Чтение онлайн

— Ні. Та я сам хотів у всьому пересвідчитись…

Я:

— І тому вдалися до авантюри з кодом ВХ-222?

Він:

— Це сталося вже пізніше. Одного разу я помітив, що Марта з дивною квапливістю сховала батарейку од кишенькового ліхтарика, котра лежала поряд з китайською шкатулкою, де були сигарети. Іншого разу я все уважно обдивився і здогадавсь, що шкатулка має подвійне дно.

Я:

— Ви колись говорили про підозрілі телефонні розмови, що їх вела Марта.

Він:

— Так, говорив. Але тоді я ще не звертав на них уваги.

Я:

— Продовжуйте.

Він:

— Марта ніколи не користувалася батарейкою. Адже у неї був механічний ліхтарик. У мене були свої ключі, і я міг заходити до неї, коли завгодно. Отож купив батарейку і відвідав її квартиру тоді, як Марта була на роботі. Приклавши контакти до двох срібних пластинок з ініціалами, я побачив, що дно відпало. Переді мною був тайник…

Вашек Небеський говорить тихо, розмірено, але чоло йому зросив рясний піт.

— Я нічого не виявив тоді в тайнику, — продовжує він, — на дні був лише невеличкий папірець, списаний до того дрібно, що неможливо було щось прочитати без збільшувального скла. Збоку виднілися кольорові галочки: червоні, голубі, жовті й зелені.

Я перебиваю:

— А не помітили ви там коричневої або чорної?

Вашек хитає головою:

— Ні. Гадаю, що їх там не було. Весь список був фотографічним способом зменшений на тонесенькому папері. Без збільшувального скла годі було щось розібрати. Тоді я поставив усе на місце і вдруге прийшов уже в повному озброєнні…

Вашек просить склянку води. Випиває одним духом і, втерши чоло, продовжує:

— Того ж вечора Марта сказала мені, що десь загубила ключ од квартири. Я повернув їй «свій», що унеможливило мої таємні відвідини. Видно, Марта розгледіла непомітні сліди мого хазяйнування. Проте я певен, що вона так і не здогадалась, що мені відома таємниця китайської шкатулки.

Вашек ледве тамує зітхання.

— І тоді я зважився на інше. Марта знала, що я від'їжджаю за кордон. Якось я приніс до неї планшет, куди поклав розгадку коду ВХ-222. Підсунути фальшивку я не посмів, бо Марта хутко все зрозуміла б. Крім того, я знав, що код легко буде замінити. Та й Марта не могла його передати. Адже я вирішив не спускати з неї очей…

Вашек довго мовчить. Ми не підганяємо його. Потім він каже:

— Я провів у неї цілу ніч. Планшет весь час лежав на столі. Вранці, викуривши сигарету, я посипав попелом кнопку, а сам пішов у ванну й навмисне затримався там.

Коли повернувся, планшет лежав на тому самому місці, але попелу на кнопці не було…

— Ви ж були колись завзятим курцем, — перебиваю я і пропоную йому сигарету. Хтось із присутніх простягає запальничку. Я бачу, як у Вашека тремтить рука. Він кілька разів з насолодою затягується.

— Я втратив контроль над собою. Вхопив Марту за плечі і повалив на підлогу. Мало не вбив її. Потім кинувся до телефону, щоб викликати оперативників. Марта благала, щоб я не видавав її. І в мене не вистачило рішучості. Потримавши телефонну книгу, я раптом помітив слід якоїсь цифри. Запитав, що вона означає…

Я знов перебиваю:

— Ви пам'ятаєте число?

— Так. 29 511.

— Розповідайте.

— З Мартою почалась істерика. Вона, певно, пригадала щось жахливе. Думав, що помре. Нахилився до неї, і вона стала плакатись на свою долю…

Вашек задумано розглядає сигарету. Ніби все на світі втратило для нього інтерес. Потім гасить її.

— То був номер автомашини. Марта сама призналась. Водієві таксі вона мусила передати останні повідомлення. Він теж належав до зграї Лебруна. Та за ніч перед цим водій потрапив у аварію й загинув. Марта змушена була чекати розпоряджень. Я дивився на телефон і не в спромозі був набрати номер. І тоді вирішив сам влаштувати їй допит. Але запитував лиш те, що стосувалося її особисто. Хотів дізнатись, як далеко вона зайшла. Марта сказала, що сама піде до тайника… У мене аж кров захолола в жилах. Адже тайник був відомий нашим людям. Та все ж таки я промовчав…

Тепер мені ясно, але я дозволяю Вашеку закінчити сповідь.

— Марта знала, де тайник. Я попрохав її провести мене до нього. Пообіцяв, що, можливо, врятую її й себе. Вона змушена була погодитись. Тоді я не став дзвонити вам. І в неї з'явилася надія: думала, що я проведу її через кордон — адже я міг наближатися до нього й без особливого на те дозволу. Марта взяла лише китайську шкатулку і стерла номер на телефонній книзі. На моє питання, чи не залишилось ще чого-небудь, вона лиш заперечно похитала головою. Тоді я зажадав, щоб вона віддала мені китайську шкатулку. Марта погодилась, але пообіцяла зробити це, коли вже буде у повній безпеці. Сказала, що імені батька в списку немає і що вона не викаже його навіть під загрозою смерті…

Вашек мовчить, довго щось думає і знову продовжує:

— По дорозі ми зайшли до мене, я взяв карту і непомітно сховав пістолет. Марта показала на карті приблизне розташування тайника. Я і виду не подав, що мені це відомо, їхали поїздом, а од станції йшли пішки — манівцями, щоб, бува, кого не зустріти. Коли підійшли до тайника, я вийняв пістолет і вистрілив. Марта впала…

Вашек скрушно зітхає.

— Потім вийняв з кишені її плаща ключ до коду ВХ-222, узяв китайську шкатулку і ключ од квартири і тайкома повернувся до Праги. Переодягнувшись, пішов до клубу. Коли ж полковник викликав мене, я зрозумів, що план мій удався…

Я запитую:

— І все це правда, що ви нам розповіли?

— Так, — відповідає він.

— І ви визнаєте себе винним?

Довго мовчить.

— Так. Я вбив її. Проте я не зрадив. Навпаки, зробив усе можливе, щоб винищити ворогів… Кожен зрозуміє, як важко зненавидіти і вбити єдину на світі…

— А де ми поділи китайську шкатулку?

— Перед тим, як піти до клубу, я запакував її, написав свою власну адресу і вкинув у спеціальний ящик на пошті.

— Написали свою адресу?..

— Так. Це теж входило до мого плану.

— Незрозуміло!

— Я хотів, аби ви вважали, що шкатулку надіслала мені Марта. Це було б доказом, що вона кінчила самогубством.

— Чому ж ви досі не принесли її?

— Чому? Пошта не доставила! Може, десь загубилась? Я вважав, що ви давно знайшли її.

— Скажіть, а це ви надіслали нам анонімного листа, в якому звертали увагу на шкатулку?

— Так, я. Але ж де ділась шкатулка? Може, вона потрапила в руки Лебруна?

— Не думаю, — кажу я. — Заспокойтесь. Вам тепер слід відпочити.

Вашек підводиться.

Я навіть не дивлюсь на нього. Зиркаю на полковника. Певен, що його мучить те саме. Адже зграю Лебруна винищив Вашек!

22

Карличек ходить по кімнаті і бубонить собі під ніс: «Шкатулко, шкатулко! Де ти, озовись?!»

Хоч Вашек і сказав нам, в якому поштовому відділенні він її здав, шкатулки там не було.

— Ми мусимо обов'язково знайти її, — кажу я.

— Так, — погоджується Карличек. — Але де?

Вашек продовжує твердити, що одіслав її на свою адресу. На головному поштамті один із службовців тільки здвигнув плечима, мовляв, бувають і такі випадки. А чому той, хто її одсилав, не здав пакунок, як належить? Звідки їм знати, що його дійсно вкинуто в ящик?..