Чтение онлайн

— Ми їх позичили на деякий час, — сказав Скала. — Нас зацікавили поштові штемпелі. З них видно, що незабаром після 15 березня[8] Гадраба перестав писати своїй тітці. В роки війни він щось раз чи два приїздив до неї, але стара вже не пам'ятає, коли це було.

Яндера в той час працював в газетному видавництві. Як бачите, в їхньому житті є дещо спільне. Гадраба, звичайно, мав відомості про колишнє міністерство народної оборони. Можливо, цим він і зробив послугу глінківцям,[9] а вони віддячили йому тим же. Виготовити фальшиві документи на ім'я Яндери не становило труднощів. Але поки що все це тільки наші здогадки…

Недарма полковника тривожила поранена нога. Надвечір по небу поповзли низькі чорні хмари. Ніч обіцяла бути темною. Кращої нагоди для переходу кордону годі було й чекати.

Полковник доручив мені нагляд за зоною річки Бероунки, а сам очолив охорону аж до Чесько-Моравської височини.

Чорні повітряні кулі хоч і були нам знайомі, але залишалися ще новинкою. Ворог почав застосовувати їх зовсім недавно. Розгадати їх секрет «допоміг» нам один із непрошених гостей, який обрав саме такий вид повітряного сполучення.

Уподобавши зручну місцевість, порушник випускає з оболонки повітряної кулі певну кількість газу і, користуючись нею, немов парашутом, приземлюється. Звільнена від вантажу, куля швидко піднімається в повітря і зникає.

Тоді порушник дістає з чорного силонового мішка запасний одяг, лопату, портфель, знімає з себе маскувальне вбрання, ховає його в мішок і закопує.

В портфелі лежать гроші, посвідчення, ліхтарик та інші речі. Порушник бере з собою паспорт, певну суму грошей, кладе у спеціальну кобуру під пахвою пістолет. Решту речей залишає в портфелі і ховає його. Той гість, якого ми затримали раніше, мав із собою портативну рацію.

Спалювання тіла Бедржиха Фієдлера в крематорії було призначено на середу опівдні. Єдиний вінок купили від себе Йозеф Бочек і Юліус Гадраба. Більше ніхто не висловив свого співчуття з приводу смерті старого.

Під урну з прахом Бедржиха Фієдлера поки що не відвели місця, і її залишили в крематорії.

Лоубал і Трепинський встановили пости біля вілли Коларжа ще у вівторок вранці. Наступного дня там з'явився якийсь чоловік. Він спокійнісінько походжав біля будинку, гучно насвистуючи веселу мелодію. Здоровенний собака Коларжа загавкав на нього. Чоловік зупинився і почав дратувати вівчарку крізь садові грати. З будинку вийшла жінка і сказала незнайомцю, щоб він не чіпав собаки, але той заходився їй щось доводити, поки в нього не шпурнули зеленою сливою. Тільки після цього він пішов собі геть. Кидок сливою був повідомленням від Карличка про те, що з ним усе гаразд.

Я виїхав з Праги в середу останнім поїздом. Коли виходив з вагона, до мене непомітно наблизився наш співробітник і подав знак, що ніяких новин немає.

Мені треба було пройти вздовж залізничної колії трохи назад, а потім вийти на умовне місце. Це було колишнє русло ріки, заросле густим чагарником. Тут я мусив сидіти, можливо, навіть цілу ніч. Якщо порушника не впіймають, мене вранці відшукає Лоубал або Трепинський, і ми вирішимо, що робити далі.

Я заздалегідь вивчив район по карті і тому добре орієнтувався на місцевості. Залізничну колію перетинала вузька шосейна дорога. На ній час від часу спалахували фари автомобілів. На переїзді знаходився наш пост, який непомітно для пасажирів оглядав кожну машину.

Поки я дочвалав до місця, надворі вже стемніло. З перших же хвилин я ще раз переконався, що передбачити все наперед — абсолютно неможливо. Зате комарі зустріли мене дуже радо. Обличчя й шию пекло вогнем. Я ризикнув запалити сигарету, але й це не допомогло. Спробував одійти вбік, та комарі не відставали від мене ні на крок. Так я мучився більше двох годин. Виручив дощ.

… «Барометр» полковника не підвів. Але, позбувшись комарів, я відчув, що по моєму тілу біжать холодні дощові краплі. Плаща не було. Довелось терпіти.

Там, де стояли вілли, заблимали поодинокі вогники. У променях світла видно було тоненькі павутинки дощу.

Трохи згодом замерехтів самотній вогник за річкою. Спалахнули ліхтарі на пероні вокзалу. А десь далеко над Прагою зажевріло загравою небо. Лише праворуч, там, де простяглися ліси, непроглядною стіною стояла темрява.

Дощ дедалі посилювався. Вогники у вікнах почали згасати. Навколо панувала нічна тиша, яку порушував тільки дощ. Я б ніколи не повірив, що він може так шуміти. Важкі краплини шурхотіли у листі чагарника, дзвінкими молоточками били по калюжах, немов батогами цьвохкали по стовбурах дерев…. Незабаром на мені не було жодного сухого рубця. А дощ і не думав переставати.

Десь поблизу пролунав умовний сигнал. Я озвався. Хтось продирався навпростець через кущі!

— Стій! Хто йде? — напівголосно запитав я.

— Зв'язковий номер шість! — пролунало у відповідь. — Пост на горі помітив кілька світлових сигналів поблизу висоти 118. Їх роблять звичайним кишеньковим ліхтариком. Командир наказав посилити охорону біля моста. Іншого шляху через річку немає. Чекаємо ваших розпоряджень.

— Поки що все в порядку. Треба тільки не забувати про інші райони. Світло ліхтарика ще нічого не означає. Негайно обстежте дорогу.

Годинник показував тридцять п'ять хвилин на другу.

Я напружено чекав. Якщо це «гість», то в таку темряву він може спокійнісінько приземлитися біля самої вілли. Вони проходять добру школу підготовки, вміють орієнтуватися на місцевості і спрямовувати повітряну кулю за маршрутом. До того ж, їх запускають з таким розрахунком, щоб вітер виніс кулю прямо на об'єкт. Сьогоднішня ніч — сприятлива для повітряних порушників.

Я прислухався. Проте, крім шуму дощу, нічого не почув. Коли-не-коли його одноманітний шелест порушував закличний гудок паровоза.

Минула друга година ночі. Дощ не вщухав. Ранок в таку погоду завжди затримується.

Ось уже й пів на третю. Я стою, як і перше, серед чагарника, нічого не чую й не бачу. Що робити, коли наші плани зірвуться?..

О другій годині сорок п'ять хвилин я побачив блимаючий вогник. Хтось поспішав прямо до мене. Я зробив кілька кроків уперед, але все одно не зміг розгледіти постаті.

Вона подала умовний сигнал. У відповідь я підніс до губів свисток. На цей короткий сигнал, схожий на крик нічного птаха, ніхто, звичайно, не зверне уваги. До будинків він не долетить.

Через кілька хвилин зв'язковий був поряд. Світло погасло. Він поспішав, засапався, і тому голос його тремтів.

— Товаришу капітан, завдання виконано. «Гостя» затримано. Речі, знайдені в нього під час обшуку, засвідчують його особу.

Я відчув себе так, ніби з моїх плечей зняли важкий тягар.

Зв’язковий трохи помовчав і тихо додав:

— Під час затримання важко поранено лейтенанта Лоубала.

Ми поспішали. По високій мокрій траві вибралися, нарешті, на вузеньку стежку. Вона в'юнилась уздовж залізничного полотна, потім вивела нас на розгрузлу ґрунтову дорогу.