Золота четвірка. Девятнадцятий кілометр
Шрифт:
Злочинець, звичайно, встиг давно втекти. А може, ще десь тут? У нього ж мусить бути якесь завдання, коли він наважився на вбивство. Отож мені не дуже приємно весь час відчувати за спиною чиюсь тінь.
Та іншого виходу нема.
Серце Криштофа ледве чути. Проте він живий. Піднімаю його з підлоги й кладу на диван. Це все, що я можу для нього зробити. Потім вирішую збігати у виселок та викликати швидку допомогу. Везти його в своїй машині — значить, добити бідолаху, йому потрібна негайна лікарська допомога.
Звичайно, все це не є наслідком звичайної бійки. Мій погляд спиняється на дверях, що крізь них я ввійшов. У шпарі стирчить ключ. Ага! Я замикаю двері і йду до вежі. Треба пересвідчитись, чи там кого нема, а потім оглянути решту будинку.
Бігцем кидаюсь сходами вгору. Переді мною невеличка кімната з доволі високою стелею. Чимось вона нагадує кабінет чиновника. Під стіною шафа з книжками. Сховатися тут ніде. Поряд — ще менша кімната, захаращена мотлохом. Там — теж нікого. З першої кімнати — знову вихід до сходинок, які ведуть у приміщення з нішею, огородженою перилами. Східці вкриті густим шаром пилу. Проте в одному місці я бачу свіжий слід — слід пальців людської руки. Отож зовсім недавно хтось піднімався вгору.
З пістолетом напоготові я збігаю рипучими сходами. Нема нікого. Приміщення скидається на спальню. Широке неприбране ліжко, шафа для одягу, стіл і стілець. На стіні кілька вкритих пилюгою картин. Ліворуч — звичайний рукомийник. Праворуч — дверцята, які виводять на дах.
Зрозуміло, що мені не хочеться дістати удар по голові, тим більше кочергою. Та що поробиш! Я підходжу до розбитого вікна і обережно визираю крізь нього. І тут мої очі стрічаються з очима дивної незнайомки…
Он воно що! Жінка! Проте я переконаний, що вона не причетна до злочину. Стоїть, притиснувшись до комина, і мовчить. Дивиться на мене з робленим спокоєм чи то з байдужістю.
Я опускаю пістолет.
— Виходьте!
Вона мовчки виконує наказ. Довге русяве волосся спадає з плечей. Класичні риси обличчя. Зодягнена в яскраво-червоний светр, що різко окреслює красиві груди, і вузенькі штанці. На ногах — червоні туфельки на низькому каблуці. Ноги — довгі і стрункі. Красуня, та й годі! Як бачите, важко запідозрити жінку в такому злочині. Між іншим, горло у неї чомусь закутане вовняною хусткою. Мабуть, через це вона й тримає так високо голову. Портрет її буде ще повніший, коли додати, що на правій руці яскраво виблискує золотий браслет у вигляді змії, а на одному з пальців — обручка.
Я досі тримаю пістолета в руці — так, про всяк випадок. Підходжу до дверцят, що виводять на дах. Вони замкнені зсередини. Одчиняю двері шафи — порожня. Годі показую пістолетом на сходи і кажу:
— Спускайтеся вниз!
Вона спокійна, ніби в руках у мене звичайнісінький ключик од настінного годинника. Правда, ледве пересуває ноги. Я змушений підігнати її. Скоряється, але мовчить.
Супроводжую її до зали. Бачу, що вона намагається не дивитись у бік Криштофа, але розумію, що вже бачила його жахливу рану.
— Хто це зробив?.. Ви?
Вона заперечно хитає головою.
— А хто?
Здвигує плечима.
— Ви вмієте говорити? — питаю з нетерпінням. Тільки мотає головою й показує на своє горло.
— Йдіть поперед мене! — наказую я. Коли виходимо, ховаю пістолет та зачиняю парадні двері. Йдемо до будинку, на даху якого стирчать телефонні й телеграфні щогли. Ось і невеличкий дворик, дерев'яна хвіртка і вхід із написом: «Поштове відділення». Входимо — порожньо. Стукаємо в усі двері. Нарешті одні з них відчиняє напіводягнений дідуган.
— Добридень, пані Томанова, — ввічливо звертається він до моєї бранки. — Вам щось потрібно?
Вона мовчить, тільки очима вказує на мене. А я кажу:
— Мені необхідно викликати Стржижків.
Показую посвідчення. Старик здивовано підводить брови, потім киває.
— Ідіть до тепла, пані Томанова, — запрошує він.
— Пані Томанова досить тепло зодягнена, — кажу я, даючи зрозуміти, щоб вона йшла за мною.
Пошта Високого нагадує щось середнє між складом і канцелярією: тут зберігається все, аж до дитячої коляски. Телефон висить на стіні. Над ним два дзвінки, схожі на тарілки; вони оглушливо калатають.
Зв'язуюся з містом порівняно швидко. Дякую старому і підписую квитанцію. Потім даю знак пані Томановій іти за мною. Дідуган в одній сорочці проводжає нас до хвіртки. Він ні про що не допитується, але видно, що дуже здивований. Адже я викликав не лише санітарну машину, а й двох офіцерів держбезпеки.
Питаю в німої, де тут можна посидіти та що-небудь перекусити. Вона веде до готелю в самому кінці вулиці. Дорожній майстер, що лагодив щось на шосе, ввічливо привітався й провів нас здивованим поглядом.
Заходимо в готель. Сідаємо в невеличкому, але затишному ресторанчику. На всіх столах чистенькі льняні скатерки. Під стелею спиртова лампа. Проте тут холодно й сиро, бо камін, видно, давно не топили.
— Так ви пані Томанова? — питаю я.
Вона ледве чутно шепоче.
— Так!
«Добре, що хоч не розучилася шептати», — думаю я.
— Ви дружина лікаря Альфреда Томана?
Киває.
— Є у вас паспорт?
Вона витягує його з кишені штанів, ніби давно вже тримала напоготові.
Розглядаю його. В цей час у дверях з'являється чоловік у штанях, заправлених в невисокі чобітки, та в зеленій сорочці, підперезаній шкіряним паском. На скронях поблискує сивина. Ніс великий, м'ясистий, губи пухкі, підборіддя кругле. Шия, мов у бика, проте очі маленькі й незлобиві.
— Драстуйте, пані Томанова, — звертається він до моєї сусідки, — що, будете вечеряти чи полуднати?
Вона заперечно хитає головою.
— А що звелить пан? — очікуюче дивиться він на мене. В маленьких очицях мелькає підозра.
— Дякую, — кажу я, — поговоримо про це трохи пізніше.
— Тоді мені тут нічого робити, — вклоняється він і виходить.
Я повертаю паспорт пані Томановій.
— Чому ж не говорите голосно? — питаю.
Вона вказує пальцем на горло.
— Ви хворі?
Киває головою.
— Проте можете говорити пошепки?
Знову киває.
— Чому ви переховувались у вежі і що вам відомо про пораненого?
— Нічого, просто я боялась.
— Кого?
— Вас, — прошипіла вона.