Чтение онлайн

Я наказав, щоб він чекав Віру Клімову біля посольства. На допомогу йому послали ще одного працівника.

Чому це Елізабет У. Госсарт так раптово почала симпатизувати Вірі Клімовій? Я ні на мить не сумнівався, що саме вона запросила дівчину до себе. Пані Госсарт домовилась з нею про це, коли підвозила Клімову додому. Мені відразу ж пригадалось припущення Карличка, що Арнольд Фієдлер може переховуватись у англійському посольстві.

Я вирішив відвідати родину Клімових.

Згасав теплий недільний день. Сонце сідало за обрій, привітно посміхаючись людям. Я бачив групи городян з букетиками квітів, на вулицях пурхали, наче метелики, яскраво зодягнені малюки. Мирне і спокійне життя моїх земляків далося у важкій класовій боротьбі, і тепер його слід надійно захищати. На серці було тривожно — не давала спокою трагедія старого Фієдлера. Вдався він до такої розв'язки сам, чи його хтось примусив це зробити?

Можливо, старий безнадійно заплутався в тенетах шпигунства заради чужих йому інтересів і не зміг своєчасно збагнути, що той, хто намагався заподіяти шкоду суспільству, насамперед завдає її собі…

Самогубством він виказав себе. Ми не знали ще, в чому саме його вина, але, безперечно, він зробив це, щоб ми не викрили його до кінця. Але навіщо в такому разі старий розповів мені історію з запальничкою? Він міг би забрати цю таємницю в могилу, а тепер у нас залишився реальний доказ антидержавної діяльності його сина. Він міг, зрештою, не виймати з кишені цієї фотокамери і взяти всю вину на себе…

Цікаво, а що буде з Гадрабою? Його свідчення на перший погляд здаються правдивими. Але ж ще нічого невідомо про його минуле. Можливо, там виявляться такі деталі, що позбутися їх не допоможе навіть те, що вчинив Фієдлер.

Думаючи про все це, я підійшов до будинку, де жила Віра Клімова з матір'ю. Карличек вже розповідав мені про їх дивні відносини, а тепер я мав нагоду пересвідчитись у цьому сам.

Мені відчинила мати Клімової, безтурботна, байдужа до всього жінка. Вона іронічно посміхнулася, ховаючи за спину якесь шитво. Провівши мене до кімнати, стара закрила швейну машинку і, знявши окуляри, дала зрозуміти, що готова вислухати мене.

— Не знаю, чому вас так цікавить внутрішнє життя нашої сім'ї, — сказала вона, намагаючись бути спокійною. — Але можу з певністю сказати, що не збираюся поступатися своїми принципами.

— Ваше перевиховання не входить в мої наміри, — холодно відповів я.

— Тоді ви трохи розумніший від того, який приходив нещодавно. Він весь час повчав мене, як треба виховувати дітей у сім'ї. Повірте, що мені було просто смішно слухати його лекцію.

— Людина бажала вам лише добра, — спробував я захистити Карличка.

— В чому? Поясніть, будь ласка.

Вона здивовано глянула на мене. У неї були красиві кучеряві коси, рухливі очі.

— Не знаю, чи розповідає вам ваша донька про все, чим вона займається, — почав я.

Різким помахом руки вона зупинила мене.

— Не турбуйтесь. Між нами досить довір'я вже хоч би в тому, що вона ніколи не чула від мене нудних повчань.

— І жодної поради?

— Що я можу їй порадити! Сама я знаю лише, що таке праця і домашнє рабство. Вчити цьому свою дитину я не збираюся.

— Ваша дочка закохалася в юнака, якому не можна довіряти. Ви знаєте його?

Вона кивнула.

— Він часто приїздить до неї на мотоциклі.

— А потім везе її в таку компанію, де ваша дочка нічому хорошому не навчиться. Серед них був навіть злочинець.

— Ви не відкриваєте мені нічого нового.

— І вас це не лякає?

— Я ніколи не вчила її чомусь поганому. За все моє життя не було жодного випадку, щоб я не приходила ночувати додому. Але в неї своя голова на плечах. Вона вже доросла. Я тільки знаю, що моя дочка не пропаде, навіть якщо мене не стане. І мої поради їй не потрібні. А з тим хлопцем вона вже доволі натерпілась. Та яке ж кохання буває без цього? Про що б тоді писали в романах?

— Ви, мабуть, знаєте, що юнак десь зник?

— Так.

Я поцікавився, як Віра поводилась після повернення з ательє. Клімова щиро і просто розповіла мені про все.

— Вона весь час щось насвистувала, а це погана ознака. Коли в неї зіпсований настрій, вона завжди свистить, щоб навколишні думали, що в неї все добре. Я, правда, не дуже полюбляю свист у хаті, але в таких випадках мовчу. Віра швидко замовкає, потім підходить до мене і розповідає про своє горе.

— Що ж вона говорила вам сьогодні? Мовляв, тепер все в порядку?

— Сьогодні мовчала. Пішла в кімнату, щось там робила… Потім хтось подзвонив. Я побігла відчиняти, та вона випередила мене. Приходив отой ваш недотепа в окулярах. Віра навіть не запросила його до кімнати. Він тільки поцікавився, як вона дісталась додому. Відповівши, що все гаразд, Віра зачинила двері перед самим його носом. Вже під час обіду вона сказала мені, що якась молодиця обкрутила її хлопця і що вона неодмінно поквитається з нею.

— І тоді ви подумали, що в неї все владналося?

— На жаль, ні… З горя Віра навіть втратила апетит. Після обіду вона знову сховалася в кімнату. Потім до нас подзвонила сусідка з першого поверху. У неї є телефон. Хтось просив покликати Віру. Віра, мов оглашенна, вибігла з кімнати, а за хвилину повернулась і почала швидко одягатись.

— Хто ж їй подзвонив?

— Не знаю. Я лише запитала, чи ждати її до вечері, але вона порадила не турбуватися про неї.

Я запитав прізвище сусідки, яка має телефон, і спустився на перший поверх.

На моє запитання господарка квартири з телефоном приязно відповіла:

— Мені дзвонять дуже рідко, тому я добре пам'ятаю, коли це трапилось. Віру попросив ввічливий чоловічий голос. Той, хто дзвонив, не назвав свого імені. Він сказав лише, що має до Віри дуже важливу справу.

— А раніше їй коли-небудь також дзвонили по вашому телефону?

Господарка пригадала, що в цьому році Віру викликали двічі.

— І голос був схожий?

— Вибачте, цього я не знаю. Мені важко пригадати.

— Ви не чули, про що Віра Клімова говорила по телефону?

Пані відповіла, що вона ніколи не підслуховує чужих розмов. Вона лише бачила, що дочка Клімової з нетерпінням схопила трубку. Телефон стоїть у передпокої, і перед тим, як приязна господиня встигла причинити двері, вона почула Вірин схвильований вигук:

— Це ти, Арнольде?

Пані не впевнена, що добре запам'ятала ім'я. Можливо, Віра сказала «Адольфе». У всякому разі, щось подібне.

Потім у передпокої запанувала тиша. Дівчина майже не говорила, тільки слухала. Наприкінці розмови вона когось запевнила: