні, ділових та ні зустрічах. Деталь капіталістична: мені не потрібен дармоїд – я вже знайшла тобі роботу зі завтрашнього дня... І деталь романтична: напевно, я тебе й надалі кохаю, тому так роблю і відверто з тобою розмовляю... І ще деталь, найважливіша, така собі, ну, скажімо, рабовласницько-жіноча. Тобто: поки ти тут – мені потрібна вірність. Можна не у всьому, але чоловіча – обов’язково, бо я знаю собі ціну. Всього п’ять зігнутих пальців, які складаються в один упевнений кулак. І якщо ти моїх детальок дотримуватимешся, буде тобі добре, і більш-менш комфортно почуватимешся на нашій грішній землі. Все.

А що залишається мені? – запитав я.

Тобі залишається можливість у будь-яку секунду звідси піти. Навіть вже, – і Оксана покинула кімнату, а я ще довго, завмерши, сидів на підлозі біля ліжка і старався відшукати потрібні нервові лабіринти в звивинах рідної черепної коробочки, якій за будь-яких обставин грозив вседисущий кулак: реальний чи віртуальний, або той і той вкупі...

Людина постійно, на кожному міліметрі життя повинна робити свій вибір. Тверезий розум паталогічним катом нагадував мені, що мене купляють. У глибині душі я завжди знав, що Оксанка мене любить, і я, чесно кажучи, не був і не є до неї байдужий. Мудрість підказувала відкинути розум та емоції та спробувати такого життя, бо умови цього варті. Особливо остання – коли в тебе у будь-яку мить є можливість залишитися на цьому ж місці, що ти є: навколішки біля ліжка в пошуках ключа до іншого життя...

Ну що, мислитель? – увірвалася у мої роздуми Оксанка.
– Вирішив?

Де мої речі? – запитав я голосом розпакування чемоданів, а не демонстративного виносу їх геть.

Молодець! – по-дитячому заплескала в долоні вона. – За речі не переживай, вони не втечуть, бо від мене нічого не втікає без мого дозволу... Значить так, якщо ти не проти, зараз смачно і ситно удвох вечеряємо, а потім ти мені влаштуєш таке шоу, як вчора... ну, з імпровізаціями бажано, бо одноманітність вбивча, о’кей? Ти рідкісний чоловік, який вміє знімати стрес!..

Не проти, - тільки й сказав я, а вона хтиво заблимала своїми діловими очима і пішла розпоряджатися щодо вечері.

Цього вечора були всі підстави вважати, що моя доля вирішила більше не грати в азартні ігри, оскільки я вже був на межі остаточного та безповоротного програшу, і сама знайшла мене на безлюдній дощовій зупинці в компанії жирної противнющої жаби, щоб врешті трохи приголубити...

Поживемо, а там побачиться... Інколи інший вихід є не з вдалих... Або не вихід... Або на замку...

27

Якщо переступаєш підніжку, є

більша ймовірність не впасти...

Я не встиг насолодитися ранковим потягуванням в ліжку, бо прибігла Оксана нагадати мені, що пора на роботу, і вона мене підкине на своїй „тачці”, якщо я не хочу з першого ж дня запізнитися, що аж дуже не бажано – варто довіритись її досвіду, інтуїції та всьому.

Я не хотів...

По дорозі дізнався про те, про що й здогадувався, тобто, що працюю в неї, а детально, де і ким, мене поінформують ті, хто за це одержує гроші.

Увічлива, років другої ягідки жіночка, яка чемно чекала наші персони біля вхідних дверей офісу (завдяки Оксаниній відомій, командній і впливовій, звичайно), підвела мене до вивіски, на якій красувалося яскраве: “Рекламно-видавничий відділ”. Сувора гарненька начальниця в розквіті жіночих чар дуже доступно та професійно довела мені посадові обов’язки, підсунула для карлючки, що зветься підписом, заздалегідь підготовлені папери, спитала для годиться, що мені незрозуміло, і наказала негайно приступати до роботи, що чекала вже мене на моєму робочому столі з найсучаснішим комп’ютером, підкорити повністю якого я мав негайно (“негайно” – її улюблене слово, я здогадався зразу), де і з ким хочу, тільки не в робочий час, який закінчується в кращих традиціях дбайливого за людей капіталізму, рівно о 18.00, і якщо до того, законодавством передбаченого святого, я з чимось не впораюсь, то... Про “то...” начальниця передбачливо змовчала з небезпідставними переконаннями, що я все зрозумів і намотав на вус, який, якщо б не леза, був би у мене справжнісіньким козацьким... Моя начальниця, така собі мініатюрна Маргарет Тетчер Світлана Змійченко, на завершення, попередила, що наприкінці робочого дня, не раніше і не пізніше, як о 17.38, я повинен прозвітувати про виконану роботу. “Тут працює той, хто хоче і вміє працювати та прагне заробляти”, - закінчила пані Світлана Оксаниним гаслом.