Чтение онлайн

Он воно що! А ми, скільки не билися, так і не змогли встановити, хто їхав з Криштофом у таксі Р-29 511.

— Про це нам багато дечого відомо, — кажу я. — А куди ви ото їхали з паном Криштофом?

— Я — додому. А Криштоф — десь аж у протилежний кінець Праги.

— Пан Криштоф твердив, що він з вами не знайомий. Він розповідав, що ви посварилися, кому брати таксі, і потім вирішили їхати вдвох.

— Цілком зрозуміло. — Доктор Томан нервово потирає руки. — Ми змовились у невеличкому кафе, а потім він запропонував мене підвезти. Таксі замовив заздалегідь, і воно чекало нас на вулиці.

— Як ви гадаєте, йому знайомий був водій?

— Мені здається, що він возив його і раніш. Та це лиш моє припущення. Криштоф назвав мою адресу, і ми поїхали. Водій при цьому навіть не спитав, чи він замовляв машину. Пам'ятаю, як він рвучко загальмував. Тому все так і сталося…

— По дорозі ви розмовляли про що-небудь?

— Ні. Обидва мовчали.

— А після катастрофи?

— Коли я побачив, що нічим не можу зарадити, то сказав, що мені треба йти. Криштоф промовчав. Мабуть, його дуже вразила ця несподіванка. Проте водій сам винен.

— А що ви знаєте про Віктора Шламма?

Доктор Томан аж затрясся.

— Він щось заподіяв Криштофу?..

— Розбив йому голову кочергою.

— Негідник! Криштоф мені казав, що він був коханцем моєї дружини ще до того, як вона вийшла за мене заміж. Якби ви знали про все…

— Ми знаємо, — співчутливо кажу я.

— Ви?!

— І навіть більше, ніж вам відомо. До речі, ваша дружина має чудовий дзвінкий голос. Її шепотіння — просто гра.

Доктор Томан зірвав рефлектор з голови і раптом заспокоївся.

— Саме це й мусив засвідчити Криштоф…

— Пані Томанова засвідчила це сама. Крім того, Віктор Шламм уже заарештований. А оскільки пані Томанова була співучасницею злочину, їй теж доведеться відповідати.

Я збираюся йти. Доктор Томан розгублено стоїть переді мною і вже нікуди не поспішає. Мабуть, дуже нещасний, бідолаха. Та Вашек Небеський куди нещасніший.

Через годину після цього Гонзик кладе мені на стіл перше повідомлення про стан здоров'я Криштофа. Хворий видужує. Нічого поки що не трапилось. Коли йому повідомили, що я побував у підвалі, він спокійнісінько заснув.

Готуюсь, так би мовити, до вирішального удару. Жду лише розмови з Криштофом, аби поставити крапки над «і». Поки що все розгортається так, ніби хтось працює на мене. Почнемо з отієї бабуні в лісі. Потім хтось посилає Вальтерову до тайника і вбиває її. Сама доля прибрала водія Маржака. Хтось гарненько розворушив шпигунське гніздо. Пізніше попався Франтішек Колда, який намагався втекти дрезиною. Знайти його носовичок було вже дурничкою. Давида Криштофа ми застукали самі. Та завдяки йому вистежили й Лебруна. Сам він і знищив матерого шпигуна. Допомагаючи нам чи переслідуючи якусь власну мету? Свій внесок зробили і Віктор Шламм, і Власта Томанова та її чоловік. Отож зостається лише проникнути в корінь таємниці…

Коли я про все це думаю, мені здається, що найважливіші — дві обставини. По-перше, те, що знає Криштоф і що він, звичайно, всіляко буде приховувати. А по-друге, таємниче зникнення шкатулки Марти Вальтерової — золотої четвірки. Як поєднати їх?..

Гонзик з незмінною посмішкою кладе мені на стіл телефонограму про стан здоров'я Криштофа. Хворий вже починає говорити та потроху їсти. Захотів навіть поголитися і попрохав, щоб йому принесли білизну, його домогосподарка хотіла побачитися з ним, та ми не дозволили. Криштофу не терпиться поговорити зі мною, і, як він сам каже, про щось дуже важливе.

Я весело сміюсь до Тужими:

— Криштофа гарно доглядають, Гонзик, чи не так?

— Авжеж, — каже він і посміхається, його ґудзиків я не чіпаю.

Нарешті головний хірург дає дозвіл на коротке побачення.

Карличек доповідає про пошуки пістолета:

— Нічого втішного не можу сказати. Куль уже назбиралася ціла гора, проте жодна з них не співпадає. Той пістолет, з якого вбили Марту Вальтерову, ще в когось у кишені.

Хто його зна! Можливо, то був пістолет самої Марти, і вона з нього застрелилась. Хтось міг потім затоптати його в багнюку. Правда, ми уважно обстежили кожну ямку. Але це ще нічого не свідчить. Його ж міг хто-небудь і підібрати…

— Хоч земля тепер уже геть затвердла, вам доведеться, Карличек, ще раз добре пошукати.

Карличек дивиться у вікно і з захопленням каже:

— Саме підходяща година для цього. Пишіть наказ, і я негайно виїду на місце. Зроблю там таку траншею, що й вас порадує.

— Отож їдьте. Спробуйте відновити в пам'яті все з самого початку. Перегляньте протоколи, фотографії… А раптом виявиться, що це й справді самогубство…

Я тим часом їду до Криштофа. Покладаю велику надію на побачення з ним. Перш за все розмовляю з головним хірургом. Він нагадує, щоб я не перевтомлював хворого. Сестра-жалібниця доповідає: ніхто більше побачень не просив, на прохідній уважно стежать за всіма, хто входить і виходить.

— Зараз я підготую його до вашого візиту.

Вона заходить до палати і за якусь мить кличе мене. Криштоф напівсидить у ліжку, спираючись на цілу гору подушок. Ковдра запинає йому груди. Його довгі руки непорушно лежать зверху.

На голові чалма з бинтів. Під хитрими очима великі сині круги. Так, виглядає він не ай-я-яй. Проте спокійний і навіть робить спробу посміхнутись.

— Ручкатися не слід, — зауважує сестра й підсовує мені стілець.

— Як ви почуваєте себе? — питаю Криштофа.

— Гаразд, — тихо, але без усміху каже він.

— Можете говорити?

— Можу. Дякую вам. Коли б не ви…

— Потім про це… Скажіть, будь ласка, що трапилося з вами?..

На обличчі майнула слабенька усмішка.

— Ви знайшли його? — в свою чергу запитує він.

Я трохи підводжусь і знов сідаю.

— Перш за все я знайшов вас. Отож вам слід було б розповісти все спочатку. Якщо це стомлює вас, кажіть хоч головне.

— Я зупинюсь, коли мені стане погано, — белькоче він. На тумбочці лежать таблетки. Сестра бере три з них і подає пацієнту.

— Ви зникли саме в той день, коли мусили з'явитися до суду, — обережно нагадую я. — Ми бачили, як ви зайшли, а потім кудись пропали…

— Так, так, — зітхає він. — Розповім вам і про це. Я зустрів тоді в коридорі одного чоловіка. Мені здалося, що я знаю його: ми їхали з ним у таксі в день катастрофи…

Мовчить, щоб передихнути.

— Не розумію, пане Криштоф. Яку катастрофу ви маєте на увазі?

І він докладно розповідає про те, що ми вже знаємо. Певний, що нам нічого невідомо, торочить щось про «незнайомого» пасажира, котрий зовсім не був доктором Томаном, а якимось Рейндлом чи Рейндном.