Чтение онлайн

— Вона пішла без його відома.

— А як вона дізналась про таємницю коду? Прочитала його у Вашековій голові?

— Вона могла взнати його і від когось іншого.

— Ви хочете, щоб я почав усе спочатку?

— Так, саме цього я хочу. Тепер ми більше не заблудимось, бо добре знаємо, що ніякого Гегела не існує. Отже, мусимо повернутись до попередньої гіпотези: код видав наш працівник…

Я мовчу. Карличек має рацію. Але чому б не відкласти все на завтра! Та він не звертає на мене жодної уваги.

— Припустимо, що Марту Вальтерову було вбито. Одкинемо самогубство…

Я ніби й не чую.

— До того, як знайшли її тіло, ніхто ще не знав про код ВХ-222… І що мене найбільше дивує, чому вбивця не взяв його в неї… Адже він знав, що труп неодмінно обшукають.

Що можна заперечити проти цього?

— Нічого іншого, що свідчило б про шпигунську діяльність Марти Вальтерової, у неї не знайшли. Або вона несла до криївки лише код, або вбивця забрав у неї все інше. Але чому він не забрав найголовніше — код?

— Навряд, щоб вона несла ще що-небудь, — кажу я.

— А може, китайську шкатулку? — висловлює здогад Карличек. — Тому ми і не знайшли її на квартирі.

Це цілком імовірно. Тоді вбивця забрав шкатулку. Але навіщо? Може, вона компрометувала його? А код залишив?! Нарешті, я починаю розуміти Карличка.

А він тим часом продовжує:

— Вбивця залишив код, по-перше, тому, що це викривало Вальтерову як шпигунку, по-друге, сповіщало, що код викрито і що його слід замінити іншим. Він хотів тим самим попередити нас! А хто міг зробити таку послугу? Ворог?.. Та зрозумійте ж, це був наш працівник!

Он воно що! Поки я мучився над примарною концепцією щодо Гегела, Карличек спокійнісінько прийшов, куди слід.

— Що ж ви мовчите? — запитує він. Та що казати — я просто ошелешений.

— Наш доброчинник, — продовжує він, — усе зробив, як бачите, сам. Застрелив шпигунку, хоч краще б він залишив її для нас…

— Тоді вона виказала б його як спільника, — ледве видушую я з себе.

— Свідченням цього могла бути лише китайська шкатулка. Тому він і прибрав її.

Отже, виходить, що це все ж таки Вашек! На питання, яке мучило мене з самого початку, я дістав, нарешті, відповідь. Вашек утратив голову од кохання. Проте мені потрібні докази.

— Ходімо, Карличек, — кажу я.

— Куди?

— За пістолетом Небеського…

Я майже певен, що саме з нього вбито Вальтерову.

Через годину ми з Карличком заходимо до кімнати, де зберігається зброя. Беремо пістолет Вашека калібру 7,65 та йдемо в тир. Робимо три постріли і беремо кулі з собою. Експерти засвідчують: Марту Вальтерову вбито з цього пістолета.

— Просто не віриться! — вигукує Карличек. — Ми так довго шукали, а він спокійнісінько лежав у нас під носом!

І ось Карличек уже в дорозі. У нього в кишені ордер на арешт.

Я жду в кабінеті. Вікно широко відчинене. Стоїть погожий весняний день. Я курю стільки, що сизий дим хмарою суне у вікно.

Та ось двері відчиняються, й обидва заходять до кімнати.

— Сідайте, — кажу я.

Карличек сідає неподалік од дверей.

— Пане Небеський, ви вбили Марту Вальтерову? — запитую я.

Він тримається бадьоро й цілком спокійно.

— Так. Я зізнаюся у всьому.

21

Допит Вацлава Небеського я призначаю на завтра. Після цього його заводять до камери попереднього ув'язнення. Він мовчить, ніби ми й не були з ним багато років знайомі.

Я йду до полковника. Той слухає мовчки і тільки густо димить своєю смердючою сигарою. Мені здається, що шрам на його чолі поглибшав. Мовчки киває головою, коли я запрошую його на завтрашній допит.

І ось дев'ята година ранку.

Вашек Небеський сидить переді мною в оточенні своїх колишніх співробітників. Виглядає чудово, на щоках густий рум'янець. Правда, очі його уникають наших поглядів.

Я ставлю належні питання: ім'я, прізвище, де народився, яку роботу виконував, жонатий чи парубок і тому подібне.

Він відповідає чітко, спокійно. Потім переходимо до суті справи.

— Ви зізнаєтесь, що вбили Марту Вальтерову?

— Так.

— Якою зброєю?

— Службовим пістолетом, який я здав, коли мене звільнили.

Я:

— Чому ви вбили її?

Він:

— Це важко пояснити кількома словами.

Я:

— Ви видали їй код ВХ-222?

Він:

— У деякому розумінні — так.

Я:

— Ви співробітничали з нею як шпигун?

Він:

— Ні.

Я:

— Ви знали про те, що тайник відкрито?

Він:

— Так.

Я:

— І ви боялись, що Марта викаже вас як співучасника?

Він:

— Ні. Я ніколи не брав участі в шпигунській діяльності.

Я:

— Ви ж щойно зізнались, що видали код ВХ-222.

Він:

— Я це зробив, щоб викрити її.

Я:

— Ваші відносини з нею свідчать про зовсім інше.

Він:

— У мене просто не вистачило мужності свідчити проти Марти, і я вирішив розправитись з нею сам…

Я:

— Ви хочете сказати, що зробили це свідомо?

Він:

— Так. Цілком свідомо, хоч це торкалося найдорожчої мені людини… Я діяв за суворим планом — хотів паралізувати всю антидержавну зграю.

Я:

— Тоді викладіть нам свій план та його здійснення.

Він:

— Я ще раз запевняю, що наші стосунки з Мартою були щирими. Та я брехав, коли твердив, що мав на неї деякий вплив. Мені так лише здавалось. Мене дуже стурбувало, коли я виявив, що Марта лише спекулює своєю байдужістю до політики, а насправді вірою й правдою служить ворогам.

Тепер я бачу, що Вашеку не так уже й добре, як він весь час удає. Так, він дуже нещасний.

— Я все робив, щоб одкрити їй очі, — продовжує він. — Вона спокійнісінько вислуховувала мене і ніколи не сперечалась. Тоді я збагнув, що хтось, дужчий і сильніший за мене, тримає її в руках.

Я знову питаю:

— Ви знали, що вона донька Людвика Лебруна?

Він:

— Так. Знав, що її батько авантюрист і що він утік за кордон.

Я:

— Ви розмовляли з нею про це?

Він: