Чтение онлайн

Ні, страшно..., - відповів другий, а я злякався, чому вони говорять про мир.

Отож бо... Бо стресове суспільство починається зі страху побачити вранці голодних дітей. І тоді батьки п’ють тільки тому, щоб тимчасово придушити у собі кровожадного звіра, який робить голодними дітей чужих. І з часом, за аксіомою алкогольної залежності, звір стає рідним і таким, який бореться за благо… Страшно?

Ні, складно. Складно розпутати той клубок, у якому ще й яйце з голкою, зайцем і цілою звіриною періоду мамонтів і драконів та адаптованих до інопланетіанізму постдраконяк. І голкою в мішку нового Чахлика-мільярдера...

А Дарвін мав рацію...

І Штірліц теж. Тільки у Бога, на жаль, усе на пряму, через підставлену другу щоку, про яку...

Під землею хробаки не знають...

А на небі не знаємо ми...

І так з дня на день і зночі на ніч...

Якщо день не буває ніччю, а ніч бездонним днем до спасенного заклопотаного харчами світанку.

Правильно.

Чортоангели знали все: минуле і майбутнє. Вони побалакали і пощезали. Як погано їм, бідним, живеться в казані безкоштовного тепла...

“Безкоштовне взагалі-то все погане”, - подумав я. І прокинувся в жахах...

38

Вона гострила косу, а їй підкинули кохання...

А на кохання коси тупі...

Зі мною творилося щось страшне – життя зі запухлим обличчям, на якому вбого красується синій ніс послідовно та впевнено брало владу у свої руки. Я падав, не мав сили піднятися і...

Падав дощ. Я виставив свою п’яну, задурманену, купленими в брудних бабок дешевими сурогатами, голову з вікна обдертого гуртожитку, щоб зреалізувати безапеляційне рішення і поставити жирну вічну крапку над “і” свого безталання. Раз і назавжди покінчити з дурнуватою головою і всім, що від неї смердить на цілий чорно-білий світ.

Холодний дощ кипів, вдаряючись об мої киплячі, засмолені мізки. Чорний кіт, всупереч своїй чортячій хитрості теплого затишку вигріб, наче з-під землі, на світ аж ніяк не Божий, всівся навпроти мого дев’ять поверхів від землі вікна і почав нахабно махати лапою: мовляв, вискакуй, побався у безсмертя, звільни дорогу тим, хто вміє і хоче битися, не засмороджуй й так загноєного слабаками світу... Стрибай!..

Я виліз на підвіконник, механічно перехрестився і попросив прощення у Бога за неможливість гідно прожити дарованого мені життя, ще раз, поглинувши в безчасся, переглянув бідну на земні радості стрічку мого життя, і ...

І хтось божевільно загримав у двері. Я востаннє глянув вниз – кота не було, сонце випхало з-над себе хмару і випустило ангелів на спраглі польоту душі мешканців забутого благами гуртожитку. На місці кота стояла маленька трирічна сусідочка, щиро сміялася на весь світ і привітно махала мені ручкою...

Я не міг травмувати дитини розляпаними по асфальту мізками... Не мав права... Особливо, перед вічністю... І я пішов відчиняти двері.

На порозі стояла зла-презлюща, вічна, ще “червона” вахтерка Клавдія Степанівна і важко дихала на мене цибулею з часником, яких в її понад стокілограмове тіло вміщається чимало.

Слухай, хрон, - почала вона, - спусти свою задницю до телефону, бо якась Яна з Полтави мене вже задовбала... Ти знаєш, скільки мені коштує отака вилазка? Але що з тебе візьмеш, окрім п’яних аналізів і дурного дякую... Ти би...

Однак далі я більше нічого не чув. Я летів до телефону на крилах надії, аби почути голос своєї коханої Яночки і, може... Може я ще комусь потрібен у цьому інколи кольоровому світі.

– Сергійку, ти? – тільки приклавши трубку до вуха, почувся її дивний-прегарний, схвильований, співочий голос весни. – Я мушу швидко, - якось дивно продовжила вона. – Я тебе кохаю! Я хочу тебе бачити! В мене рівно через п’ятдесят днів відпустка, я вирахувала. Ти до мене задзвониш в п’ятницю, двадцять дев’ятого, на мобільний чи на роботу і зустрінеш у Львові, добре?

– Так, звичайно, сонечко, - відповів я, хотів на емоціях наговорити так багато всього, потрібного і не дуже, але... Короткі гудки гострими, до червоного розкаленими голками, штрикали моє серце, і я... Я почав не тихенько, по-чоловічому, щоб ніхто не здогадався та не бачив, а на людях та голосно ревти на цілий світ, рвучи волосся на своїй безталанній голові.

Чого витріщились? Не бачите, воно п’яне? – розганяла цікавих Клавка, побоюючись, щоб після зміни їй не влетіло “за дисципліну”, адже вже давно була пенсіонеркою, а підступні конкурентки тільки й чекали проколу. Може, й того придурка-крикуна підставили.

Уже й не пам’ятаю, як добрався до своєї кімнати. Було соромно, гидко, було шкода цілого світу, а особливо, тих людей, які мали нещастя зустріти у своєму житті таке безталання, як я. І було нестерпне бажання випити… І я пішов на сусіди шукати спасенну «десятку».

– Дулю ти б від мене дістав, а не «десятку», якби я не бачила, як ти верещав. А то здурієш ще, - молилася гостра на язик сусідка Леся, якій, до речі, я ще не віддав п’ять гривень. – Тільки з однією умовою: випив – і в люлю. Ясно?

– Так, ясно, - по-солдатському відповів я і побіг.

Магазин був за рогом, метрів сто від гуртожитку, тепер він гордо називався супермаркетом... Я не йшов, не біг, і не мчав, я летів до нього на крилах відчаю, бо все моє єство не витримувало сорому сьогоднішнього дня.

Вам щось підказати? – ввічливо, по-европейському, запропонувала молоденька продавщиця, чи як тепер їх називають, поки я вишукував на величезній вітрині наших та закордонних “заспокійливих” ту, що з найменшим цінником.

“Пшеничну”, - сказав я. – Оцю, - уточнив пальцем, бо тих “пшеничних” було для шлунків від злидаря до нового українця.

Дати вам кульочок? – запитала дівчина.

Я завагався. Взагалі-то можна. Не нести ж ото захланно у руках.

Він безкоштовно, - уточнила вона.

Ні-ні, не потрібно, у мене є, - збрехав я.

Напевно, щоб остаточно мене добити, тільки я вийшов з магазину, зупинилася машина. Якраз та, що возила всі ці кляті роки на роботу мою задницю.

Сергію Петровичу, вас підкинути? – запитав водій. Мій, останній.