Чтение онлайн

А Гонзик поводить себе на диво спокійно і безтурботно.

Нарешті з'являється Карличек.

— Уявіть собі, — доповідає він, — наш «підозрілий» Тужима щовечора сидить за скульптурою, яку хоче подарувати своїм тітонькам.

Я не бачу в цьому чогось особливого. Може, він хоче заспокоїти нерви, обдумати як слід те, що відбувається. До речі, експерти не можуть дати певної відповіді — папери дуже постраждали.

— Ну, й що ви думаєте про це?

— Виходить, що цей Гегел куди хитріший за Криштофа. Та коли б нам уже знайти справжнього Тужиму.

— Я теж не проти.

— Тоді, товаришу капітан, приготуйтесь до несподіванки… Я знайшов для вас записку справжнього Тужими.

Це зовсім вивело мене з рівноваги.

— За якихось три дні! А я вже шукаю її півроку.

— Гик, але ж не там шукали, — майже лагідно каже Карличек.

— Де ж ви її знайшли?

— Слід лише простягнути руку…

— Карличек! — обурююсь я.

Він засовує руку в кишеню і витягує звідти вчетверо згорнений аркушик паперу. Напис майже стерся, але ще можна розібрати слова:

«Їдемо невідомо куди. Я дістав жовту. Бережіть урни. З вітанням, Ян».

Дочитавши, я глипнув на Карличка. Він винувато дивиться на мене волошковими очима.

— Сподіваюсь, вам зрозуміло, що це написано Яном Тужпмою?

— А де ви її взяли?

— Довелося довго-таки побігати, — зітхає Карличек. — Адже у Гонзика не залишилося навіть шкільних зошитів. Тоді ми звернулись до його тіточок. Ви ж говорили, що буде краще, коли Гонзик помітить, що ми ним цікавимось. На всякий випадок я захопив пістолет, але одразу ж пожалкував, що не купив краще тітонькам торт. Вони довго мізкували і, нарешті, пригадали цю невеличку цидулку з в'язниці. Вам же відомо, що за фашистів той, хто діставав білу оповістку, виходив на волю, жовту — потрапляв до концтабору, а червону — ішов на смерть. Червону отримали батьки Гонзика. Урни з їх попелом мусили одіслати тітонькам, та вони десь загубилися в дорозі… Старенькі сховали цидулку Гонзика, боячись, що її знайдуть гестапівці. Сховали так, що вже й самі потім не могли знайти. І ось вона тут.

Я легенько потираю лоб, намагаючись не пропустити жодного слова.

— У них є давній сімейний альбом, де ви зможете побачити Яна Тужиму. Правда, важко щось порівняти з теперішнім Тужкою. Лежить на животику в чому мати народила. На іншій фотографії він з батьком і ненькою, років дев'яти. Мені довелося одірвати фотографії, — звичайно, з дозволу стареньких, — та на звороті жодних написів не було. Трапилось так, що я випадково підійшов до стіни, де колись висіла чиясь фотографія. Спитав у стареньких, і виявилось, що то було фото батьків Гонзика. Після їхньої смерті вони перемістили його у велику раму, де зберігались інші сімейні реліквії. Слід було їм лише нагадати про це, як одразу ж знайшлася й цидулка Гонзика. — Карличек весело підморгує. — Виходить, що я йшов проти вашої гіпотези, та головне в усьому — успіх, а він ось — перед вами. Без вашого дозволу я давав цидулку графологам, і вони одразу ж засвідчили почерк сьогоднішнього Тужими.

Я постукую олівцем по столу і намагаюсь уникнути погляду Карличка. Через хвилину кажу:

— Гаразд, Карличек. Ви виграли. Я вже надто фантазував. Та про одно ручуся: правда виявиться ще несподіванішою.

Карличек знизує плечима.

— Не забудьте, — кажу йому, — що в мене є папери справжнього Гегела.

— Ну що ж, звіряйте. А мені й далі стежити за Гонзиком?

— Котра зараз година?

— П'ять хвилин на дванадцяту.

О дванадцятій дістанете відповідь.

Що ж, я можу й зачекати.

Дзвоню, куди слід. Мені повідомляють, що спецкур'єр уже на шляху до мене.

— Хто це?

— Тужима, — відповідають. Кладу трубку на важіль.

Повільно тягнуться хвилини чекання. Та ось на порозі з'являється Гонзик. З властивою йому посмішкою на вустах. Всі три ґудзики застебнуті.

— Це вам, товаришу капітан, — звертається він і подає мені два пакети.

— Спасибі.

Гонзик мовчить, посмішка його згасла.

— Гадаю, що в них ідеться про мене, — раптом каже він. — Хотілося б знати, що там написано.

Я перекидаю пакети в руках.

— Так, Гонзик, тут дійсно йдеться про вас…

— Може, я зовсім і не Ян Тужима…

Кілька разів перечитую висновки експертів. Почерк Тужими сходиться з запискою, всі інші папери належать Гегелу.

— Не хвилюйтеся, Гонзик. З вами усе гаразд.

Гонзик сяє на мене ясними очима. З посмішкою, яка мусить його заспокоїти, я рву не потрібні більше наслідки експертизи.

— Приходьте о третій, — наказую я. — Вам доведеться однести ці папери військовому аташе. Я напишу йому листа. Це дуже важливі папери, і я можу довірити їх лише надійній людині. Зрозуміло?

— Слухаюсь, — відповідає Гонзик і одразу ж витягує з кишені свого блокнота й огризок олівця.

Карличек підводиться, розстібує два ґудзики на його піджаці і проводжає до дверей. Потім повертається й питально дивиться на мене.

— Запрошую вас пообідати зі мною, — кажу я. — Здаюсь! Ваше зверху!

Отже, моя гіпотеза луснула. Ми примусили ворога одступити, він зазнав великих втрат, проте…

20

Ми сидимо з Карличком у невеличкій кімнатці, обідаєм. У мене такий настрій, ніби це наше прощання. Карличек знову повернеться в свою кримінальну поліцію.

— Я розумію ваш настрій, — каже він.

Настрій! Який там настрій! У мене зараз єдине бажання — кинути все та добре виспатись. Скількох невдач я зазнав! Певно, і та старенька, яку я стрів на кордоні, зараз порадила б мені: «Атож, синку, поспи. Завтра буде видніш!»

Карличек намагається вивести мене з цього напівсну:

— А все ж таки це дуже цікавий випадок! Варто довести все до кінця та взнати, нарешті, правду…

Я стомлено зітхаю. Мені не хочеться зараз про щось думати. От завтра…

Та Карличек, знай собі, гугонить:

— До мети слід прямувати трьома шляхами. По-перше, дізнатися, хто вбив Давида Криштофа, по-друге, знайти китайську шкатулку і, по-третє, викрити, нарешті, хто видав код ВХ-222.

Він повільно п'є мінеральну воду. В очах — оптимізм. Мені навіть заздрісно, що він так уміє себе тримати.

— Давайте розберемося по порядку, — кажу я. — Як нам шукати вбивцю Криштофа?

Моє питання нітрохи його не бентежить.

— Знаю, це не так легко.

— У вас є якийсь план?

— Ні.

— Тоді перейдемо до другого. Де шукати шкатулку? Я певен, що і тут нас чекає невдача.

— Так, шкатулки нам не знайти. Хтось скористався нею — і кінець.

— Третій шлях теж веде нас у безодню. Шукати того, хто видав код, — значить, вернутися знову до полковника й Вашека Небеського. Перший не здатен на таку підлоту, другий — вже цілком себе реабілітував.

— Як? Його ж досі компрометує знайомство з Мартою Вальтеровою?

— У вас, Карличек, якась дивна логіка. Навряд, щоб він дозволив їй іти до тайника. Адже ж він знав, що за ним стежать.