Чтение онлайн

До вас особливі вимоги, бо ви талановитий та перспективний, - пояснювала вона, коли помічала, що я виходжу з себе (помічала вчасно, до речі).

Я вже знаю одного такого, - відповів я.

Якого?

Талановитого і перспективного, ще й до того молодого.

І що?

Він поет. І його ніхто не клює. На відміну від мене. Клює він... Тих, хто має гроші. Але клює, погладжуючи чиєсь самолюбство, і не на гачок, звичайно, щоб не пошкодити собі зябра, скажімо... Образно… Бачу, що ваші вимоги мені не під силу, - розмірковував далі я вголос.
– Сьогодні ще раз на дозвіллі подумаю про можливу зміну роботи... Щоб не обтяжувати вас таким бездарним працівником.

Вона розчаровано, але впевнено засміялася:

Ось так завжди, - зітхнула.

Як? – поцікавився я.

Нормальні й розумні чоловіки чомусь завжди здаються. Гидота і примітивізм переконують, що найкращі.

Нарешті я подивився на неї, як на жінку, вона мені вкотре сподобалася, і мені стало її шкода. Починаю клювати на приманку, - подумав я, однак сказав:

Невже ви не розумієте, що я не здаюсь, а тільки відступаю? Щоб перемогти!.. Ні, це заголосно... Щоб мати дурнуватий спокій... І я не нормальний. Я ж – хитрую!

Ро-зу-мі-ю. І запрошую вас сьогодні на вечерю... Здивовані?

Так. Але не запрошенням, - якусь мить я вивчав її застиглий погляд, - а вчинкові, рівносильному професійному крахові... Так здається мені, зважаючи на ваші всі оці роздмухані фірмові офіціози та ще багато чого, прихованого від ока непосвячених смертних... Ви врубуєте... тобто, здогадуєтесь, про що я?...

Врубую. Все добре. За мою кар’єру не турбуйтесь... І що? Чи такі чоловіки, як ви, потребують часу на роздуми?

Ні. Я згоден. Тільки... ви знаєте, з ким я... дружу? – запитав я з останньою надією, що Світлана Змійченко передумає, і моя гордовита згода, поспіхом народжена на світ грішний, з Божою поміччю самоліквідується в самому зародку..

Знаю і передбачаю. 20 00 біля готелю “Львів”. О’кей? Тільки, якщо ви хочете...

Що я хочу – сам не знаю... Але те, що я буду – факт, бо...

Бо?

Бо ви вмієте навантажувати, поважаючи... – фантазував я на ходу.

І все?

Ні... Ще багато через дещо.

То, до зустрічі?

Так, - відповів я, вона побігла, і я не встиг відзвітувати про сьогоднішній день... Оце тобі залізна леді (пані), залізна дисципліна і приклад перетворення її в пластилінову.

Думка хоче весни, а весна не вміє думати... Я трохи побродив містом, зателефонував до Оксанки і повідомив, що зустрів старого друга і буду пізно, обіцяв не напитися і бути чемним, бо інакше гестапівка Світлана на хвору голову (мою, звичайно) мене завтра задовбе, і поїхав... до місця зустрічі, без ентузіазму, однак не без цікавості...

Сувора Світлана, тепер така собі мініатюрна студенточка в джинсах та футболці, вже чекала мене, на п’ятнадцять хвилин раніше, до речі. Поки мене не бачила, здавалося, хвилювалася. А як побачила, зразу ж метаморфозувалася у впевнену, розкуту та романтичну.

Я міг би прийти швидше... – виправдовувався я. – Якби знав...

Так сталося, - відповіла вона. – І я постаралася. Отож: я запрошувала – я замовляю музику. О'кей?

Як скаж-же-те, - ввічливо згодився з нею я.

Можна на ти, якщо не заперечуєш.

Не заперечую. Як скажеш, – я відверто милувався нею.

Отож, - вона продовжувала, - пункт перший: всі витрати, понесені на відпочинок, - мої; пункт другий: ми йдемо в ресторан; пункт третій: обов’язково - на дискотеку; пункт четвертий – в готель; пункт п’ятий - ... Світлана задумалася.

Пункт п'ятий? – перепитав я.

Пункт п'ятий – на Божий розсуд... Ось і все... Є зауваження до пунктів? – вона допитливими дитячими очима дивилася на мене?

Я деякий час мовчав. Аж тепер я остаточно переконався, що наша зустріч не чергова профілактична витівка Оксани та її компанії. Пахло голою відвертістю.

Є, - врешті сказав я. – До третього. Дискотеки. Не переношу того дикого гамору.

І все?

І все.

Тоді – це дитяче зауваження. Ти просто ще не знаєш, що таке дискотека. Справжня. Погоджуйся! Добре? Так? – вона, виявляється, вміла переконувати не лише силою наказу, але й... мистецтвом спокуси, напевно, чи як? Все одно. Так чи інак, спершу вона – жінка... Що й дуже звабливо демонструвала... З усілякими тілесними та словесними викрутасами Єви, що хотіла з’їсти яблука. Я підозрював це, однак з надією на віру, любов (до ближнього) та мудрість мовив:

Погоджуюсь, - і ми пішли в ресторан.

З Світланою було цікаво, але я думав про Оксану. Точніше, про те, яка я невдячна тварюка. Однак з кожним келихом гарного міцного напою моє сумління ставало все підвладнішим летючій миті життя, яке нас, ситих та підпитих, незабаром понесло на дискотеку, в божевільний та нелюдський, на перший погляд, гамір, у дике фанатичне борсання тіл, і де, мушу визнати (якщо не звертати на себе уваги), добре всім... Геть комплекси!..

Потім був готель, була фантастична і фанатична жінка, був полохливий сон зайця під убогим кущиком, і був... ранок...

Як у більшості фільмів життя, хтось мав прокинутися сам. Ним був я. На столику одиноко красувалося написане губною помадою на серветці слово: „дякую”.

Я не знав, що маю робити, але оскільки не було куди подітися, я поїхав на роботу. У голові гуло, у серці скиміло, у душі чорти влаштували гладіаторські бої з вилами, але попередньо, напевно, домовились, що колотимуть лишень мене...

Начальниця Світлана, як завжди, впевнено роздавала команди і до всіх прискіпувалась. До мене – найбільше. До того ж, негідниця, змусила мене написати пояснення, чому я запізнився на роботу. Я збрехав, що болить голова і ходив до лікаря. Читаючи, Світлана навіть не моргнула оком. Маєш тобі комбінацію, конспірацію і повну опускацію, наївний Адамчику...

А через годину моїй скромній персоні повідомили негайно з’явитися в ясні очі Самої.

Ти просто сліпий наївний чоловічок...
– з жалем мовила Оксана. – Йди працювати. Вдома поговоримо. І поклич... оту, - додала.