Чтение онлайн

– - Вiн на картоплi за березовим гайком, -- сказала тiтка Марта.

Я нiчогiсiнько не зрозумiв. Як це дядько Тео може бути на картоплi?

– - Вiн копає картоплю, -- пояснила тiтка Марта.
– - Второпав?

Я кивнув, але й це пояснення здалося менi кумедним. У нас же тiльки дiти копають, i то пiсочок. Картоплю ж треба збирати. Тiтка Марта розказала менi, як потрапити на поле, i я рушив. Вийшов iз села i подався вздовж вигону; далеченько обiйшов корiв, добре пам'ятаючи пригоду в корiвнику, i незабаром прийшов до лiсу. Тут було чудово, але я згадав про диких кабанiв, i менi стало моторошно. Вепри такi небезпечнi! Тож я весь час пильнував, щоб поблизу було дерево, на яке можна було б швидко видряпатися, коли б з'явився кабан.

Все було гаразд, але зненацька щось зашелестiло в кущах. Я кинувся до старої сосни i подерся на неї. Ой, яка товстелезна була ця сосна! Я трохи пiдлiз угору i, мов ганчiрка, повис на гiлцi, заплющивши очi. Але нiчого не сталося. То зашелестiв заєць, а злякався вiн не менше за мене. Я збагнув, що не варто через якогось зайця рвати штани (а в них таки зробилася чимала дiрка). Та ще й в обiд дядька Тео насипалося пiску, бо я впустив корзинку на землю. Проте менi поталанило. Я таки не здибав жодного дикого кабана. Незважаючи на все, я зрадiв, коли вийшов iз лiсу i побачив поля.

Позаду був лiс, а попереду -- березовий гайок, за яким працював дядько Тео з бригадою. Але що це? Над березовим гайком повисли голубi пасма диму. Так, я не помилився. Десь там горiло. А он там ще бiльше диму, i там, i там... Лiс горить!!! Миттю я повернувся i кинувся назад.

"Тепер я вам покажу, на що здатний, -- мiркував я.
– - Я врятую лiс, врятую село. Про мене напише пiонерська газета, а в нашому класi всi заздритимуть менi. Може, мене навiть нагородять медаллю".

Я щодуху мчав i тепер уже зовсiм не боявся диких кабанiв. Незабаром у мене щось кольнуло в боцi. "Це, певно, так завжди болить у бiгунiв", -- подумав я. Тодi повернув голову набiк i роззявив рота, але не зупинився. Щоб скоротити шлях, я подався через вигiн. Корови обмахувалися хвостами i пряли вухами, витрiщивши на мене свої дурнуватi баньки.

– - Дайте дорогу, скотиняки, горить!
– - крикнув я, але вони спокiйнiсiнько обмахувались собi й зовсiм не зважали на мої слова. Я прошмигнув пiд парканом i зробив ще одну дiрку в штанях. Та що там штани, коли треба рятувати село!

Коли я влетiв до хати, тiтка саме куховарила. Побачивши мене, вона побiлiла, мов стiна.

– - Альфонсе, що скоїлося? Тебе набили хлопцi?

Тiтка стулила у мене на спинi розiрвану сорочку. Я навiть не пам'ятав, коли розпанахав її.

– - Все це пусте!
– - випалив я.
– - Село... Я повинен врятувати село...

Тiтка не розумiла, в чому справа. Вона тiльки хитала головою.

Я напружив усi свої сили i закричав:

– - Тiтко Марто, горить!

– - Ой лишенько! Де?

– - Пожежа, пожежа! Лiс горить!

Тiтка Марта вибiгла надвiр у своїх дерев'яних черевиках. Я за нею.

А тiтка Марта теж непогано бiгає! Вона зупинилась аж бiля пожежного сарая, що над сiльським ставком, i щосили закалатала в рейку, яка там висiла, ще й закричала так, що у вухах лящало:

– - Пожежа, пожежа! Лiс горить!

– - Я сам бачив!
– - закричав i я.

Вмить село стало мов розворушений мурашник. Спочатку з будинкiв повибiгали дiти. Потiм жiнки. Останнi з'явилися чоловiки. На бiгу вони одягали пожежну форму. Сам бургомiстр очолив пожежну команду. Вiн уже одяг каску, але був тiльки в сорочцi й штанях з пiдтяжками.

Я швидко розповiв, де горить. Чоловiки вiдчинили пожежний сарай i гуртом витягли помпу. Привели коней.

– - Недотепи!
– - закричав бургомiстр.
– - Назад помпу! В лiсi ж нема води. Помпа нам не потрiбна!

Принесли лопати. Приїхала пiдвода. Шестеро чоловiкiв iз добровiльної пожежної команди i я вискочили на неї. Я мав показувати шлях.

Конi помчали учвал. Я мiцно тримався, щоб не впасти. Тим часом пожежники повдягали, хто що прихопив. Усi лаялися, бо кожен щось забув. Один був у формi, але на ногах мав дерев'янi черевики. Iнший встиг узяти портупею. Бургомiстр забув пожежну куртку i, помiтивши це, крикнув:

– - Стiй!

Кучер смикнув за вiжки. Бричка зупинилась, i ми всi попадали одне на одного.

– - Я забув свою куртку!
– - випалив бургомiстр, поправляючи каску, що спала йому на нiс.

– - Та хай уже буде так, -- сказав вiн, трохи подумавши, i махнув рукою.
– - Поїхали, Йоганне. Лiс же горить!

Тодi я гукнув:

– - Стiй!

Коней вмить зупинили, i ми знову попадали одне на одного, а бургомiстрова каска знову спала йому на нiс.

– - В чiм рiч?
– - стурбувалися пожежники.

Я пояснив:

– - Ми можемо скоротити шлях, якщо поїдемо навпростець.

Пожежники здивовано подивилися на мене. Бургомiстр потер забитого носа i пробурчав:

– - Сонько! Хiба пiдводою переїдеш через паркан?

Поїхали далi.

Тепер ми мчали лiсом. Раптом я помiтив на дорозi щось строкате. Спочатку я не розгледiв, що воно таке, а коли розгледiв, було вже пiзно. Емальованого бiдончика i корзинку дядька Тео розчавили колеса.

– - Зупинiть!
– - гукнув я.

Кучер рвонув за вiжки. Всi попадали, а бургомiстр голосно зойкнув, бо каска ударила його по носi.

– - Хай тобi всячина! Що таке?

– - Там обiд для дядька Тео!
– - пояснив я, зiскочив iз брички i побiг назад. Бiдончик став плоский, мов поштова марка. Чудовий гороховий суп весь витiк у пiсок. Я ледь не завив зi злостi. I нащо я залишив обiд серед дороги?

– - Поїхали!
– - закричали пожежники.
– - Дiло не жде. У нас нема часу!

Ми помчали далi. Проїхали березовий гайок i опинилися там, де працював дядько Тео iз своєю бригадою. Побачивши пожежну команду на пiдводi, вся бригада збiглася до нас.

Я хотiв щось сказати, але бургомiстр заволав:

– - Всi чоловiки за мною! Пожежа!

Я смикнув його за пiдтяжку.

– - Та вiдчепись ти!
– - гримнув бургомiстр.
– - Ти й так уже двiчi нас затримав.

А менi ж треба було сказати їм щось таке важливе!

Чоловiки повсiдалися на пiдводi, кучер смикнув вiжки, i ми помчали далi. Тiльки тепер дядько Тео помiтив мене. Вiн кинув погляд на сплющеного бiдончика у моїх руках i на мою розiрвану сорочку.

– - Що ти тут робиш?
– - запитав вiн.