Чтение онлайн

А ти мене впускав?
– і Ангел зник.

Були хмари. Звичайнісінькі, дорослі. І була дорога до міста, в самісіньке безнеб’я. І був я – якийсь трохи інший, зі золотим ключиком на душі, якого подарував мені Ангел. І я не думав, чи він був, чи я собі його придумав, чи мені вже мерещиться, що теж ймовірно, бо він – є. Відрадно, що у своєму житті я все-таки з декількома Є вже подружився.

Я їду додому. Ні, я їду у стіни, які наївно називаю домом. Зрештою, все одно... Поки що я тільки йду.

42

Продатися можна завжди...

Ні, тільки тоді, коли купляють...

Порізаний на кусочки, перемішаний та политий зверху майонезом хмарочесний світ конвульсивно витанцьовує запозиченого у безвиході репа щастя, усміхаються люди, все навколо наркотично радіє та тішиться, шизофренічно скалю зуби й я та показую всім за американською модою, який я великий оптиміст, а на душі така темінь, що хочеться просто вити від безсилля бездомним голодним псом... Немає нічого – пустка. Навіть страх злякався і втік кудись, і мені нема з ким боротися...

Жах...

Нестерпно хочеться випити! Хоча б на час п’яного бездумного сну зробити собі трохи легше. “Так!”, “ні!”, “так!”, “ні!”, - галасували прибічники сірої та білої сторін, демократично відстоюючи свої позиції. А їх лідери почали жорстокі дебати…

“Творчо мислиш, це єдиний вихід”, – нашіптує мені пустка... Уява малює пляшкоподібну зелену змію з яблуком на шиї. Змія каже: “А Яна може й не приїхати, та й навіщо їй ти?”, і ще каже: “І Ангел не прийде, бо двері до тебе замкнені невидимими замками пустки...”

А не правда! – він так легко скрутив змії шию, що я знову засумнівався у Його правдивості, бо спланувати аферу, яку тепер називають піаракцією – раз легенько плюнути для зміюк світу сього, й особливо легко засліпити тих, хто вже в акції брав участь...

ІНКОЛИ ТРЕБА БАЙДУЖЕ ПЕРЕЧЕКАТИ. ЦЕ ДУЖЕ ВЕЛИКЕ МИСТЕЦТВО. І ПІДКОРЯЄТЬСЯ ВОНО ДУЖЕ СИЛЬНИМ. БО КОЛИ НЕ МОЖЕШ НІЧОГО ЗРОБИТИ – РОБИШ ДУРНИЦІ, - я впізнав мого Ангела. Він був серйозним та сумним.

Та у мені порожнеча, - заперечив я.

Твоя “порожнеча ” переповнена безпорадністю. Бо ти не вмієш побачити те, що маєш. Ти бачиш тільки те, чого хочеш.

Хіба я хочу багато?

Ні, ти забагато хочеш того, чого хочеш мало. Послухай мене дурного: почекай добу. До завтра до цієї ж години. Якщо не пройде, тоді пий, скільки влізе. Добре? Даєш слово?

Даю.

Точно?

Так-так. Точно даю, - мене зацікавило інше. – А чому ти себе назвав дурним?

То ще легко сказано, - засміявся Ангел. – Бути відповідальним за такого рідкісного кадра, як ти – повна клініка. Деякі колеги мої Ангели спокійно собі на Канарах п’ють пиво... А деякі спокійно пасуть овець... Деякі будують Україну... А я?..

Мені стало шкода цього впертого охоронця.

Тільки не подумай, що я нарікаю, - додав Він, - бо Деякі вже століттями воюють з цілими полками чортів. Зрозумів? До завтра. До восьмої – запиши собі, а то забудеш.

А...

А він зник...

І знову з’явився.

Маленьке “пе-ес”, - сказав. – ЦЕ НЕ ЗЛО. ЦЕ – ІСПИТ. СКЛАДЕШ – ПІДЕШ ДАЛІ. НЕ СКЛАДЕШ – ВИЖЕНУТЬ. ВТЕЧЕШ ВІД ІСПИТУ – ЗАГУБИШСЯ В МУРАШНИКУ ВТРАЧЕНИХ ДОЛЬ.

І Він зник.

Я тільки почав переварювати...

Вибач, ще одне “пе-ес”, - переді мною знову був Ангел.
– Гальмую, певно. Треба на лікарняний. Маленьке уточнення: ЯКЩО НЕ СКЛАДЕШ – МОЖНА ПЕРЕСКЛАСТИ. МАЙЖЕ ЗАВЖДИ. Думай...

Я чекав Його знову, але Він не з’явився.

Я заснув і бачив Яну.

Ранок підкинув мені ідею намотати кругів на стадіоні до повної фізичної втоми. І я побіг.

43

Думаєш, земля крутиться навколо тебе?

Ні, вона крутиться навколо своєї осі...

Підзаробляння за харчі мене тепер, перед приїздом Яни, вже не влаштовувало. Я мав мету і тому загорівся пошуками хоча б якоїсь постійної роботи. І знайшов. Львівська мерія вкотре боролася зі своїм чиряком – ремонтувала дороги.

Я собі спокійно клав бруківку. До мене підійшов чоловік, пштикнув собі під бороду і спокійно сказав:

Давай.

Не буду, - відповів я.

Як? – дивувався чоловік, - Чому?

Я собі далі клав бруківку. Він стояв наді мною.

Давай швиденько. Не вийо... За компанію.

Слухай, - злився я, - я тобі не ясно сказав: не бу-ду! Врубав?

То ти не жартуєш?

Чоловіче, якщо я не можу робити того, що хочу, можу я хоча б робити те, чого не хочу?- запитав я зі стисненими кулаками та очима, що світяться не від святості.

Можеш! – відповів шокований дядько-збирайко на пляшку, щоб краще працювалось та швидше до вечора, та ще для того, аби не у всіх кольорах бачити в деяких місцях зовсім невеселковий світ.

Втеча в чорнобілість, - підсумував я собі під ніс, коли посланець народу все-таки прийняв нелегке рішення йти геть, оскільки остаточно збагнув, що я не жартую.

Так-так. Я зрозумів. Чорнобилець, – і дядько прямо-таки втік та понарозказував усім, що я смертельно хворий, що був у дні вибуху в зоні, і... всі вони мені потайки чимось допомагали. Наївні, добрі, довірливі... А якщо б дядькові-збирайкові не привуханилось, що б тоді, га?.. Обличчям по бруківці?..

Не казка, а вийшло гарно, зі щасливим закінченням...

Я мав повний спокій – до мене боялися не те, що близько підійти, зі мною боялися розмовляти. Хтось поставив діагноз - серйозна і заразна хвороба ...

Мені було створено найкращі умови радіти думкою: до мене приїде Яна...

Після роботи на вулиці я зустрів професора. “А він взагалі-то не такий професор, як професор мій сусід”, - подумав я. Професор мій сусід був розгублений та втомлений, професор як перехожий, був упевнений та сильний... І з розумнющим портфелем...

О, Сергій... – професор винувато заблимав очима.

Я зрозумів, що він ще не відійшов від офіціозу.

Петрович, - допоміг йому я.
– Якщо вам так хочеться.

Так, Сергію Петровичу… А знаєте, я хотів вас бачити. Вже декілька разів. Однак... вас нема... або ви... мене не хочете бачити...

Хочу. І мушу, - сказав я.

А чому мушу? – професор відчув, що я сьогодні в гуморі.

Бо хочу!

Не логічно. Однак якесь конструктивне зернятко думки є...