Чтение онлайн

Тренувався знову в кiмнатi. Та коли якось м'ячик упав на клiтку Чистуна i мiй папуга, мов божевiльний, заметався, застрибав, аж пiр'я полетiло, а другий м'ячик мало не перекинув лампу, я злякався i перейшов у двiр.

Жонглювати двома м'ячиками було легко. Тодi я спробував трьома, але не впорався. Один за одним всi три м'ячики падали менi на голову.

– - Терпiння, терпiння!

Цi слова нашого вчителя фiзкультури пана Фiлькендорфа я повторював уголос, знову й знову починаючи все спочатку. На жаль, один м'ячик влетiв у вiкно бельетажа. З вiкна визирнула якась жiнка i, перш нiж вiддати м'ячика, прочитала менi довгеньку нотацiю. Адже м'ячик потрапив просто в каструлю з супом.

Iз парку мене прогнав сторож, -- йому не сподобалося те, що я топтався по травi, коли туди падали м'ячики.

Скрiзь, де тiльки можна було, я тренувався з трьома м'ячиками. У мене тремтiли руки, але я не припиняв тренування. Найкраще, мабуть, було б пiти в цирк до жонглера i попрохати в нього допомоги. Коли я до цього додумався, то вiдразу ж побiг туди, але тiльки-но повернув за рiг, як побачив оголошення: цирк уже поїхав. Спересердя я пiдфутболив м'ячика ногою. Вiн залетiв аж на дах якогось сарая i зник. Я хотiв дiстати м'ячика i вiдчинив хвiртку в той двiр, де стояв сарай. Але тiєї ж митi й зачинив хвiртку i так врятувався вiд великих жовтих зубiв пса-боксера.

Отже, тепер у мене лишилося два м'ячики. З двома м'ячиками жонглером не станеш, i я вiдмовився вiд свого намiру опанувати цей фах.

Засмучений повернувся я додому i раптом побачив кiлькох хлопцiв iз саморобними вiзками. Тепер я знав, що менi робити: змайструю вiзка. Непотрiбнi вже тенiснi м'ячики, великого м'яча, що став м'який, а також зiпсованого компаса я помiняв на четверо колiщат iз осями вiд дитячої коляски. Фанери я дiстав -- у торговця огiрками. Тато допомiг менi майструвати. Так з'явився на свiт неоковирний вiзок. Я нарiк його "Кометою", а себе назвав Альфонсом Розенгаммером. На змаганнях нашого класу я посiв третє мiсце й одержав бронзову медаль (паперову, звичайно).

Пiд час змагань у кар'єрi, де ранiше добували гравiй, я йшов другий, коли у мого вiзка зламалися осi. Мене "диспропорцiонували"! Я довго сперечався з нашим суддею Ервiном, доводив, що це називається не "диспропорцiонувати", а "дисквалiфiкувати". Та хiба може спортсмен сперечатися з суддею?

Я мiг би ще багато розповiдати про свої обмiни. Я дав четверо колiс без осей одному другокласниковi, що саме почав майструвати вiзка. За них я одержав п'ять свинцевих фiгурок звiрiв, кульку, яка дзвiнко клацає, коли її кинеш на землю, i маленького гумового м'ячика. Власне, все це менi не було потрiбне, але тих колiс я не мiг бiльше бачити. Наступного дня Тео запропонував менi свої автомобiльнi окуляри за мої колiщата. Я кинувся до того другокласника -- хотiв умовити його помiнятися назад. Але той глянув на мене i сказав:

– - Обмiняне лишається обмiняним. Забирати назад -- це все одно що красти.

Що було робити? Аби позбутися тих цяцьок, я вiддав Петеру свинцевих звiрiв, кульку i гумового м'ячика за сорок картинок iз сигаретних коробочок i кiлька трибочкiв од кишенькового годинника. Iз трибочкiв вийшли чудовi дзиги.

Саме тодi, коли я вимiняв картини i трибочки, у наш клас прийшов Юлiус. Вiн приїхав iз своїми батьками з Рудних гiр. Юлiус розмовляв якось кумедно, зате чудово рiзьбив по дереву. Ми не повiрили йому, коли вiн показав нам деякi речi й сказав, що зробив їх сам. Я сказав:

– - Нi, нi! Ти купив їх у магазинi, у вiддiлi подарункiв. Там завжди стоять баранцi та оленi.

Наступного дня Юлiус принiс у школу ножа, шматок дерева i пiсля урокiв у нас на очах вирiзав чудову фiгурку собачки. Нам фiгурка дуже сподобалась, i ми всi захопилися рiзьбою. Але у мене не було ножа. Я довго шукав, у кого б вимiняти складаного ножика, аж поки знайшов охочого у восьмому класi. Я дав йому за ножика сорок картинок вiд сигаретних коробок, усi трибочки, двi струни вiд мандолiни, велику нитку для паперового змiя i три свої найкращi кольоровi олiвцi. Щоправда, вимiняний ножик не дуже подобався менi. Одне лезо пощерблене, друге iржаве i весь вiн був якийсь пошкрябаний. Але ж ножик був украй потрiбен менi. Я взяв його i поспiшив геть, поки хлопець не передумав. Вдома я назбирав цурпалкiв i заходився вирiзувати. Мама сварилася, бо по всiй кiмнатi валялися скалки та стружки. Але тато сказав їй увечерi:

– - Хай працює -- це тренує руки й очi.

Вiн оглянув мою роботу i висловив припущення, що це може бути свиня чи бочка з вухами. Насправдi то була козуля, i я сердився, що вiн того не помiчав.

Потiм тато взяв у мене ножика, оглянув його з усiх бокiв i сказав:

– - Оце такий став той ножик, що я подарував тобi? Вiн же в тебе зовсiм недавно, а здається, нiби його знайшли в курганi пiд час розкопок.

Що я мiг сказати? Я вдавав, нiби з ножем нiчого не сталось, а тим часом думав, що б його вiдповiсти. Раптом нiж наче обпiк менi руку. Краще б я викинув його -- адже це був мiй ножик! Серед численних подряпин я розгледiв на ньому дрiбненькi лiтери "А" i "Ц". Отак мiй ножик знову повернувся до мене.

– - Що ти з ним зробив?
– - запитав тато, i я з острахом помiтив зморшку у нього на лобi. На щастя, в цю мить зайшов наш сусiда i запросив батькiв на телевiзор, а я тим часом хутко заховав ножика в кишеню.

Бiльше я вже не вирiзую. Кому ж тепер помiняти цього ножика на ракетку для настiльного тенiса? Я так хочу стати чемпiоном нашого класу з тенiса!

Чому називають мене "Вогняним Альфонсом"

Коли тато й мама сказали, що на осiннi канiкули пошлють мене в село до дядька Тео, я невимовно зрадiв. Адже я нiколи не був у селi i, крiм папуги Чистуна, не бачив жодної свiйської тварини.

Вперше менi дозволили самому їхати поїздом, та ще й цiлi чотири години. На жаль, не обiйшлося й без прикрощiв. Коли я з вiкна поїзда махав татовi й мамi хустинкою, вiтер вирвав її у мене з рук. Незабаром у мене потекло з носа, i я не знав, чим собi зарадити. Спробував рукавом. Воно б нiчого, та це не сподобалося жiнцi, що сидiла навпроти. Тодi я спробував шморгати. Це стурбувало чоловiка, що сидiв поруч мене. Отож я просто облишив носа -- хай тече. Тодi провiдник сказав:

– - Хлопче, хiба ти не бачиш, що в тебе тече з носа? Ти ж не мала дитина!

Дядько Тео зустрiв мене i повiв через усе село. Найдужче менi сподобався кооперативний корiвник. Вiн був чистий i свiтлий. Тiльки сталася тут зi мною пригода. Я стояв у проходi мiж коровами i тримався за дядька Тео. Я хотiв дiзнатись, як дояться корови, бо на технiцi не знався. Раптом щось тепле й мокре тернуло мене по литцi. З переляку я закричав, спiткнувся i впав у годiвницю. I тут я побачив над собою мокрi коров'ячi морди, що дихали менi просто в обличчя.

– - Дядьку Тео, допоможiть! Вони кусаються!
– - зарепетував я.

Але дядько Тео та iншi селяни, що стояли поруч, тiльки надривали животи зо смiху.

– - Корова лизнула язиком, а вiн -- у годiвницю... Корови кусаються... Ха-ха-ха...

Лютий скочив я на ноги i зарiкся робити надалi щось таке, над чим могли б посмiятися селяни. Менi кортiло показати їм, що я за молодець. I коли наступного дня (дивно, як швидко розповсюджуються чутки в такому маленькому селi) дiти гукали менi вслiд: "Чи бачили дивака -злякався коров'ячого язика!", я подумав собi: "Ви ще побачите, який я". Через кiлька днiв трапилася чудова нагода показати себе. Тiтка Марта, дружина дядька Тео, дала менi великого голубого емальованого бiдончика з кавою i корзинку з їжею -- обiд для дядька. Все це я мав однести дядьковi Тео в поле.