Чтение онлайн

Вадиме, ти знущаєшся? – кинув я у відповідь.

Ні, справді, - якось знітився він, - сідайте! – і як колись, швиденько вистрибнув з машини і спритно відчинив мені двері.

Дякую. Дуже дякую, Вадиме, - тепер уже знітився я.- Але я вже прийшов. І ще: не признавайся більше до мене, добре? Нема вже Сергія Петровича... Є Бог зна хто... І шкода, що він був, той Сергій Петрович... Тримайся, - кинув я на ходу і пішов...

Ми всі за вами дуже шкодуємо... і начальство... і працівники... і я... – але я більше нічого не чув, я був повністю у пляшці, що з нетерпінням гріла мою пазуху.

Останнім часом я пив сам і з горла. Не зі жадності, ні. Так вдавалося уникати дурних розмов про всіх поганих, окрім підпилого оратора, і мимовільного рахування випитих склянок. Ще з часів порядності сидів у підсвідомості “контроль” не пити багато... бо так не гарно, і взагалі, про це можуть сказати дідусеві, бабусі, мамі, татові, дружині, тещі, і їм буде соромно за мене такого.

Я розтягував кайф. Навіть такі, безхребетні та останні вміють це робити. Бо є! Є те, що треба, стоїть на столі, красується! І є переконання, що не втече! Нікуди! Моє – і гайка!

І є Яна!!! Жінка, яка подарувала мені великий рай! Яка думала і жила мною, і яку я побачу рівно через п’ятдесят днів. Так що зі завтрашнього дня...

Хтось знову божевільно загримав у двері. Я сховав пляшку, зрозуміло. Однак не від жадності, ні. Так треба.

У дверях маячив сусід-професор, що мусив жити в гуртожитку завдяки своїм чотирьом донькам-скороспілкам та цілій аудиторії онуків. Віддав їм свої апартаменти. Ми зналися ще з часів мого успішного будування кар’єри, тож тепер, споглядаючи на моє життя-буття, він вважав, що має повне беззаперечне право на періодичне полоскання моїх мізочків з питань моралі та сенсу життя, хоча... Від чарчини, якщо в мене така була, не відмовлявся ніколи, а інколи... і сам згадував, що є там у нього щось в торбі несене для гостей, що обіцялись прийти сьогодні, і негарно навіть, якщо він поважний професор, якось без цього... але з розумним чоловіком йому приємно поспілкуватися і, якщо вони вже прийдуть, хай думає дружина, як приймати, недарма ж він стільки уваги майже ціле життя приділяв її самоосвіті... Дивак...

Ти бачив у дзеркалі свою харю?
– після кількасекундного вивчання мене, почав професор.
– Бачив?

Я перед самісіньким його намаганням гордо та переможно ввійти у кімнату зі всієї сили зачинив двері. І перед самісіньким носом.

Він не гримав і не говорив поганих слів на мою адресу – він тихо, по-професорськи образився та пішов собі геть, наобіцявшись, напевно, більше ніколи не заходити до цієї невдячної свині, якою був я, і яка у різні часи долі називалася по-іншому.

39

Мені нелегко. Я не вмію битись.

Моя душа купається в синцях...

А мій собака годен тільки вити

На безголовий куцохвостий шлях.

Я боягуз з сліпого цуценяти.

На грім загавкав – і заскиглив світ:

У горлі пересохло на співати,

В ногах поперебито на політ?..

Я дивився на пляшку і плакав (якою моя стокілограмова туша останнім часом стала мямльою). Я розумів, що самому мені не викараскатися. І я звернувся до Бога. Я згадав, як мене вчила бабуся, і щиро мовив: “А я вбогий та бідний, поспіши ж Ти до мене, о Боже, моя поміч і мій оборонець, то Ти, Боже мій, не спізняйся. Я вбогий та бідний, поспіши ж Ти до мене, о Боже, моя поміч і мій оборонець, то Ти, Боже мій, не спізняйся. Я вбогий та бідний, поспіши ж Ти до мене, о Боже, моя поміч і мій оборонець, то Ти, Боже мій, не спізняйся”. Я благав і благав Господа, довго молив, а потім випадково прочитав у старій пошарпаній газеті, яка слугувала скатертиною і на якій красувалася оковита: “Крокуй спокійно серед гамору та поспіху — пам'ятай, який мир може бути у тиші...” А далі: “Наскільки це можливо, не зрікаючись себе, зберігай добрі стосунки з людьми. Спокійно і ясно проголошуй свою правду, слухай також те, що кажуть інші, навіть якщо вони говорять не надто розумно, — бо й у цьому є якийсь сенс. Якщо порівнюватимеш себе з іншими, можеш стати гордим або зневіреним, бо завжди були й будуть гірші й кращі від тебе. Радій як зі своїх успіхів, так і з планів. Якою б скромною не була твоя праця, виконуй її самовіддано і добросовісно. Повір: це справжня цінність проти мінливої долі. Будь обережним у своїх починаннях, бо світ цей сповнений оман. Але нехай це не заступить тобі справжніх чеснот: багато людей прагнуть високих ідеалів, а життя усюди сповнене геройства. Будь собою й не опирайся почуттям. Не будь цинічним у любові, бо серед черствості й розчарувань вона єдина вічна як трава. Приймай спокійно все, що несуть зі собою літа, без гіркоти полишай те, що дарувала молодість. Зміцнюй силу духу, щоб у несподіваному нещасті стала для тебе щитом. Лише не віддавай себе на поталу витворам уяви: багато-бо страхів породжують нудьга та самотність. Дотримуйся необхідної дисципліни, але вмій бути лагідним до себе. Пам'ятай: ти — дитина Всесвіту і маєш право бути тут не менше, ніж зорі й дерева. І чи зрозуміло це тобі, чи ні — повір, що світ цей є таким, яким повинен бути. Отож, будь у мирі з Богом, що б ти не думав про Його існування, чим би не займався і якими б не були твої прагнення. У вуличному гаморі, у метушні життя збережи спокій своєї душі. З усіма своїми пастками, втомою і втраченими мріями цей світ усе ж чудовий. Будь уважним і намагайся бути щасливим...

Цей текст, датований 1692 роком, знайдено у старій церкві в Балтиморі”.

Я сидів, дивився на пляшку і думав...

А коли топилася у світанку остання зірка, коли впертий самолюбивий сон нидів біля мого вікна з надією все ж пірнути у залякану тінями душу, коли за вранішнім туманом ховалася перша квітка дня, я більше не захотів бути слабаком.

Я був твердий, як щось ще невідоме. Зрадливі сльози загнав глибоко в горло – нехай там стоять каменюкою, лиш би не показувались на люди; зрадливі думки одягнув у всесильну одіж молитви, яку придумав сам, і Богом був сам; зрадливе серце більш-менш щиро похвалив, і воно сказало, що моє; зрадливий слух просто-напросто залякав, і він радо погодився не чути; зрадливий голос навчив говорити “так”.

А зрадливої долі нема. І я ступив на її стежину. Мені захотілося побачити світ очима, яким нічого не треба. Я захотів повірити, що те, що я мав мати, я уже мав. Я перетворився у вітер і відімкнув всі колишні заборони.

“Полети, моя пташко, туди, звідки все здається веселковим, і нехай “здається” буде правдою, тоді побався у жмурки з реальністю, підкупи її ціною навіть життя за п’ятихвилинний рай, збери всі свої енергії, пташечко-я, і, незважаючи на те, чорна ти чи біла, полети!”.

Я дав собі слово, що ПОСТАНУ ПЕРЕД ЯНОЮ ВОЛОДАРЕМ. ЦЕ БУДЕ МОЄЮ ТАЄМНИЦЕЮ. ОДНАК, АБИ СТАТИ ВОЛОДАРЕМ, Я ПОВИНЕН ПЕРЕКРЕСЛИТИ ВСІ ЗАКОНИ БУДНІВ... ЯКЩО ХОЧЕШ БУТИ ПЕРЕМОЖЦЕМ, ІДИ СТЕЖКОЮ, ЯКОЮ НЕ ХОДЯТЬ В’ЯЗНІ КОГОСЬ АБО ЧОГОСЬ...

Я ЗМОЖУ, ЯНОЧКО, ОБІЦЯЮ ТОБІ, НАВІТЬ ЛИШЕ ЗА ТЕ, ЩО ТИ В МЕНЕ ВІРИЛА...

Коли гадюка перестає бути гадюкою, вона починає боятися самої себе. І це призводить до її гибелі. Пляшка впала і розбилася. Без моєї допомоги, але з чиїмось втручанням, переконаний. Ну й добре, я й так її вже б не пив. Принципово, бо заради Яни я стаю сильним...

Бо збагнув: не все втрачено...

40

Хворому достатньо поозиратися –

двоногі цілющі бальзами живуть поруч...

З самого ранку я втікав від себе вчорашнього.

Я присів на лавку у Львівському Стрийському парку та думав про життя, яке є таким, яким не мало би бути, але буде таким, яким я дуже захочу. По сусідству чоловік у розквіті сил, в костюмі та при краватці судорожно полоскав руки у своєму волоссі, шукаючи в голові пробоїну чи пухлину, не знаю, та жадібно попивав коньяк... На лавці навпроти майже сімдесятилітній чоловік (не дідусь, ні!) смачно цілував двадцятилітню, може, з маленьким хвостиком, довгоногу та пишногруду Русалку...

Сонце над нашими головами було одне...

Чоловік у краватці допив коньячок, випадково виглянув зі себе і побачив чоловіка з подружкою. П’яною заплітанкою наблизився до закоханих і прокричав:

– Чому така несправедливість? Чо-му?!!

Цілувальник якусь мить вивчав танцювальника. Потім спокійно та впевнено мовив:

– Чоловіче, моє життя постійно реанімувало мене стількома суперечностями, що я почав сумніватися, що воно моє. Поки не перестав реагувати... на суперечності. Тоді зникла реанімація та сумніви. Залишилося життя...