Чтение онлайн

Було вже пiзненько. Незабаром повернулася з роботи панi Радтке. Схлипуючи, дiвчатко сховалося за своєю мамою.

– - Цей чорний чоловiк хотiв мене зарубати!
– - вигукнуло воно.

– - Дурницi. Я Альфонс Цiттербаке, з тимурiвської команди, -пояснив я.

Але панi Радтке не стала мене слухати, а взяла за руку й повела додому.

Тiльки-но ми переступили порiг, як мама сказала:

– - Альфонсе, Альфонсе, щоразу нове горе. Що ти знову накоїв?

Та найгiрше було наступного дня в школi. На великiй перервi в учительськiй я побачив бабусю Тiфтрунк, пана Тiлеке i панi Радтке. Вони розповiдали про якогось телепня, який був у них вчора. Я зразу ж пiдiйшов до Петера i сказав:

– - Коли вам потрiбнi дописи до стiнгазети, я напишу.

Петер недовiрливо поглянув на мене:

– - Ти ж не любиш писати до стiнгазети.

– - Напишу щось про тимурiвську команду.

– - Чудово, -- погодився Петер.

Я гадав, що коли сам напишу, то мене не так гостро критикуватимуть. В цю мить до нас пiдiйшов Гаррi. Обличчя у нього було заклопотане. Вiн спитав:

– - Хто вчора виконував тимурiвське доручення у бабусi Тiфтрунк...

А я тихенько доказав:

– - ...i в пана Тiлеке, i в родини Радтке?

Отаке виходить, коли хочеш зробити добре дiло! Всi кажуть, що тепер менi треба написати до стiнгазети самокритичний допис, бо я все зробив не так, як слiд.

Звiсно, хорошi вчинки робити нелегко. Завтра треба знову йти на завдання.

Що ж я робитиму, якщо прийду, а вiкно в сарай буде зачинене?

Як я доглядав звiрят

Якось приходить до мене Бруно та й каже:

– - Цiттербаке, ти ж мiй друг.

Ясна рiч, просто так вiн цього не казав би. Щось хоче вiд мене. Тож я тiльки пiдтакував.

– - Знаєш що?
– - продовжував Бруно.
– - Через два тижнi я поїду. Хай мiй золотавий хом'як поживе трохи в тебе, згода?

Я дуже люблю звiрят. У мене самого є папуга, на iм'я Чистун. Досi я тiльки чув про золотавого хом'яка. От менi б такого!

– - Добре, але принеси корм, -- погодився я.

Наступного дня прийшов Петер. Вiн теж щось хотiв.

– - Альфi, -- почав вiн.
– - Я їду до заводського пiонерського табору. Батьки теж їдуть. Чи не могла б у тебе тимчасово пожити моя кiшка?

Взяв я i кiшку. А коли Ервiн запитав мене, чи не мiг би вiн принести менi своїх дев'ятеро бiлих мишей, бо теж їде до заводського пiонерського табору, я сказав:

– - Ти третiй iз звiрятами. Та вже принось. Два тижнi побуду директором зоопарку.

Я принiс усiх звiрят додому. Мама сплеснула руками i сказала:

– - Їх же треба годувати! Що ти собi думаєш! А в квартирi ще й смердiтиме?

– - Дарма, -- вiдказав я.
– - Вже якось разом перебудуть.

Вночi я проснувся вiд крику. Кiшка втекла вiдчиненим вiкном, а Чистун помiтив i закричав їй услiд:

– - Дурний, дурний!

Я насилу вгамував його. Гарний початок! Отак бути директором зоопарку.

Наступного дня оббiгав я пiвмiста -- шукав Петерову кiшку. Аж увечерi вгледiв її чорно-бiлого хвоста у дверях м'ясного магазину. "Якщо кiшка з'їсть кiльце ковбаси, то доведеться менi заплатити iз своєї скарбнички", -- подумав я i кинувся за нею. Перескочив через прилавок i вже майже схопив її, але пiдсковзнувся i зачепив рукою великого горщика iз смальцем. Горщик розбився. Збiглися продавцi. Вони нiяк не хотiли вiрити, що я просто намагався врятувати ковбасу.

На нiч я замкнув кiшку в коридорi. Вона не могла втекти, то хоч вискочила на вiшалку i звалила мамину парасольку. Бiльше нiчого вона не накоїла.

Проте цiєї ночi сталося ще дещо.

Я спав неспокiйно. Все думав про кiшку: чине вискочила вона знову в вiкно? I весь час дослухався. Раптом менi здалося, нiби десь у кiмнатi пиляє маленька пилка. Потер вуха -- нiчого не допомогло. В пiтьмi все пиляла пилочка: ж-ж-ж. Вранцi я сказав про це мамi.

– - Альфi, ти з твоїми звiрятами... Хто його знає, що ти чув уночi. Ти вже став якийсь, мов не свiй.

Але ж я справдi чув. Може, хтось хотiв покрасти звiрят? Якщо таке станеться, що тодi скажуть менi друзi? Я зазирнув пiд лiжко, за шафу. Нiде нiчого. Гаразд, простежу наступної ночi.

Кiшка знову залишилася в коридорi. Шапки i парасольки я прибрав, то вона скочила на полицю i звалила корзину з бiлизною. Це трапилося серед ночi. Хiба тут заснеш? Я прокинувся. Знову чую пилку. I досить ясно. Однак я нiчого не знайшов. Зате мама знайшла. Прибираючи кiмнату, вона вимела з-пiд вiкна цiлу жменю тирси.

– - Що це?
– - запитала вона мене. Я здвигнув плечима. Мама обдивилася скрiзь i знайшла в пiдлозi дiрку, завбiльшки з кулак.

– - Оце ж i є нiчна пилка!
– - вигукнув я.
– - Хто б це мiг бути?

Третьої ночi, коли кiшка те й робила, що скакала на дверi i клацала клямкою, я знайшов i нiчного пиляра. Золотавий хом'як вилiз iз ящика, присiв i своїми гострими зубами взявся гризти дошку. Коли я спробував його впiймати, вiн укусив мене за палець. Я взяв його обценьками для вугiлля i так посадив назад у ящик.

– - Альфонсе, iз цими звiрятами так далi не можна, -- сказала мама.
– - Вони зруйнують нам квартиру. Через них не можна заснути. Щось треба робити. Ти їх хоч годуєш?

Ой леле! Про це я зовсiм забув.

Я швиденько розшукав пакетики, що їх менi дали Петер, Ервiн i Бруно. Який пакетик для кого? Щось я записував. Ага, ось i записи: "Бiльше молока", "Добре моркву", "Твердi сухарi".

Я ламав собi голову над записами i не мiг второпати, кому що давати. "Молоко бiле, -- подумав я.
– - Воно напевне, для бiлих мишей. Хом'як любить твердi речi, то нехай гризе сухарi, а кiшка -- моркву".

Наступного ранку я дав хом'яковi молока, кiшцi сухарiв, а мишам овочiв. Але ж i вередливi цi тварини. I що менше вони їли, то дикiшi ставали. Кiшка вилiзла на кухонний стiл i зжерла пiвфунта фаршу -- з нього мама збиралася приготувати нам вечерю. Хом'як прогриз картонну накривку, якою я накрив його ящичок, вилiз i перегриз нiжку канапи. Мiй Чистун, що завжди був зовсiм ручний, через усiх цих звiрiв у квартирi геть здичавiв. Цiлими днями вiн кричав "дурний, дурний!" i "забирайся геть, забирайся геть!" Я ледве витримував усе це, але пiти кудись теж не смiв -- треба ж було дати раду тваринам.