Чтение онлайн

Пригадую, ти запитувала, чому мені щастить, Яночко?

Запитувала.

Відповідаю: я – блазень. Чуєш, Яночко, я – блазень. Блазень на дорозі перешкод, які завжди шукають логіки та побивають за законами логіки. Бо розумні, перешкоди ці. А я – мудрий. Тому блазень. І тому перешкоди переді мною розступаються... Не з увічливості та співчуття, ні, зі страху... Та, інколи, з поваги...

Один з двометрових боксерською правою отверезив безневинного підпилого перехожого, що перейшов з кількома напівтеплими словами не знати в чию адресу дорогу крутеликові світу сього з наївної неуважності до своєї й так не першої свіжості персони.

Двометровий заробив окейливого погляду від шефа.

А я... Я підбіг до них і вигукнув: “Привіт, козаки!”, пожав спітнілі лапи ошелешених горил, косарську, на диво, руку шефа, і зі смаком поцілував Попелюшку.

На мене з двох боків розмахнулися. Яна та Попелюшка затулили обличчя долонями через інстинктивний страх бути свідками однієї безглуздої смерті, або, в кращому випадку, великого пожиттєвого покалічення. Однак...

Ти супер, - сказав шеф і втиснув мені в руку візитку. – Скажеш: я той, хто поцілував Попелюшку, і двері мої для тебе будуть відчинені. Бувай, - і він ще раз подав мені руку.

Двометрові розгублено кивали квадратними головами з горбатими від моменту істини носами та тарілчастими від здивування очима.

– Ти тимчасово щасливий самогубець, - тільки-но поїхав “джипик” , зі сльозами на очах прокричала Яна.
– Ти тверезий п’яний щасливий ідіот. Та ти... ти... – і вона, досі не можу повірити, почала мене бити! Де попало, і сильно. Я терпів, бо знав: це від безсилля. Бо навіть вона, така близька мені людина, не могла, не мала права знати, хто я насправді, і тому після бурхливої атаки на моє клоунське тіло ще й зайшлася незрозумілим не те, що мені, а навіть місяцеві-кедебісту ревом.

Я, коли спілкувався з ними, був ніким і ніщо, Яночко. Ну не може заробити по пиці те, чого нема. Ну ти це розумієш, правда? – виправдовувався я, обнімаючи свою квіточку. Розумієш?

Вона плакала і мовчала. Вона довго плакала та ще довше мовчала. Потім:

Ти найкращий, - прошепотіла. – І ти завжди будеш мій, ясно?

А після невеличкої паузи додала:

Ти знаєш, про яку власність я говорю?

Так, - відповів я. – Про вічну та ніяку. На превелике пекло і на превеликий рай, - і я забув про блазня, яким пощастило мені побути з Яною і знову перетворився на великий шлунок земних радостей та печалей, більшість яких фіктивні, як щирі усмішки депутатів перед виборами. Переконливішого порівняння в той момент мені чомусь не придумалось.

– Якщо тобі нема дуже чим тішитися у цьому світі, тішся тим, що ти є, а не шукай дурних пригод на свою голову. Бо я тебе кохаю, - сказала Яна.

Добре, - погодився я. – Тому я тобі прочитаю гарного заспокійливого віршика про вже. Гаразд?

Януся помахала мені кулаком на манер шаф лисого...

Тоді слухай. Називається “Ми”:

А все “а-а”

“бе-бе” буває зрідка.

До “ве” і ”ге”

Доплентається тінь.

“ ґ е” – може, Бог...

а я – маленька квітка,

щаслива, горда,

що прожила день.

Ну як? Класно?

Філософ ти мій дорогенький, - сказала Яна, - “а”, “б” і “в” – це добре. Однак...

Як завжди, - перебив Яну я.

А як - завжди? – ніби наївно запитала вона.

“Якісь віршики ти плести вмієш. А зараз..., - я перекривляв її, - а зараз я подивлюся, як ти вмієш кохати”...

Мо-ло-дець! – вигукнула Януся.

Як я люблю, коли вона тішиться, мов дитя...

49

Відкритий день

Душа

І чиста дошка

Сліди

Що почалися у доби

Несуть

Печуть

До трохи

І від трошки

Від там

І до якогось-тут сюди...

Яна спала. Я вийшов на балкон, щоб помилуватися зорями та спробувати розгадати, яку на цей раз пакість придумав місяць. Не довіряю йому – і все. Ще з дитинства, з перших бабусиних оповідок про зрадженого брата на вилах відчуваю у місяцеві загрозу.

Сьогодні він був худющий, виснажений, схожий на зігнутого в дугу яблучного хробака. Зірки не дотанцювали до кінця ще першого вальсу, як місяць, вилупивши дві свої чорнющі хробачливі цятки-очі, солодко запитав:

– А ти знаєш, що таке розлука? – і зник за хмарою, спеціально сховавшись, щоб підглядати... Задля переживання шпіонського екстріму, хай йому грець...

А я змушений був шукати відповіді, на “що таке розлука?”, бо втікати від запитання не було сил, бажання та, зрештою, сенсу. І як би я не хитрував, як би не крутив, висновок весь час напрошувався один: розлука – погана штука. Ну не можна, хоч трісни, сказати, що розлучаєшся з ворогом! Ніколи, бо ніхто не повірить. Розлучаєшся тільки з добрим. Ось. І ще з дружиною... І я переглянув фільм спогадів про свою Надю і при відвертих зорях та шпигунові місяцю дозволив собі визнати, що кохаю її, рідну та далеку, як і кохаю рідну та поки що близьку Яну... Розлука призначена для того, аби звільняти дорогу злуці...

Мене почала боліти голова...

Довго я думав-гадав і намислив собі виправдання, яке мене заспокоїло і змусило розчаровано вийти із засідки місяця: розлука – хочемо ми того, чи ні – завжди приходить. Завжди: батьки розлучаються з дітьми, брати з братами, сестрами і навпаки, друзі з друзями, знайомі зі знайомими, начальники з підлеглими, кохані з коханими, люди зі світом. Всі!!! І подобається мені чи ні, колись, за якихось обставин, я обов’язково змушений буду розлучитися з Яною. На нашій, не своїй землі... Тільки шкода, що вже... незабаром...

Так я себе наївно й впевнено ґвалтував розрадами, з собою розмовляючи, бо тільки так слабаки рятуються від божевілля. Та інфаркту.

Я зайшов у кімнату. Яна вже не спала.

Вона гарна? – запитала.

Хто?

Дружина твоя.

– Так, - відповів я. Дуже. – Схожа на тебе.

І я не збрехав.

Тоді ти мусиш повернутися до неї.

Чому?

Бо ти шукаєш її в інших жінках. І будеш шукати доти, поки не повернешся додому. І не сперечайся.