Життя як вітер, або щастя в байдужості
Шрифт:
А можуть і не бути...
Вечірній Львів перетворився у чарівну заспокійливу дитячу казку про велетенське щастя і не відпускав нас, переляканих щастям, від себе. Так-так, переляканих.
Хіба ми вміємо тішитися життям і насолоджуватися митями? – дивувалася моя Полтавська Зірка.
Звичайно, що ні, - погодився я.
Щоб ми були щасливими, - продовжувала резюмувати Януся, - потрібен цілий полк ангелів, які б тримали нас в обіймах щастя та й ще постійно витрушували з голови рої дурнуватих передбачень...
Так є, - сказав я. – Тільки не зараз. Правда?
Так. Інакше ми не робили б зі щастя інопланетян...
Збиткуватий, повний сил місяць викарабкався на вежу Високого Замку і, забувши про зірок, роздягав чарівних львів’янок, закутаних у вогні вечірнього міста. Молодець!
– Зірки йому це не скоро простять, - провіщувала Яна.
Я збентежився:
– Кому?
Не грай дурника, добре? Ніби ти не знаєш, про що ти подумав? – здивувалася моя чи вже й така маленька наївна квіточка...
– Місяцю-розпуснику.
Однак вона допомогла мені зловити себе за думку, що я вічно думаю, що не маю часу нормально пожити через оте божевільне, комп’ютерне, завше проблемне думання-вираховування-прораховування-бідопророкування. І може, навіть ніколи у житті не відчую насолоди буття такої, як зараз у місяця-розумника, який знає, що завтра – буде завтра, що зірки ще не встигли висловити свого тимчасового “фе”, а може, і не встигнуть, бо завтра можуть бути хмари, а записників у зірок нема, а що не записується, те забувається... Та й жіночого вони роду, зрештою, а значить немає страхувальника від вибриків чарівної половини алогічності... Отак.
Ми невидимими сходинками спускалися в душу міста, втрачали себе, ставали ним і знаходили самих себе у ньому. МИ – ЖИЛИ!!! Ми були у потрібний час у потрібному місці – і життя не пройшло повз, а зупинилося, здивоване невідфутболенням, і захотіло намалювати фарбами вічності квітку душі, яку, при нагоді, і не соромно показати Богові.
– Блаженство приходить тільки тоді, коли його впускаєш, - розпочала Яна.
– І приходить не само – воно теж любить друзів...
– І, звичайно, таких, з ким поведешся...
– Тобто, друзів із раю.
– Правильно! – шаленіла Януся. – Мислити ти вмієш. А зараз подивимось, як ти вмієш любити! Адже ми – в раю!!!
Далі – без слів.
До готелю залишався крок...
47
Щастя...
Час все-таки плив рікою і дні минали без коментарів...
48
Безприкра дурість, як правило, прощається...
Чергова екскурсія по місту добігала до готелю.
Мені було так добре, що я мусив щось витворити.
Ти зараз заробиш! – відбивалася Яна від моїх привселюдних залицянь.
Аж ось... Життя завжди само підкидає те, чого хочеш. Треба тільки вміти побачити
Ти – мудило!
– я тупо витріщився в отетеріле пампушкове личко даішника. – Ти хоч розумієш, що ти мудило, га? - я з нього глузував, я – розстрілював його наповал несподіваними для його недоторканних вух словами.
Він дивився на мене звірячими очима, переживаючи шок посягання кимсь на його всесильну на дорозі персону.
Скажи, ти дебіл? – бавився ним я і користав момент, поки він не оговтався і не заїхав мені межи очі своєю паличкою-виручалочкою. – За що ти з нього здер двадцятку, га?
Так званий порушник, напівбородатий інтелігентний напівдідок, який ще хвилину тому монотонно лепетав “за що... я не порушував… за що?..”, почав захищати міліціонера:
Як ви смієте!
– вичитував благодійник мені. – Хто вам дав право ображати людину?
Я відставив діда в сторону. Як іграшку, що накручується.
Даішник ожив. Його каламутні очі налилися... страхом. І він... Ніколи б не подумав... Він сказав:
Не заважайте годувати сім’ю, будь ласка. Заробите по хребті, бо нас багато…
Гарант безпеки дорожнього руху не уточнив яку сім’ю, правда, однак, чесно кажучи, я засумнівався, чи такий він уже й “мудило” та “дебіл”. Бо годувати сім’ю і “сім’ю” в наш час та у нас – це справді мистецтво. І небезпека. І шалена відповідальність.
Зметикувавши, що щось не так, висунувся з автомобіля старший колега шокованого інспектора. Він для суворості звів брови, постукував палицею по руці і свердлив очима інтелігента-автомобіліста. Очевидно вирішив, що заважає працювати саме дідок.
Порушник теж був смикалистий.
Правда, я вас захищав? Правда?.. – допитувався він у молодшого інспектора.
Яна поспішливо забрала мене від гріха подалі, а добрий напівдідок почав відбиватися вже від двох міліціонерів. Ми зникли з їх поля зору, однак сумніваюся, що безслідно зникли з їхнього життя...
Знаєш що, - нервувала Яна, - ти мене постійно дивуєш. Ти бавишся життям, і воно тобі підіграє. Такого завжди не буває. Ти маєш щастя, що попав на врівноваженого міліціонера. Це збіг дивовижних обставин.
Це магія, - відповів я. – Магія щастя. Вона завжди приходить до тих, хто не боїться і хто дарує любов. Не сороміцько-рекламну, а...
А? – Яна дивилася на мене допитливими очима блаженства.
– Байдужу... – місяць відсунув пухнасту хмарку і відверто наставив вухо у наш бік: на пострадянському просторі кращого кадебіста за нього не придумали навіть підприємливі генні комсомольці, фантазії яких після десятиліть підспівувань на прив’зі ганяли по галактиках темпом зірваного з ланцюга, небаченого польоту свободи собаки-мученика з душею справжнього... пса.
Байдужу?
Так, байдужу... Бо вона – безцінна. Без ціни, розумієш?
Якусь мить Яна комп’ютерно, традиційно по-земному пропускала сумніви-аналізи-порівняння через м’ясорубку дияволом придуманого мозку, щастя якого в спокусі пізнання – Євиній та Адамовій втечі від невміння прийняти дар буття без проблем. Парадокс, який поставив на коліна тих, хто хоче знати, і подарував миті земного щастя тим, хто вже все знає, і йому цього вистачає. Крапка.
З ресторану вийшов лисий підстаркуватий новий українець з Попелюшкою років дев’ятнадцяти з гаманцевими очима та надзвичайно спокусливою лялькобарбієвою фігуркою у супроводі лисих кров з молоком двометрових шаф.