Чтение онлайн

Десь попереду сердито форкав автомобільний мотор, у променях фар видно було, як під нещадними ударами дощу піниться в калюжах вода. Машина пересувалася поволі, немов заощаджуючи енергію.

— Везуть лейтенанта Лоубала, — промовив зв'язковий.

Водій помітив нас і двічі просигналив, даючи зрозуміти, що зупинятися не буде. Я махнув рукою, щоб поспішав — залишалося ще кільканадцять метрів до залізничного переїзду, а далі починалося асфальтоване шосе.

Ми навмання стрибали через широкі калюжі, але робили це просто за звичкою — наші ноги давно промокли.

Я не знав, за яких обставин було поранено Лоубала, але зв'язкового ні про що не розпитував.

Розмовляти зараз — під дощем, серед калюж і багна — не хотілося. До того ж, я йшов туди, де на мене чекали, щоб про все доповісти найдокладніше.

Мене зустрів Трепинський і повторив те, що я вже чув від зв'язкового.

— Як це трапилось? — запитав я.

— Лоубал вискочив йому назустріч і крикнув: «Руки вгору!» — але сам спіткнувся, і той падлюка вдарив його ножем у бік.

— Рана небезпечна?

— Рана в бік завжди небезпечна, — схвильовано відповів Трепинський. — Ми перенесли його в хатину поромника. Там зробили перев'язку. Потім я викликав машину. Лоубал був непритомний.

— Машина ще повернеться?

— Так.

— Значить, ми одержимо точну інформацію про стан його здоров'я. Де ви тримаєте «гостя»?

— Я наказав одвести його подалі від будинку, щоб поромник не второпав, у чому річ.

Минувши місток, ми почали видиратися по слизькому схилу до хатини поромника.

Пости залишалися на місцях. Нас супроводжував лише зв'язковий, який провів мене до Трепинського.

Ось із темряви проступила висока скеля. Поруч з-під каміння било джерело.

З приступки під скелею нам просигналили ліхтарем.

Нас зустріло четверо. П'ятий сидів поруч на землі. Руки в нього були зв'язані.

— Ану встань! — наказав шпигуну один з наших працівників.

Я спрямував на бандита промінь ліхтарика. Він був невисокий на зріст, широкоплечий, мускулястий. На правій скроні темнів великий синець — робота Трепинського. Короткий каштановий чуб мокрою мичкою спадав на чоло. Йому було років тридцять п'ять.

Трепинський подав мені чорний портфель. Я вийняв звідти ніж, загорнутий у носову хустку. Дванадцятисантиметрова «фінка» була заплямована кров'ю нашого товариша.

У портфелі була вогнепальна зброя та інші речі, але мене передусім цікавили паспорти. Я розкрив їх. Трепинський тримав портфель дашком, щоб оберегти документи від дощу. В паспортах було зазначено троє чеських прізвищ. Це означало, що «гість» був за національністю чех або добре володів нашою мовою.

— Він щось розповідав про себе? — запитав я.

— Ні. Та й отямився він після удару лейтенанта лише недавно.

Я наблизився до порушника.

— Яким же з цих трьох прізвищ вас величати?

— Мені байдуже, — відрізав він.

На шпигуна падало світло трьох кишенькових ліхтариків. Він нетвердо стояв на ногах, мабуть, і досі боліла голова.

— Слухайте, — сказав я. — Нам ніколи панькатися з вами. Ви зареєстровані під номером ГК 12/37. Вас послали сюди прибрати Арнольда Фієдлера, який став для декого небезпечним, тому що виявив тайник на дев'ятнадцятому кілометрі. Тайник вирішено ліквідувати, і вам доручили перевірити, чи виконане це розпорядження. У професора Гвідо Коларжа ви маєте зустрітися з Августом Майєром. Цей агент потрапив у скрутне становище і чекає на вашу допомогу.

В погляді шпигуна промайнув жах.

— Так чи ні? — суворо запитав я.

Замість відповіді він схилив голову на плече, аби витерти краплі дощу, що котилися на обличчя.

— Ми можемо навіть сказати, звідки нам це відомо, — продовжував я. — Адже ви не думаєте повертатися назад?

— Гади! — захриплим голосом вигукнув він.

— Професору Коларжу ви мали сказати свій пароль.

Він облизав губи і повторив:

— Гади! Послали мене в пастку, то нехай до неї потрапляють і інші. Пароль для Коларжа такий: «Вам привіт від Аделі». Якщо ви це не скажете, він вас застрелить. А тепер дозвольте сісти, я себе погано почуваю.

Над скелею ледве помітно посвітлішало небо. Проте дощ не вщухав. Поки не розвиднілось, треба було відвезти «гостя» в місто, і я віддав наказ збиратися в дорогу.

— Зараз вирушаємо, — сказав Трепинський. Його голос знову пролунав впевнено, як завжди.

— Машина візьме диверсанта і тих, що його супроводжують, а водій хай передасть в управління ці паспорти, там підклеять до них мої фотографії. Я буду ждати на старому місці. Знімайте пости.

— Слухаюсь, — мовив Трепинський.

В цей час на шляху з'явилася машина. Водій, помітивши нас, ще здалеку посигналив. Машина зупинилася, шофер прочинив дверцята і відразу ж повідомив:

— Рана не смертельна. Погано те, що дорогою лейтенант втратив багато крові. Лікарі збираються робити переливання.

Я полегшено зітхнув і подякував водієві за добру звістку.

Машина поїхала, і я знову залишився на самоті. Навколо панувала передсвітанкова тиша. Хмари на небі посвітлішали. Слава богу! Незабаром вигляне сонце і хоч трохи просушить мій одяг. Я провів рукою по френчу, мокрому до останньої нитки, почухав лоба, нещадно покусаного комарами.

Туман вже майже розтанув, і тільки на лузі ще стояла густа молочно-біла запона.

Я квапливо рушив до умовленого місця. Хотілося їсти. В кишені залишився шматочок шоколаду. Не зупиняючись, я вкинув його в рот.

Ось і вузенька галявина, заросла мокрою травою. Прямо за нею криївка, де мені доведеться провести ще з годину.

Я вже збирався пірнути в зелені кущі, що обрамляли з усіх боків мою «ставку», коли раптом побачив, як вони заворушилися. Не знаю чому, але в мене промайнула думка про лева. Тим часом з кущів виткнулось обличчя в окулярах, і я мимоволі жахнувся: лев в окулярах?! Такого ще світ не бачив.

А лев спокійно глянув на мене і, промовивши: «Це я!» — помахом руки підкликав до себе.

— Що ви тут робите, чоловіче? — гнівно запитав я.

— Тс-с… — Карличек приклав палець до губів. — Чекаю. На вас. Як добре, що ми не розминулися.

Він був геть забрьоханий. Мабуть, сидів тут уже давно.

— Чому ви не там, куди вас послали?

Карличек весело примружився:

— Не можу зловживати гостинністю господарів, — відповів він. — До того ж, у мене є своя родина. Цього «гостя» можна чекати цілу вічність, хто зна, де його носить нечиста сила! Але що нам до нього? Поставте пости ближче до вілли, і він нікуди од вас не дінеться. Справу зроблено — старий пес повідомив мені пароль.