Чтение онлайн

— Гаразд.

— Тоді бувайте.

Отже, справи нібито йдуть непогано. Схоже на те, що якась помилка шпигунів допомогла нам влучити в саме серце їхньої зграї. Правда, ми не збираємось зазнаватись. Адже до виявлення суті справи ще далеко. Вона, мабуть, у руках Криштофа. Або отого доброчинника, що натякнув нам про китайську шкатулку. Та тут і сам чорт голову скрутить.

Оперативна машина вирушила до вілли. Я теж їду туди. Поруч дріботить пані Криштофова. За нею дибає Гонзик Тужима, ніби якийсь слуга.

Карличек приєднався до Лоубала, аби допомогти йому розпитувати про постріл. Потім пішли і ті двоє, у формі. Водії копирсаються в машинах, а пані Томанова непомітно (по-англійськи) щезла. Це нас влаштовує.

На віллі я інформую про все опергрупу. Пані Криштофова лише мугиче собі під ніс. Мабуть, таким чином проривається в неї хвилювання. В посмішці Гонзика я бачу якийсь смуток.

Веду пані Криштофову до підвалу, нас супроводжує лікар і Гонзик Тужима. Пані Криштофова гулко хекає, спускаючись крутими сходами. Я зупиняюся й кажу:

— Ви побачите тут мерця, пані Криштофова. Тільки глянете на нього і скажете, чи обличчя його вам не знайоме. І одразу ж підете.

— Гм, — мугиче вона стурбовано.

— Он там, — кажу я і присвічую ліхтариком.

— Я мушу ближче підійти, — говорить вона і крокує далі. Допитливо дивиться в обличчя мерця. Бачу, що дуже здивована. Трохи повагавшись, заявляє:

— Лебрун!..

— Ви впевнені?

— Лебрун! — повторює вона. — Людвик Лебрун. Можу заприсягатися.

— Колишній компаньйон вашого чоловіка?

— Саме так. О боже! Який це був мерзотник! Собаці собача смерть!.. Криштоф теж упізнав би його.

— І цього досить, пані Криштофова. Дякую вам! — Потім до Гонзика: — Проведіть пані Криштофову до готелю. — Беру її за лікоть і допомагаю здертися на сходи. — Я скоро повернусь. Підпишете необхідний протокол, і більше ми вас не турбуватимем.

— Фотографуйте, — чую я позаду голос лікаря, — і можна забирати. Тут усе ясно.

На віллі кипить робота. Я наказую шукати кулю, якою вбито Лебруна. Експерти підтверджують мою здогадку, що Криштофа прибили залізною кочергою. Про це свідчать і відбитки пальців Лебруна. Цікаво, чи співпадуть вони з тими, що на даху?

Не співпадають! Проте ті, горішні, раптом співпали з відбитками на кочерзі. Знову картаю себе, що дозволив тому типові втекти.

Опергрупа добре знає свою справу. Залишаю її й простую до готелю. Там чисто прибрано. Пані Криштофова сидить за одним із столів у своєму пальті. Перед нею парує чашка грогу. Збоку сидить Гонзик. Він не п'є, значить, не бажає бути в подібному товаристві.

— Грієтесь? — питаю я.

— Гм, — мугиче пані Криштофова. — Хіба ж це напій! Я знала куди кращі! Дозвольте віднести його на ваш рахунок. — І потім з гідністю: — Це я про всяк випадок, щоб часом не виникло непорозуміння.

Гонзик Тужима аж сяє від задоволення. Я киваю йому.

— Скажіть, хай нам дадуть кілька аркушів паперу. Ми з пані Криштофовою складемо протокол. За грог я платитиму.

— Гм, — каже Криштофова холодним тоном. — Цей тип сидів тут, щоб рахувати, скільки я вип'ю?

— Що ви! Ваша присутність дуже важлива для нас. Він просто охороняв ваш спокій.

Гонзик повертається. Разом із ним і обидва військових. Вони пропонують свої послуги, і я диктую їм текст, який обидва записують. Адже мені потрібні два примірники. Пані Криштофова уважно стежить. Це видно по очах, які осовіли од грогу. Підказує, щоб я неодмінно дописав, що вона добровільно зголосилась нам допомагати. Я виконую її волю.

Ми ще писали, коли зайшов Карличек.

— Ну, що ви дізналися про постріл? — питаю я.

— Та нічого. Ніхто його не чув. Правда, старший лейтенант ще десь пішов. Давайте вистрілимо у віллі та послухаємо.

— Добре, — погодився я.

Пані Криштофова підводить очі від протоколу, що його вона уважно читає.

— Не заважайте мені, панове. Між іншим, я терпіти не можу стрілянини. Може, обійдетесь і без неї?

Карличек хотів, було, кинути якийсь дотеп, та я зупинив його поглядом.

Одводжу його вбік і кажу:

— Ходіть, розшукайте старшого лейтенанта. Хай організує перевезення забитого. Пані Криштофова упізнала в ньому Лебруна.

— Лебруна! — вигукує Карличек.

— Так, і ви хочете розсердити її саме в ту мить, коли вона має підписати своє свідчення. Коли їхатимете з нею назад, будьте галантні. Зробіться ніжним, завоюйте її прихильність та витягніть з неї щонайбільше про стосунки її чоловіка з Лебруном.

— Це дуже важко. Мені доведеться над силу тримати себе в руках.

— Гаразд. А зараз довідайтесь у товариша Лоубала про наслідки опиту населення та зробіть з ним пробний постріл у віллі. Ми тут уважно будемо прислухатись, хоча умови мусять бути цілком звичайні.

Я повертаюсь до готелю. Пані Криштофова все ще сидить у ресторані. Вона вже дочитала свої свідчення до кінця. І навіть підписує їх.

— Дякую, — кажу я і складаю папір.

— Коли ми виїдемо звідси? — питає вона.

— Вже скоро.

— Після обіду?

— Можливо.

— Я хочу їхати післяобід.

— Гаразд, — кажу я холодним тоном, бо з нею дійсно важко бути спокійним.

Стара допиває рештки грогу. Позира на двері, та в цей час за вікном хурчить мотор. Я швиденько вискакую, аби вона не зажадала чергової порції.

Доповідає Трепинський:

— Я привіз вам відбитки пальців Криштофа.

— Тоді відпочивайте, — кажу йому. — А я займусь справами на віллі.

— Можна й мені з вами? — питає він.

І ми обидва простуємо туди. Сонце вже добре-таки пригріває. Двері одчинені навстіж. Опергрупа нишпорить по всіх закутках, експерт-дактилоскоп працює за овальним столиком у великій кімнаті. Передаю йому відбитки пальців на даху і на кочерзі, які не мають нічого спільного з Лебруном або Криштофом.

В кімнаті з трьома вікнами на деяких речах було засвідчено сліди пальців Криштофа і Лебруна. Проте не було жодного сліду того, третього, який ховався на даху.

На клямці дверцят, що вели до вежі, виявили жіночі пальці. Отож, якщо вірити Томановій, вона зайшла до кімнати з трьома вікнами за кілька хвилин переді мною. Коли ж її спільник піднявся на дах, вона зачинила дверцята і спокійно чекала на мене. Тим самим урятувала його. А мене пошила в дурні. Я певен, що то був її коханець — отой Шламм.