Чтение онлайн

— Ви хотіли вибачитись перед ним і повернути фотоапарат?

— Хто зна, що я зробив би, — сумно відповів Бедржих Фієдлер.

Я підвівся.

— Покажіть мені стіл, на який він поклав запальничку.

Я добре розумів Бедржиха Фієдлера. Незважаючи на те, що в нього був колись роман із вродливою вдовою власника фотокрамниці, він ніколи не переставав кохати свою померлу дружину. Отже, його почуття до Флори Мілнерової були зовсім іншими, хоч, звичайно, він не залишався до неї байдужим. Вчинки Бедржиха Фієдлера (будемо вважати їх благородними) виходили з його внутрішніх почуттів. Але він міг, зрештою, вважати за благородство й брехню.

Кімната Арнольда обставлена дуже просто: стіл з двома стільцями, біля стіни — металеве ліжко з пуховою ковдрою, дбайливо прибране руками пані Олсецької, шафа для одягу і комод. Вікно зачинене, але вуличний гамір пробивається й крізь подвійні рами. На полірованому столі товсте скло і на ньому підставка для авторучки. Жодної вазочки, серветки. Біля ліжка, на нічному столику, — електрична лампа.

Зате сусідня кімната, Бедржиха Фієдлера, забита абичим. Правда, не дивлячись на дводенну відсутність пані Олсецької, там ще зберігався якийсь порядок. Але це пояснювалося лише тим, що з учорашнього ранку Бедржих Фієдлер просто не мав часу і бажання нічим займатися.

Я звернув увагу на порозкидані по тахті подушки й зім'яту ковдру. Вони неначе свідчили про те, що цю ніч господар спав неспокійно. На письмовому столі біля вікна купа журналів, переважно спеціальних, і кілька книг. Поруч друкарська машинка. Тут Бедржих Фієдлер, напевно, працює вечорами при світлі настільної лампи. А у глибокому вольтерівському кріслі під торшером він, мабуть, любить читати і роздумувати над життєвими проблемами. Трохи далі — столик для квітів. На ньому під склом фотографії дружини й Арнольда. Біля самих дверей — тумбочка з телефоном. На стіні велика масляна картина з краєвидом. Під нею — великий секретер, поруч — вузька шафа для одягу. На полицях секретера — численні фотоальбоми і безладно розставлені книги. Зверху — глобус, годинник і якісь фотоприлади. Вікно завішене прозорою фіранкою.

У кімнаті стільки речей, що погляд стрибає уздовж стін, не знаючи, на чому спинитися. Батько й син жили поруч, а які різні в них інтереси й смаки.

— Дозвольте мені від вас подзвонити, — звернувся я до Фієдлера.

— Будь ласка, — байдуже відповів він.

Я набрав номер канцелярії управління.

— Негайно пришліть двох чоловіків з відділення Ц, — попросив я. — Нехай захоплять усе необхідне.

Фієдлер сів у глибоке крісло, біля торшера. Мої слова його зовсім не вразили. Вираз обличчя був спокійний.

— Якщо ви мали на увазі мою англійську кореспонденцію, — втомлено промовив він, — то приносити її не варто. Вона не потрібна…

— Ми попросимо вас лише дещо пригадати і правдиво розповісти нам, — пояснив я.

Він нічого не відповів. Сперся ліктем на бильце крісла, схилив голову на долоню і заплющив очі. Старий відпочивав, не звертаючи уваги на мою присутність.

— Сьогодні я занадто схвильований для такої серйозної розмови, — сказав він так тихо, що я ледве розібрав його слова.

Я стояв біля дверей, чекаючи співробітників. Від гуркоту надворі у вікні час від часу бриніло скло.

Нарешті задзеленчав дзвінок. Фієдлер не реагував на нього. Я відчинив двері і впустив двох працівників свого відділення.

Фієдлер навіть не поворухнувся. Він добре знав, що на нього чекає.

Один з працівників подав мені бланк ордеру на арешт. Я написав на ньому прізвище Фієдлера і поставив свій підпис. Чоловік узяв у мене папірець, уважно перечитав його і підійшов до господаря квартири.

— Пане Фієдлер! — вигукнув він. — Вам доведеться піти з нами. Одягайтесь.

Фієдлер продовжував сидіти в тій же позі. Тоді до крісла підійшов я і, поплескуючи його по плечу, сказав:

— Нам слід зробити це з двох причин: по-перше, вас треба допитати; крім того, на волі ви можете здійснити який-небудь необачний вчинок. Збирайтесь.

Від різкого руху рука, що нею він підпирав голову, вивільнилась, голова впала на груди і обважніле тіло сповзло на підлогу.

Бедржих Фієдлер був мертвий.

Почалася нерівна боротьба зі смертю. Не гаючи часу, ми винесли тіло Фієдлера в автомобіль. Я негайно подзвонив у лікарню. Пригадавши слова Фієдлера про недоцільність дальшого життя, я зрозумів, що він отруївся. Очевидно, саме в ту мить, коли подзвонили наші співробітники.

Всі спроби повернути Бедржиха Фієдлера до життя виявилися марними. Його серце зупинилося назавжди.

— Причина смерті буде відома лише після розтину, — втішав мене лікар, мій давній знайомий, з яким ми не раз зустрічалися в подібних випадках.

Карличек не з'являвся. Мабуть, досі відпочивав, і ми вирішили його не турбувати. Скала передбачав, що Карличек вважатиме самогубство Фієдлера останнім виявом його «героїзму».

— Я це знаю наперед, — сказав він. — Тому нехай шановний онук Фауста відпочиває собі на здоров'я.

Що й казати, ми таки мали справу з одним із «героїчних» вчинків Бедржиха Фієдлера. Але що його спонукало до цього? Підступна зрада Флори Мілнерової? Я пам'ятав, з яким презирством засуджував Фієдлер цю особу, але чомусь думав про те, що своїм самогубством він намагався уникнути відповідальності, коли його брехню було остаточно розкрито. Невже він робив усе заради сина і для того, щоб допомогти йому, пожертвував власним життям? Виходить, що цей люблячий батько захищав його, скільки міг, а потім, побачивши, що наробив багато помилок, вирішив забрати таємницю сина на той світ. Він добре розумів, що після першого ж допиту викриються всі його вигадки і доведеться казати правду.

… Я послав групу на чолі зі Скалою на квартиру Фієдлера, аби вони встановили, які там є хімікати, а сам пішов до себе.

Увечері я одержав термінове повідомлення. Сорок п'ять хвилин тому Віра Клімова вийшла з дому і взяла на вулиці таксі. Щойно вона зібралася сісти в машину, як наш працівник підійшов до неї і чемно запитав, куди вона має намір їхати, а також пояснив, що, доки не знайдуть Арнольда, ми вимушені стежити за кожним її кроком. Отже, коли вона і не дасть на це згоди, він все одно їхатиме слідом за нею на іншій машині.

Віра Клімова дошкульно запитала, на що саме вона повинна «дати згоду». Співробітник відповів, що хотів би її супроводжувати. Дівчина доброзичливо дозволила. Вона намагалася вдати з себе поважну даму, сказала, що цілком покладається на свого супутника, адже він, напевно, має й відповідне посвідчення. Потім посадила його в автомобіль поруч з собою, зауваживши, що він може супроводжувати її, аж доки це буде в його силах.

Шофер повіз цю дивну пару до резиденції британського посла. Там Віра Клімова вийшла з машини, сказавши своєму супутникові, що її запросили в посольство на чай. Розрахувавшися з водієм, вона зникла в дверях будинку, а нашому працівникові довелось залишитися на вулиці.