Чтение онлайн

– - Не чiпайте хлопцiв! Вони працюють для науки.

Панi Матнер сказала, що ми плетемо небилицi, а наша наука -- це те саме, що й краденi сливи. Ще й порадила пановi Мiхалаку займатися його власними справами.

Камiнець усе ще розгойдувався, i панi Матнер знову мало не спiймала його.

Я так розхвилювався, що випустив з рук шпагат. Камiнець ударив по сливi так, що зеленi сливи посипалися градом.

В цей день ми не встигли провести телефон, бо весь будинок тiльки й говорив, що про нас. Через цей телефон у мене була ще й не зовсiм приємна розмова з мамою.

Наступного дня у нас вийшло. Ми провели проводку до вiкна Штенiв, а тодi вниз до вiкна Бруно.

– - От i все, Цiттербаке, -- сказав Бруно.

– - Так, все готово, -- сказав я.

– - Все гаразд, -- сказав Бруно (звiсно, у нього не було прикрощiв, вiн полишив їх менi).
– - Все гаразд, Альфi. Отепер ми як слiд поговоримо по телефону.

I ми розiйшлися по своїх кiмнатах. Я взяв кришечку i притулив до вуха, але нiчого не було чути. Прочекав двi години, а тодi пiшов до Бруно. Його мама сказала, що вiн давно пiшов грати в футбол. Сердитий, побiг я до нього. Бруно саме забив гол.

– - Чому ти не подзвонив?
– - запитав я.

А вiн:

– - Зараз у мене часу нема, але менi здається, з проводкою не все гаразд. Перевiр ще раз.

Я перекривив його.

– - З мене досить, не хочу бути злодiєм, що краде сливи, i не хочу обдурювати пана Гопфенгайта.

Бруно побачив, що я розгнiвався, i полагiднiшав.

– - Подзвоню тобi сьогоднi ввечерi, -- сказав вiн.
– - А ти щоб вiдповiв менi росiйською.

– - Гаразд, -- великодушно погодився я.
– - Тричi пошкрябаєш.

Ввечерi знову нiчого не було чути. Я вiдчинив вiкно i крикнув через двiр:

– - Бруно, ти подзвониш нарештi?

Його вiкно було за деревами. Аж ось i вiн обiзвався до мене:

– - Ти здурiв, чи що? Дзвоню тобi вже чверть години, а ти мовчиш!

– - Перевiряй проводку i вивчай слова сам!
– - сердито крикнув я.

В цю мить повiдчинялися вiкна у панi Матнер i пана Мiхалака i звiдти залунало:

– - Тихiше! Хай вам всячина! Лиха година!..

Цього вечора я лiг спати сердитий, а вночi не раз прокидався вiд шкряботiння. Так, я добре чув його. Це дзвонив Бруно. Я подумав, що коли вiзьму телефон i Бруно скаже, що до них влiз бандит, менi, мабуть, доведеться побiгти i вигнати бандита. Бруно страшенний боягуз. Я сам упораюся з бандитом, а Бруно сховається пiд ковдрою. Але брати телефон менi не хотiлося. Проте шкряботiння не припинялось. Я взяв коробочку i тихо сказав:

– - Цiттербаке слухає. Що там таке?

У коробочцi -- нiчичирк. Може, Бруно втiк? А може, скоїлося щось ще гiрше? Я вiдчув, як у мене волосся стало дибом, а по спинi наче поповзли мурашки. Я гукнув у коробочку:

– - Бруно, вiдповiдай же! Чи ти ще живий?

Я крикнув, мабуть, занадто голосно. Спалахнуло свiтло. У дверях з'явилася мама, в халатi наопашки.

– - Що тобi, Альфi?
– - схвильовано запитала вона i потермосила мене.
– - В чому справа?

– - Я... коли з Бруно щось сталося... весь час дзвонить телефон...

– - Що дзвонить?

– - В коробочцi шкрябає, кажу...

– - Що шкрябає? Альфi, тобi приснилося щось страшне. Може, ти захворiв?

– - Ну, а ти хiба нiчого не чуєш?
– - запитав я.
– - Чуєш, як шкрябає?

– - То ж дощ iде, синку. Дощ то шкрябає, то стукоче у вiкно.

I справдi, надворi йшов дощ.

Мама дала менi випити ковток якогось напою i добре вкрила ковдрою.

– - Тобi щось страшне приверзлося. Хай насниться приємне!

Вранцi я викинув свiй телефон на смiтник. I тут я зустрiв пана Гопфенгайта.

– - Ну як, обмiряли будинок?
– - буркнув вiн.

– - То ми проводили телефон, -- зiзнався я.

Пан Гопфенгайт не зрозумiв мене. Зате Бруно добре зрозумiв, коли я йому сказав:

– - Можеш дзвонити кому хочеш, а менi зась!

– - Чому це?
– - здивувався вiн.
– - Учора ввечерi у тебе дзвонило? Я дзвонив, але ти знову не взяв трубки.

Що менi довелося пережити через "шахрайську гумку"

Якось приїхала до нас iз Захiдної Нiмеччини моя двоюрiдна бабуся Паулетта. Бабусi завжди хорошi. Я люблю бабусь i бабусю Паулетту теж, хоч вона завжди приносить нам прикрощi. Але тут я не винний. Бабуся Паулетта завжди сперечається з татом. Вона починає:

– - Ось ви, злидарi зi Сходу...

I не доказує, бо тато гнiвається i в розмову втручається мама:

– - Тiтонько, коли ти, нарештi, все зрозумiєш?

Та цього разу винний я сам. Це ж несправедливо! Але дозвольте розповiсти по порядку.

Бабуся Паулетта прибула на великдень. Мама сказала татовi:

– - Паулю, дивись, щоб обiйшлося хоч цього разу без суперечок.

Тато насупився.

– - Це не моя рiдня, а твоя, тiтка Паулетта -- твоя тiтка, але коли у неї такi дивнi погляди, я не можу мовчати.

Гостювання тiтки Паулетти почалося без пригод. Вона прибула, i спершу все було гаразд.

– - Ну, як у вас справи? Нiчого хорошого, правда ж?
– - усмiхаючись, запитала бабуся Паулетта i витягла чималу пачку маргарину.
– - Це вам знадобиться. Тут же його нема.

Цiлком спокiйно тато сказав:

– - Дорога тiтко Паулетто! Ти у нас бажаний гiсть, але ж ти нiчогiсiнько не знаєш про те, що дiється в свiтi.

– - Будь ласка, -- звернувся вiн до мами, яка сидiла зiщулившись, -- принеси сюди нашу каструлю з маргарином, а також смалець i масло, хай тiтонька побачить на власнi очi.

Тiтка Паулетта побачила.

– - Ну, гаразд, коли так, -- сказала вона, -- але у мене є щось для нашого дорогенького Альфi. Цього у вас точно нема!
– - I вона витягла пакетика, вдвiчi бiльшого за сiрникову коробку.

– - Це справжня американська жувальна гумка!
– - урочисто проказала бабуся.

Тато не витримав:

– - Цього ще у нас не вистачало, американської гидоти! Альфонс же щелепу собi вивихне.

Про всяк випадок я сховав пакетика в кишеню. Менi кортiло скуштувати, яка вона на смак. Я пiшов у вбиральню i оглянув пакетика. "Шахрайська гумка" -- було написано на ньому. Безглузда назва. Витяг плиточку. На смак солодке. Чи не те саме, що й нашi м'ятнi таблетки? Я швидко облизав цукрову пудру -- її було дуже мало. Пiсля четвертої плитки остаточно переконався, ця гумка справдi шахрайська, i мало не викинув усей пакетик.

Я вернувся до кiмнати. Тато i бабуся Паулетта саме говорили про квартирну плату.

– - О, ви навiть уявити собi не можете, якi в нас чудовi квартири.

– - Хай так, -- не заперечував тато.
– - А яка квартплата?

Бабуся образилась i замовкла. А я вставив:

– - Тато має рацiю, а жувальна гумка -- то казна-що. Зовсiм не смачна. Найкраще проковтнути її одразу, як злижеш цукрову пудру.

– - Альфi, -- стурбувалась бабуся Паулетта.
– - А ти, бува, не проковтнув тiєї гумки?