Чтение онлайн

Раптом у дверях будинку з'явився професор. Двiрник -- до нього.

– - Пане професоре, -- сказав вiн.
– - Цей хлопець запевняє, що пiд вашими дверима сидить лев.

Професор заперечливо похитав головою:

– - То не лев, а гiєна.

Всi навколо захвилювались, а я голосно сказав:

– - Бачите, я сказав правду.

Петер прошепотiв менi на вухо:

– - Ти сказав неправду. Гiєна не лев. Не лови гав на уроках бiологiї...

А чоловiк iз дрючком сказав професоровi:

– - Чому ж ви пускаєте гiєну на сходи? Ось хлопцевi довелося лiзти у вiкно.

Професор нiчого не зрозумiв:

– - У вiкно? Пускаю гiєну?

I раптом професор страшенно зареготав. Вiн аж трусився вiд смiху. Тодi скинув окуляри i протер їх, бо на очах у нього виступили сльози.

– - Нiчого смiятися, -- зауважив я.
– - Гiєна теж небезпечна, вона кусається.

– - Нi, ха-ха-ха... Нi, ця гiєна... ха-ха-ха...
– - реготав професор, хапаючися за живiт, мабуть, вiд смiху в нього болiло всерединi.

– - Вона вже не кусається. Це опудало! Його з'їла мiль, i я виставив на сходи, гадав, ти вiзьмеш його.

I всi зареготали, та так голосно, що прибiг полiцейський з'ясувати, що тут дiється.

– - Нiчого не сталося, -- сказав двiрник i пирснув зо смiху.
– Просто цей хлопчина злякався опудала гiєни i вискочив у вiкно.

Тим часом позбирав я свiй папiр i вiднiс до вiзка.

Отаке буває, коли дуже стараєшся.

Наступного тижня ми вивчали з бiологiї тваринний свiт Африки. Коли вчитель згадав про гiєн, Бруно пiдняв руку i сказав:

– - Хай Цiттербаке розповiсть, як вiн полював на гiєн!

Весь клас закихкотiв, а я зашарiвся. Завтра ми знову збираємо макулатуру. I хто його знає, що я ще накою.

Що сталося зi мною в трамваї

Якось я вирiшив поїхати до тiтки Зiгрiд. Коли я прийшов на трамвайну зупинку, там нiкого не було. Поступово людей ставало все бiльше й бiльше. А коли з-за рогу з'явився трамвай, людей було вже стiльки, що я не мiг їх порахувати. Трамвай зупинився, i тут почалися мої пригоди. Один лiтнiй чоловiк сказав iншому:

– - Поглянь на цього хлопця. Не знає, чого хоче: шастав то вперед, то назад.

Я почув це i злякався. Чому дорослi кажуть таке про мене? Я ж перший прийшов сюди. Ступив назад i -- просто на ногу жiнцi. Як вона лаялася! Тодi я протиснувся далi назад, став i подумав собi: ви ще побачите, який я ввiчливий. I став зовсiм позаду. Всi сiли. Коли ж я хотiв ускочити в дверi, водiй гукнув:

– - От лобуряка! Прибiгає в останню мить, та ще й стрибав, хоче поламати ноги!

I трамвай поїхав без мене.

Наступний трамвай був переповнений. Цього разу я краще пильнував i став проштовхуватися вперед. Люди почали знову:

– - Таке мале, рябе, а як штовхається!

Я тихенько вiдказав:

– - Коли не пробивався, то бурчали, а як пробиваюся, ви тiєї ж.

Говорив я дуже тихо, але дехто почув. Одна лiтня жiнка в чорному капелюсi з широкими крисами, що звисали над вухами, мов крила шулiки, не витримала i крикнула верескливим голосом:

– - Вiн ще й сперечається!

Тут я пригадав, як мама завжди мене напучує: "Альфонсе, навiть коли тебе несправедливо в чомусь звинувачують, не сперечайся, краще помовч, бо розмова -- срiбло, а мовчанка -- золото", -- i негайно замовк.

Жiнка з крилами шулiки над вухами не заспокоїлася. Вона звернулася до свого сусiди, чоловiка, що палив люльку:

– - Ну й зухвалий хлопчисько i впертий до того ж.

Чоловiк вийняв люльку з рота i сказав:

– - Але ми теж iнодi поводимося не так, як слiд.

Ззаду протискувались у вагон i так штовхнули чоловiка з люлькою, що вiн ледве втримався на ногах.

До тiтки їхати шiсть зупинок. Я мало не проїхав свою зупинку. Щоб проштовхатися до виходу, довелося добряче попрацювати лiктями. Що тiльки кричали менi навздогiн дорослi!

Я часто задумуюсь: як же треба входити в трамвай? Протискуватися вперед -- погано, тупцювати позад усiх -- теж не годиться. Ох, нелегко буває, коли тобi десять рокiв i ти нiчого не можеш сказати на свiй захист.

Iнколи менi сниться, що я водiй i мiй трамвай мчить так швидко, що пасажирам стає моторошно. I всi вони нiби нiмiють i робляться маленькi на своїх сидiннях. Вони все меншають, а я бiльшаю, зловтiшно смiюсь i лечу з ними темними, тихими вулицями.

А вам таке не сниться?

Чому в мене з рук випав тромбон

Все почалося з того, що на Новий рiк менi дозволили провiдати дiдуся й бабусю. Вони живуть у маленькому гарному мiстi. Я дуже зрадiв. Звiсно, зрадiв я не тiльки тому, що знову побачу те мiстечко, а передовсiм тому, що в дiдуся i бабусi зможу робити все, що схочу. Та коли я приїхав, усе склалося не так, як гадалось.

Якось я застав за розмовою трьох дiдусiв. Перший був мiй дiдусь. Другий i третiй -- не мої дiдусi, але я знаю їх давно. Це дiдусi Поллiх i Мюркельмайер. Вони сидiли за столом дуже сердитi i розмовляли так голосно, нiби сварились.

Дiдусь Поллiх сказав:

– - Паулю (це так звати мого дiдуся), ти мусиш це зробити, а то що подумають про нас люди?

Мiй дiдусь у вiдповiдь:

– - Фрiдрiху, повiр менi, я б охоче пiшов, але з нежиттю i хворим горлом...

А йому дiдусь Мюркельмайєр:

– - Паулю, не кидай нас у бiдi. Вже двадцять рокiв ми робимо це. А що тепер мiсто подумає про нас?

Мiй дiдусь мало не заплакав:

– - Але ж, Евальде, зрозумiй, я просто не можу!

В цю мить вони помiтили мене i почали бурчати -- чому, мовляв, такої чудової зимової днини я сиджу в хатi. А я все крутився коло вiкна, намагаючись зрозумiти, про що сперечаються дiдусi. Нарештi збагнув: мiй дiдусь не може грати на тромбонi. Три дiдусi завжди в новорiчний вечiр грають пiсень на баштi ратушi. Мiй дiдусь грає на тромбонi, дiдусь Мюркельмайєр -- на маленькiй сурмi, а дiдусь Поллiх -- на рiжку.

Тепер же мiй дiдусь такий застуджений, що не хоче i не може грати. Два iншi дiдусi дуже непокоїлися i, коли суперечка загострювалась, вони знову присiкувалися до мене, нiби я був винний.

– - Паулю, ти мусиш грати, -- знову й знову наполягали дiдусi.

Але мiй дiдусь тiльки заперечливо похитав головою i крекчучи сказав:

– - Я й так голосу не пiдведу.

Дiдусь Поллiх, мастак на жарти, засмiявся:

– - А що, як Альфонс пiде з нами? Вiзьмiмо його на башту. Вiн замiнить тебе, Паулю.