Чтение онлайн

Чую голос Трепинського.

— Операцію вже зробили, — доповідає він, — стан хворого дуже важкий. Кризи сподіваються через день. Криштоф до свідомості так і не приходив. Лиш у кінці операції трохи підняв повіки. Хірург вважає це доброю ознакою. Пораненого поклали в окрему палату. Все йде, як ви наказували. З завтрашнього ранку біля нього чергуватиме наша сестра-жалібниця.

— Гаразд, — кажу я. — Опис речей зробили?

— Так.

— Тоді прочитайте мені швиденько.

Лоубал дістає шмат паперу, і я диктую йому все, що чую од Трепинського.

— Пістолет калібру 7,65 у внутрішній кишені піджака. Номер його такий-то. Шість патронів в обоймі, сьомий — у стволі. Восьмий, судячи з усього, вистрілено зовсім недавно.

— Далі…

Та все це вже малоцікаве.

— Зоставайтесь там. Потім побачимо, що робити.

Вішаю трубку і звертаюсь до Лоубала:

— До обіду необхідно з'ясувати, чи не чув, бува, хто-небудь цього пострілу. А може, й бачив ось такого чоловіка (описую того, що сидить у підвалі).

— Слухаюсь, — козиряє Лоубал.

Ми знову заварюємо каву. Потім кожен сідає з свого боку стола, і так і мучимось аж до світанку. Я прокидаюсь од жахливого болю в лопатках і в нозі. Встаю з таким самопочуттям, ніби у мене потрощено всі кістки. Лоубал не рухається. Ніздрі його роздуваються од рівного дихання.

Вогонь у каміні вже пригас. Догоряє і гніт у гасовій лампі. Вона чадить, і я гашу її.

За вікном уже сіріє. Роблю кілька гімнастичних рухів і виходжу надвір. Зупиняюсь на безлюдному шосе. Мороз проганяє рештки сну, і я починаю милуватися зорею. Настає новий день. Що він мені принесе? Чую далекий гул автомобіля. Але коли рушаю йому назустріч, мене гукає Лоубал.

— Їдуть, — кричить він.

Це або оперативна машина, або Тужима з експертами. Прошу Лоубала збігати та розбудити директора готелю. На деякий час мені потрібне його помешкання. Нагадую також, щоб Лоубал з'ясував, де живе художник, та, якщо зможе, зазирнув до нього.

— Біля телефону хай почергує поштмейстер.

Машину вже видно на розвилці. Вона об'їжджає моє авто, мотоцикл Лоубала й зупиняється. Із неї вискакують четверо. Це оперативна група. У кожного невеличка валізка. Останнім, не поспішаючи, виходить водій.

Лоубал ледве достукався в готель. Я уже встиг дати вказівки оперативникам, а він усе гримав у двері. Та ось, нарешті, з'явився заспаний директор.

— Доброго ранку, — вітає його Лоубал. — Накажіть дати нам що-небудь поснідати. Ми голодні, наче вовки.

— Навіщо так гримати, — бурмоче старий, — я теж ще не їв…

Всі входимо до приміщення і розсідаємось у ресторані. Хоча Лоубал одразу відходить — його жде «побачення» з Шламмом. Ледве з'явилися на столах чай, кава, яйця, шинка і хліб, як за вікном почувся гул другої машини. Хвилина, і до нашого гурту пристало ще шестеро. Їх очолює сам Карличек. За ним поважно суне пані Криштофова в теплому пальті, потім Гонзик Тужима, двоє військових і водій. Військові приковують увагу мешканців хутора, та в цьому я сам винен: слід було попередити, щоб перевдяглись.

— Ну ось, тепер, здається, всі, — кажу я.

— Ви наказали чекати на пошті, — виправдовується Карличек. — Може, ми тут заважатимем?

— Та що ви, Карличек! Беріть стільця й сідайте.

Крісло пані Криштофовій я підсовую сам. Директор готелю похмуро дивиться на нас.

— Вчора я думав, що у нас тут щось трапилось, а сьогодні виходить — весілля, — бурмоче він.

Пані Криштофова сердито зиркає на нього. Вона ж бо єдина жінка, і це ображає її гідність.

— Із присутніх ніхто мені не підходить, — кидає вона в бік директора. Потім ще щось мугиче і важко сідає в крісло, яке од цього жалібно вищить.

Тут повертається Лоубал. Дає мені зрозуміти, що IIIламма у Високому і в «його» будинку немає. Після цього відходить з директором убік і замовляє свої улюблені біфштекси. А я тим часом берусь за Криштофову:

— Пробачте, будь ласка, що ми турбуємо вас. Ви мусите глянути тут… на одну людину… Хоч це, звичайно, не дуже приємне видовисько.

— Я вже звикла до всього, — каже вона. — Мене цікавить винагорода за турботи… поки що од вас я нічого не мала.

— Тринадцять! — вигукує саме в цей час директор. — Та це ж фатальне число! — Потім оглядається на двері, і очі його сяють. — Чотирнадцять! — поправляє він Лоубала і біжить до кухні.

Заходить пані Томанова. Цього разу на ній лисяча, шубка, туфельки на низькому каблуці і нейлонові панчохи. Сукня з дорогої матерії. Волосся гарно зачесане, а горло запнуте квітчастим шарфом. В ушах коштовні кліпси.

Я йду їй назустріч. Пропоную стілець, але не так галантно, як пані Криштофовій. Я ж добре знаю, які різні ці жінки. Та коли б не робота, мені не хотілося б мати справу з обома.

Знайомлю її з присутніми. Мусять же вони знати одне одного, якщо вже опинилися за одним столом. Пояснюю, що пані Томанова лікується тут, аби якось виправдати її появу. Про все останнє, що лиш нам з нею відомо, мовчу.

— Гм, — вимовляє пані Криштофова, яка дуже невигідно контрастує, з цією панією після нічної їзди в машині, — я б, певно, вмерла од сорому, коли б у мене щось трапилось з горлом. Сідайте-но ближче! — Останні слова скорше нагадували лайку.

Пані Томанова тільки розгублено посміхнулась.

Лоубал дивиться на годинник. Він не забув, що йому ще потрібно розвідати про постріл. Я одразу ж питаю про це у пані Томанової. Та вона шепче, що не чула.

Зате я саме в цю хвилину дещо чую. Чую приглушений стукіт — це в кухні січуть біфштекси. Я хочу глянути на цю процедуру. Четверо дітей, старенька бабуся й дружина директора злагоджено дзенькають ножами — адже йому довелося заради нас підняти всю сім'ю. Діти в самих сорочечках. І все це відбувається за довжелезним кухонним столом.

Я заводжу з директором розмову про постріл та про чоловіка в чорному. Він спочатку нічого не може второпати, бо в маленькій кухні все аж двигтить.

— То це пан Криштоф був у чорному? До нас він ніколи так не з'являвся… Ні, ні, я не чув жодного пострілу.

Що ж, цілком можливо. У двері просовується голова поштмейстера. Він щось показує на мигах. Я розумію лише одне — «телефон» — і швидко крокую на пошту.

— Ваш хворий поза небезпекою, — чую я далекий голос Трепинського. — Навіть запитував про вас, хоч лікар вимагає ще два-три дні зачекати.

— Дякую за добру звістку. Наша сестра-жалібниця вже там?

— Так.

— Персонал знає про це?

— Так.

— Тоді при першій нагоді треба непомітно взяти у хворого відбитки пальців. Поясніть це регістраційними формальностями. Про пістолет та все останнє я сам поговорю з ним, коли буде час.

— Слухаюсь.

— Якщо буде потреба, дзвоніть, хоч десь післяобід я вже виїжджатиму звідси. Отже, всі повідомлення надсилайте до Праги. Коли в мене будуть якісь питання, я дзвонитиму вам у Стржижків.